Раді Вас бачити!

Хтозна, чи вдасться мені колись обернутись назад. З кожним роком я чую, як інстинкти проростають в мені міцніше, глибше, мов коріння дикого дерева. Вони вже не шепочуть — вони говорять. Командують. І я слухаю.

Скоро… скоро може не лишитись нічого людського. Лиш звір. Лиш тиша між деревами, де я ходжу слідом за запахом крові. Колись я не повернусь з лісу, не відчує поклик… але я не страшився цього, я бажав.

Випрямившись, я заплющив очі й втяг повітря глибоко, як ковток холодної води після тривалого бігу. Ніздрі затріпотіли, сіпаючись у ритмі внутрішнього пошуку — я намагався вхопити той самий запах. Той, який тлів десь на краю пам’яті, знайомий, але ще безіменний. Сутність рвонулась назовні, готова здерти з мене шкіру людини, щоб у повній формі вгризтись у простір, роздерти його на аромати, сліди, порухи. Але я стримався. Не зараз. Дочекаюсь, як сонця сяде — тоді ніч сама розстелить переді мною свою правду, без жодної брехні.

Я ще стояв на узвишші, схиливши голову трохи набік, дозволяючи запахам вільно огортати моє обличчя. Вітер був вологий, наче щойно випраний лляний мішок, що сушиться на мотузці. Знизу тягнуло димом — чутно, хто палив сирі дрова, а хто дрова з гниллю. Гниль завжди тягне на себе комах і мишей. М'ясо — хижаків. Там, де дим пахне жиром, є полювання, є їжа, є сила. А де запах мертвого дерева і порожнечі — там щось мертве і в душах. Звідти починати.

Я зробив кілька кроків уперед, до краю пагорба. Під ногами чвакнув сніг. Вогкий, як тіло після ночі кохання, важкий, мов щось ще не згниле. Під снігом — земля, не гола, а натоптана, з ароматами тих, хто йшов сюди раніше. Мокрий слід був свіжий. Інший — тонкий, гострий, мов голка, запах підошви з домішком воску й трав’яного жиру — мисливець чи шептух. І ще один — в’язкий, наче хустка, в яку хтось плакав — тягнеться зі сторони проклятого будинку. Запах жалоби, страху, зневіри. Залишений не тілом, а самим нутром.

Виявивши, з якої сторони до проклятого будинку рухався Сава, рушив вниз. Мені потрібна була цілковита картина, не лише жертви, а й можливих свідків.

Моє тіло працювало м’яко, мов кіт, обминаючи вибоїни й снігові хлюпки, але мозок крутився, наче колесо млина. Я проходив повз огорожі й дровники, минав кожного мешканця, що несли в собі історії — й вбирав кожну з них.

Хтось із дітей бігав у дворі, і його запах був чистим, простим, як хліб — молоко, дим, деревина, трохи вологи. Все природне. Але мати дитини — пахла нервами. Гірка пітниця з домішкою спиртового засобу для миття. Вона вчора щось прала, стирала щось із тканини. Не бруд — слід. Кров. Не тієї, що лається з ран. Жіночої. Це не те, що шукаю. Йду далі.

Біля старого млина стояв чоловік. Від нього тягнуло не хмільним потом, як від селянина, а старим ланцюгом і рудуватим металом — він мав справу з інструментами. Руки в мазуті, запахи в’їлись в нього вже давно, нічого зайвого.

Раптом переді мною з’явилось кілька хлоп’ят — малі, брудні, з червоними носами та щоками, потрісканими від вітру. Їхній одяг був з чужого плеча, позашиваний, зі стирчащими нитками. Ноги хлюпали в завеликих, давно нечищених чоботах, де один носок визирав із розірваного халяви.

Вони зупинились, зиркаючи, наче коти перед новим собакою. Один, що був трохи вищий, у вицвілому комбінезоні зі стертим малюнком зайця, ступив півкроку вперед:

— А ви шо, з міліції?.. — запитав, примруживши очі, як дорослий.

— А де ж ваша форма? — додав другий, з носом, що світився від холоду, тримаючи в руці коротку гнилу палицю, якою, мабуть, трощив кригу на калюжах.

Я вдихнув — запахи дітей казали більше, ніж слова. Вітер приносив суміш старого диму, сирої землі, трохи дитячого сечового духу й залишків холодної картоплі, що налипла на рукава. Ці діти належали вулиці — з головою, нутром і кишками. Хата для них — то місце, де ночують, а живуть вони тут, на межі снігу і багнюки.

— Ні, не з міліції, — мовив я, трохи всміхаючись, — а схожий?

Малі переглянулись, знизуючи плечима. Один навіть пирхнув.

— Баба казала, — озвався знову той вищий, — що там, біля старої хати, чужаки вештаються. Або міліція, або з газети хтось. То ви шо, напишете про тих... привидів, шо людей лякають?

— А хто каже, що там є привиди? — я вглядався в їхні обличчя, розпечені холодом і пустощами, з очима, що ловили кожен мій рух. Діти завжди повторюють дорослих. Їхні язики — це дзеркало чужих страхів і недомовок.

— Та всі про те теревенять! — швидко заговорив молодший, не чекаючи дозволу. — Он Людка з Сашком давно вже не ходять гулять, кажуть, лякає та хата. Та й інші ходити перестали до неї. А раніше ледь не кожного вечора хтось гульки там робив.

— А вони щось бачили? Чи чули?.. Що саме їх налякало? — Я не дав голосу стати надто м’яким, бо малі відчувають слабину так само, як і силу.

Але не встиг ніхто відповісти, як з-за старого, облупленого паркана визирнула жінка. Волосся в хустці, очі примружені, але язик — гострий.

— А ну, киш звідси, — крикнула вона, — годі вже з чужаками язиками ляпати! Їм скажи, а вони потім по радіо скажуть, а ще й по телевізору покажуть єресь всіляку!

Діти миттєво посипались геть, мов горобці після пострілу.

Я підійшов до неї. В повітрі стояв запах старої деревини, якою натоплювали піч. А ще — варених буряків і чогось кислуватого, схожого на бражку. Але під усім тим — вона сама. Не боялась. Цей запах я знав: цікавість. Вона хапала мій погляд, не відводила очей, наче чекала, що я щось скажу першим. Чоловіка не чути. Або давно нема, або давно не з нею.

Ще не стара, але вже й не з молодиць. Хустка зав’язана туго, щоки зморщені, як яблуко, що зберігали в коморі. Але очі... очі горіли так, що могли б розтопити кригу на річці.

— Не хотів вас турбувати, дітлашня у вас допитлива, — відповів, не зводячи очей з її погляду.Не в моїх звичках було балакати з першою ліпшою жінкою та виказувати зацікавленість, та щось у цій розмові обіцяло більше, ніж простий обмін словами. Усміхнувся стримано, але з натяком — на межі ввічливості й гри.

— Та нічого, що ви, — вона хитнула плечем, ніби відганяла хмару з думки. — Просто знаю тих хлопчаків. Не відчепляться, а ще й наплетуть, чого не було. Знаю їх батьків, у кого що де валяється й хто кому де слово сказав. То я вас, так би мовити, вберегти хотіла.

Очі її блищали хитрим вогником. Видно, стояла навшпиньки, бо обличчя стирчало над старим парканом, облізлим, як і вся вуличка. Та вже за мить — клацнула хвіртка, така сама облуплена й дерев’яна, і вона вийшла. Простенька сукенка, але на талії туго затягнута, аби фігурку підкреслити. Кожух поверх просто накинутий, не застебнутий, наче поспішала.

Хоч життя вже трохи походило по ній. Та очі — живі, молоді.