Раді Вас бачити!

Чоловічий голос витяг мене з думок.

— Я його добре знаю. Микола дільничним став нещодавно, — продовжив завзято розповідати Андратій, тримаючись за ногу, коли тонкий шар снігу під ногами був занадто слизький. — Минулого року повернувся, його одразу дільничним поставили. Талановитий хлопець, з головою, не з макітрою. Тепер важливим таким зробився, діловим. Все думав, може доля — з дочкою зійдеться. Та де там, в цій пропащій землі!? … — в голосі з’явилась гіркота, мов ковтнув хмільної води й не зміг проковтнути. Очі опустив, наче соромився навіть сказаного.

— А хіба… дочка ваша ще не замала для заміжжя? — кинув я обережно, а перед очима вже сплив її образ. Тонка шия, не захищена шарфом — тільки один подих вітру, й порізав би. Руки ховала в рукавах светра, що вилазив з-під легкої куртки, без рукавичок — пальці як сніжки, білі, тонкі, наче з воску.

— Та не Ярина, — обізвався він, трохи спантеличено. — Старша.

Він швидко перевів розмову, показав рукою вперед.

— Он тут стежка йде вниз. Короткий шлях, як до того проклятущого дому добратись. Ет… — видихнув, і в тому "ет" вмістилось стільки втоми, як у всій його ході. — Жили, нікому не заважали, нікого не чіпали… А тепер біда за бідою. Страх такий, що цілими днями ходимо, як примари.

Йшов повільно, обережно, вздовж засніженої стежки, що зрадливо ковзала під ногами. Він тримався рівно, але коли ставало слизько, несвідомо розкидав руки, як птах перед злетом. Сніг під ногами був мокрий, підмерзлий, хрумкий — такий, що тріщить під підошвами й залишає глибокі сліди, як у свіжій глині.

Його запах відрізнявся від того, який я звик відчувати серед місцевих чоловіків. Не було ані різкого духу замерзлого дизпалива, що в’їдається в одяг, ані прілого, важкого пилу з цехів, де день у день ріжуть і шліфують деревину, ані застояної горілки з перегаром, що роз'їдає очі та пече ніздрі.

Ні. Від нього тягнуло лаком — тонким, ледь солодким ароматом, яким обробляють свіже, ще тепле від рук дерево. Крізь нього проступав м’який запах бджолиного воску — теплий, ніби щойно з вулика. Щось пасічницьке, напевно, залишилось на одязі чи в волокнах сорочки. А ще — сухі, зів’ялі квіти, як ті, що старі баби сушать під стріхами на літо: м’ята, чебрець, безсмертник. Суміш полів і горища, сонця й часу.

Хіба що від рук його ще тягло сухим табаком та легкою дерев’яною пилюкою, ніби щойно торкався свіжо обструганого соснового бруса.

— А ти, значить, чим займаєшся? — кинув я так, між іншим.

— Раніше на лісопилці працював, — кинув Андратій, втупившись перед собою, — але як того року ногу в станку заклинило — та й кінець. А тепер — дома сиджу, меблі вистругую. Сам собі майстер і сам собі бригадир. Шафи, табуретки, полиці — з дощок зроблю, з чого дасте, з того буде. Ти, як надумаєш тут затриматись, звертайся. Я тобі не чужий, Федько в мене постійно щось замовляє, то й тобі знижку зроблю. По-братськи, як то кажуть.

Він почухав потилицю — звичка, видно, стара, бо з-під шапки виглянула лисина, як облизана. Потім витяг з кишені м’яту, трохи вологу самокрутку і заходився її підкурювати, прикрившись долонею від вітру. Очі в нього були вицвілі, як старе скло у вікні, але блиск хитруватий ще жеврів десь у глибині.

— От і добре, що сьогодні тебе підібрали, а то б ішов пішки, — випустив струм диму. — Ми ж зазвичай у суботу на ринок вибираємось, але цього тижня вже все набридло, не стали чекати. Тиждень якийсь — як на горіхах сидіти. То корова не доїлась, то мала з температурою, то насос в колодязі зламався. Мовчу вже про ці смерті.

"Своїм ходом… на чотирьох, було б не зле", — подумалось мені, гіркувато, з іронією. Одяг уже починав дратувати, натирати плечі, ніби сорочка не з тканини, а з дроту. Комір стягував горло, як зашморг — я відтягнув його пальцями, намагаючись дихнути вільніше. Чужа шкіра, чужий одяг, усе чуже. Але мовчав.

Андратій тим часом не замовкав — слово за словом, розповідь, як річка навесні поллється. Я не перебивав — знаю таких: зачепи, і вони тобі не тільки біографію, а й родовід до сьомого коліна викладуть. Та цього разу я не пручався — може, щось корисне для справи й вивуджу з цих балачок.

— А жінка моя вдома свічки ліпить, — провадив він далі, поки ми спускалися слизькою стежкою. — Знаєш же сам, яка тепер морока з тим світлом. То ми оптом здаємо — до Вижниці навіть везли раз. Благо сусід вуликів має повно — аж гуде в нього на подвір’ї. Домовились якось, він нам віск, а йому щось змайструю, по-доброму. Бо він сам живе, та й не встигає все сам робити, старий вже. Часами й з пасікою допомагаємо.

Мовив він ладно, по-домашньому, по-приятельськи. Та тільки от у повітрі витало щось недобре, щось дике, що несло предосторогу. Можна було загубитись у цих буденних розмовах, які вплітали в атмосферу знайому простоту, нав’язували спокій. Та лише той, хто звик не очима бачити, а нюхом, міг відчути — немов незриме око спостерігало за нами, мовчки, але настирливо. І разом із ним ішло попередження — тонке, як волосинка на шиї.

Андратій замовк на мить, наче вдихнув спогад, а тоді знову повів:

— Мала от уже останній клас доганяє. Така вже дівка, що й не скажеш, що ще школярка. А все бурмоче — мовляв, хочу вчитись далі, в педагогічний. Ха, кажу їй, куди ти, дитино? Учитель — то не професія, то мука. За копійки працювати, ще й з дітьми чужими — воно тобі треба? А вона — ні, хочу з дітьми, люблю дітей. Та звідки вона знає, що любить, що не любить? Я от пам’ятаю, в наш час ніхто тебе не питав, хочеш ти, не хочеш. Сказали — в бурсу на тракториста, значить тракторист. Дівчат — або в ткацький, або в колгосп. Все ясно, все просто. А зараз — тільки хитають головами, носяться з тим "я так відчуваю", "це моє покликання".

Він хмикнув.

— Я їй кажу: хочеш вчитись — іди на бухгалтера. Це професія, що всюди при ділі. Навчишся правильно рахувати — і вже ти з машинкою, і з хатою, а там і чоловіка гідного. Все в тебе буде. А діти? Та своїх народить, от і матимеш з ким няньчитись. А чужих виховувати — дурна справа, ніхто спасибі не скаже, тільки докорятимуть.