Раді Вас бачити!

Авто зупинилося просто перед воротами обійстя Олежків. Колеса скрипнули на гравії, ніби їм не сподобалось місце, де зупинились. Андратій, ледь вимкнувши мотор, гукнув до мене, коли я вже виходив із салону, розпрямляючи спину:

— Та зачекай хвильку, не рви з місця!

Роззирнувся, вдихаючи нові, ще незнайомі аромати. Повітря було насичене: свіже, злегка терпке. Скромний, на перший погляд, дворик мав щось особливе — за будинком відкривалася чимала територія, що простягалася аж до лінії лісу чи схованої далі балки.У повітрі вловлювався запах свіжої деревини — трохи солодкуватий, живий. Стружка, тирса, ймовірно, ще не встигли осісти після ранкової роботи. Десь поруч, але не зовсім тут, вчувався знайомий аромат — корм для худоби, із м’якою домішкою теплої шерсті та гною. Тварини, мабуть, були далі, за якимось сараєм чи під навісом.

Від металевих воріт вела утоптана стежка, не ідеально рівна, але доглянута. Вона одразу тягнулась до цегляного будинку, міцного й добротного, з товстими стінами й широкими вікнами. Видно було, що зведений на совість — не для показу, а для життя.

Нахиляючись до багажника й дістаючи торби, якими був напханий той багаж, мов велика пузата качка, Андратій перевів погляд на мене:

— Зараз дружині поможу усе занести, а потім підемо.

Поки чекав на Андратія, вирішив оглянути місцевість — раптом колись уже бував тут, хоча місце й здавалося водночас знайомим і зовсім новим. Багато що могло змінитися з того часу: будинки перебудували, дерева виросли, а сам простір — ніби змістився.

Далі, за огорожею, двори простягалися один за одним, складаючись у вузьку, звивисту вуличку. Вона йшла легким серпантином, немов не прокладена навмисне, а виросла з часом — як старі стежки, що їх витоптують покоління. Огорожі були різні: де-не-де нові, рівні, а подекуди похилені, порослі мохом. Подекуди з дворів лунали голоси чи гриміли відра — життя тут вирувало у власному, неквапливому ритмі.

Його дружина підхопила одну торбу з таким виглядом, ніби звикла тягати важке змалку, а донька в цей час відчиняла ворота — рипнули вони, мов старий зуб на морозі. Глянула на мене, не так, як дивляться діти — прямо, навіть доросліше, ніж личило її віку і без лукавства. В її погляді жевріла тиха туга, щось недомовлене, немов несла в собі сум, що ще не встиг виливатись у сльози. І що таку малу могло турбувати?

Вона пахла не тільки солодкими літніми ягодами — лохина, може, малина — а й чимось іншим, тонким, ледь вловимим — полином, тим гірким, що росте на межі поля і двору, як охоронець. Запах лишав по собі гіркуватий слід, як згадка, що чіпляється за комір.

Я стояв трохи осторонь, руки в кишенях, розслаблений, але уважний. На відміну від родини Олежків, одяг був на мені більш легкий, нічого зайвого — не потребував я того людського тепла, що зазвичай шукають у вовні й синтетичних куртках. Навколо снували люди, озирались на мене краєм ока. В їхніх поглядах не було ворожнечі — радше настороженість. Ці погляди я добре знав. Вони завжди липнуть до чужинців у таких маленьких селах, де навіть тінь нового пса стає темою для півдня балачок.

«От і добре, — подумав я. — Тим легше буде вирахувати, хто тут зайвий…»

За парканом, навпроти двору Олежків, пройшов дід з вузлуватими руками, що тримали мотузку, на якій теліпався непосидючий кінь. Старий скоса зиркнув на мене, ніби зважував — свій чи вовк у людській шкурі.

— Ну, ходімо, покажу тобі, де все сталося, — обережно, але доброзичливо ляснув мене по плечу Андратій. Усміхнувся так, наче ми давно знайомі, ще з тих часів, коли у селі було більше людей, ніж собак. — Та там, сам побачиш… Зараз повно люду. Такого ажіотажу я давно не бачив — і журналісти поприїжджали, і дільничий за голову хапається, викликав з району опергрупу… А там як вулики — гуде все, і стати нема де.

Він ішов трохи боком, кульгаючи, праву ногу ніби щось тягнуло, як мотузка кінську норовливість. Іноді прихоплював її рукою, стискав вище коліна, але не скаржився, а, навпаки, рухався живо, навіть поперед мене. Озирнувшись, говорив через плече — коротко, по-сільському, але щиро.

— На моєму віку було різне, але все можна пояснити було людською жадобою чи заздрістю. А тут, я чув, – він стишив голос, — навіть експерт з району нічого толкового не каже.

— Федір казав, що слідчий знає про мій прихід? — запитав я, зиркнувши довкола. Повітря тут мало інший смак — вологе, густе, трохи димне, з відлунням старих яблук і вогкості погребів. Я вдихнув його на повні груди, шукав у ньому сліди, що тільки мені зрозумілі — чи то Сави, чи когось, хто ще не зник, але вже почав бліднути.

— Так-так, я ж дзвонив, попереджав, — заговорив Андратій, злегка закашлявшись і шарпнувши комір куртки. — Ми всі не раз чарку розпила. З твоїм Федьком давно знайомі, справи мали спільні. А Миколка… тьфу, ще отакий був, по подвір’ю з палицею замість меча ганявся, — показав долонею ледь не до колін.

Я прикрив повіки — ненадовго, лиш на мить, — і глибоко втягнув повітря носом, обережно, тонкою струминкою, як би боявся злякати ті запахи, що жили навколо. Спробував відокремити одне від одного — землю, сніг, деревину, людський піт, старий пісок із підвалу, дим від пічки… У людській подобі це було не таке просте діло — нюх, як крізь вату. Не те, що у звіриній — там кожен слід чіткий, як різець по дереву.