Раді Вас бачити!

Відступати було нікуди, я мав знати.

— Скажи мені одне, — голос мій звучав твердо, без зла, але з крицею. — Хто це зробив з нею?

— Щоб ти їх, як скажений, перерізав усіх? — його лице скривилося, як від болю.

— Отже, не один був, — відказав я тихо, але впевнено. — Кілька?

— Йоне… — прохрипів він, і голос той був уже не командирський, а старечий, здавлений. — Я не дозволю тобі їх роздерти. буду своїх захищати до самого кінця, ти знаєш. Я знаю все про твоє минуле, знаю ким ти був і ти залишився. Знову хочеш кровавим месником зробитись?!

— Спочатку, — мовив я голосно, навмисне, щоб і Микола почув, — я знайду того, хто це все вчиняє. А потім… — я повільно глянув у вічі Федору, холодно, наче лезом провів. — Потім я повернусь додому. І все буде по закону общини. Без винятків, без пощади. Сам простежу.

Бо вже не міг. Не міг просто розвернутись і піти, залишивши це все отак, як є. Це не дім. Це гниль. І хтось мав її вирізати з коренем.

І цим кимось завжди доводилось бути мені.

Спершу я вичислю некроманта. Прикрию йому лавочку. Заспокою її душу, щоб не блукала. Бо вона волала до мене, і я чув. А потім — наведу порядок у нашій общині, яка давно вже стала тінню того, чим була. Блідою подобою великого спадку.

Федір нічого не сказав. Тільки обличчя його стало кам’яне, ніби вирізане з сірого скельного куща. Але очі… Очі палали, як жар, що не хоче згасати.

— Думаю, до ночі з тими звітами сидіти буду… — бурчав Микола, наближаючись, закочуючи рукава. — Ну й система. Один поїхав — каже, нема сенсу запечатувати, бо знов ніц не знайдуть. Видно, як вони працюють, ага… — пробубнів собі під носа, хитаючи головою.

А ми з Федором стояли й далі, обмінюючись поглядами, в яких уже не було ні братства, ні спокою. Лиш старі борги та нова війна, що ще не почалась — але вже дихала нам в потилицю. Він знав, я не відступлю. А я знав, що він буде триматись своїх принципів.

— Мені час, — гаркнув Федір і рвучко рушив геть, не обертаючись.

— Що це з ним, слідопите? — скривився слідчий. — Засмутився, що ти, як і він, нічого не знайшов?

— Чому це "нічого"? Базікають багато. — Мій роками наточений погляд впився в нього, наче вовк в горлянку ворога. — Кажуть, один молодик ночами нишком до місцевої дівки ходив. Трахав її, поки батьки спали. А через якийсь час — раз, і знайшли її в петлі. Все — в тій клятій хаті. Хіба не пахне гнилим?

Обличчя слідчого обвисло, ніби вмить охляв. Очі зробилися порожні, а піт на лобі виступив, як роса на холодній блясі. Я відчув, як він на мить перетворився на примару.

Преслічна, не дарма кричала: "Не зберіг, не помстився!" Вона звинувачувала його. І якщо він теж знав, що її зґвалтували — то знав і більше. Може, й тому сприятелювали так — старий вовкун і молодий дільничний. Спільні секрети, як нічна рілля, змикають. А от тільки Андратій не в курсі, що його так звані "приятелі" насправді приховують від нього. Не знає, яких зміїв пригрів.

І якщо все це правда, то Преслічна буде далі мститись, поки всіх не забере на той світ.

— Що ти верзеш? — вишкірився слідчий, мов псиця, що притисла вуха. — Чого плітки переповідаєш? Твоя задача — землю нюхати, а не язиком молотити.

І хоч був наляканий, як заєць на снігу, але водночас — налаштований. Діятиме, якщо доведеться. Я це шкірою відчував. Але час ще не прийшов. Поки — бракує ниток. Відступив.

— Я з Юстиною справ не мав, — пробубнів він, зітхнувши крізь зуби. — То її батечко все мене кликав до себе, натякав — мовляв, пара з нас буде. А вона мені й не подобалась ніколи, — вихаркнув ті слова, ніби вони йому горіли в горлі.

Брехня. Груба, сільська, затоптана, як гній на подвір’ї. Хотів її. Брав. І вона — не пручалась. Може, навіть думала, що родину з ним матиме, діточок… А він? Не вберіг. На смерть її очі закрив. Пам’ять свою викинув, наче обгризену кістку. Та ще й лицемірно прикидається, що ні при чому.

Тільки за це мені хотілося вгатити йому по шиї. Висунути пазурі, вп’ястися в тонку шкіру, прокусити гортань — і змахнути його голову, наче лялькову. Без жалю.

Видно, щось в моєму погляді таки прорвалося назовні — він різко відсахнувся. Руки затріпотіли, папери злетіли з колін, немов птахи з рушниці.

— Та не бійся, — мовив я, примружившись. — Я ж тут лише, щоб своїм допомогти. Розслідування ж — про Саву. Люди, воно ж бачиш, багато балакають, — посміхнувся я так, як дурник на сіновалі, що знає щось таке, чого краще б і не знати.

Ще не час.