Раді Вас бачити!

Усередині все кричало: цього не може бути. Вона здавалася чимось неможливим, нетутешнім. Мій нюх — єдиний, хто не давав обманутись — відчував від неї лише подих холодного каменю та забутих віків. Але розум і тіло вже відмовлялися вірити логіці.

— Я теж давно не відчував... — зірвалося з моїх губ, немов тихе зізнання. — Тепла. Життя. Справжньої присутності поруч.

Рука торкнулась її живота — і вона не відштовхнула. Не зойкнула. Навпаки — наче завмерла. Я провів пальцями вище — туди, де ребра, де серце… І тоді побачив її обличчя. Воно проступило з тіні, мов з туману. Чітке. Жіноче. Трохи вологе, трохи бліде. Очі заплющені, напружені.

Начебто відчувала. Начебто насолоджувалась.

І я завмер. Моя рука зупинилась. Дихання — теж.

Вона розплющила очі.

І я… побачив їх. Побачив її.

Мене наче прошили. Крізь груди, спину, шкіру, душу. Все віднялось.

— Ярина? — це ім’я вирвалось не як питання. Як крик. Як прокляття.

Переді мною сиділа вона — і не вона водночас. Дочка Андратія?

Її очі. Але доросліші. Глибші. Зухвалі. Відверті. Небезпечні. Начебто в них зібрався увесь біль, вся ніжність і вся лють світу.

— Ти мене знаєш? Це моє ім’я?

Голос той самий. Але змінився. Став твердішим, з гострим лезом у словах.

Вона й справді була на неї схожа — копія. Але викривлена. Доросліша. Змужніла. Смертоносна. Вона була не Ярина — і одночасно була нею.

Її сестра? Мертва сестра?

Я мав зупинитись. Мав щось сказати, щось зробити. Але ні. Я не зміг.

Тіло затрусило. Не від холоду. Не від страху. А від чогось глибшого — того, що проривається крізь інстинкти.

Мене накрила хвиля дрожі. Прямої, дикої. Як в підлітковому сні, де межа між потягом і загибеллю стирається в одному пориві.

І тіло — зрадило. Відреагувало миттєво.

А вона не розчинилась і не сховалась за привидом мовчанки. Вона була тут — відкрита тілом і наміром. Дивилась прямо, нахабно, мов не боялась нічого, ні себе, ні мене, ні світу.

Витягла руку з моїх грудей — повільно, наче звільняючи мене з власного полону, і я ледь не захлинувся повітрям, ніби вперше вдихнув після утоплення. Почав вдихати голосно, напружено. Груди здіймались високо, відчуваючи її плоть. Вона була реальніше, ніж світ за порогом цього проклятого дому.

А тоді вона… повела стегнами. Повільно. Дразливо. Начебто малювала по мені свою присутність.

Я схопив її за талію, одним сильним, впевненим рухом. Підняв — і посадив назад, сильніше, глибше. Вона застогнала. Не як дух. Не як спогад. А як жива жінка, з м’яса і крові, із чуттям і бажанням. Її тіло лягло точно туди, де мало бути — на мене.

Мої руки обхопили її груди, пальці занурились у них, і я стиснув, міцно, мов переконувався, що вона справжня. Притиснув її донизу, вгрузив у себе. І весь світ звузився до цього моменту.

Потім сів і обхопив її тонку талію, тримаючи міцно, як свою єдину опору в реальності. Вона рухалась назустріч, плавно, наполегливо, і я відчував, як її стегна стискають мене, не залишаючи сумнівів. Це не примара. Це вона. І вона — тут, зі мною.

Тоді зламалось усе. Усі бар’єри, що я так довго зводив. Усі правила, які колись оберігали моє тіло від пориву. Я став відкритим, майже беззахисним перед нею. Вона розширила межу моєї дозволеності — і ввійшла туди без дозволу, але так, як хотілось.

Можливо, це було божевілля. Можливо, саме це і погубить мене, зрештою. Але жодна сила, ні людська, ні небесна, не змогла б зараз зупинити мене. Хіба що вона. Хіба що вона сама скаже — досить. Але вона не казала.

Вона продовжувала. Ішла далі. Відкривалась мені — тілу, душі, бажанню. Насолоджувалась, наче давно не мала права на насолоду. Йшла в кожен рух, у кожен подих, віддавалась і забирала водночас.

Але чи ж було це чесно по відношенню неї, моя спрага? Я не відав.

А чи ж було справедливо, що хтось згубив її юну вроду, її палку жагу … її таку живу навіть по смерті? Ні, звісно, не заслужила вона такого. Вона не мала бути примарою. Вона повинна було бути живою. Адже якщо вона зараз така справжня, то яка вона була раніше, така ж наповнена джерелом життя.

О, вона преслічна Діва, досконала і справжня! Преслічна примара, що виткана з ниток забутих казок та шелесту міфів, яку ніхто й ніколи не бачив наяву, лише в туманних обіймах сну. І все ж, доля усміхнулася мені, дозволивши зустріти цю преслічну не в мареннях, а у живому, дихаючому світі.

(*Преслічна - прекрасна, прегарна. Зведений словник застарілих та маловживаних слів.)

Я ділився своїм теплом, і холод її вже не проймав мене. Я не зупинявся. Бо вона не зупинялась.

Тулилась, притискалась, та опускалась глибше, до тремтіння в кінцівках, до моєї грубої сили, що відчувалась всім її єством, до мого твердого члена, що жадав її пронизливої глибини.

ЇЇ руки блукали по моїй спині, впиваючись у шкіру, залишаючи сліди, наче від дотиків студеного вітру. Але я жадав їх. Я хотів їх. Я провокував їх, її крижані дотики, що розпалювали мене з середини, змушуючи моє тіло жадати ще більшого.

Ми були, наче вогонь та лід, що зійшлися в єдиному танці: жоден з нас не згорав до тла, і жоден не розтавав безслідно.

Вона рухалась немов потужний порив вітру, захоплюючи мені цілком, забираючи з цього світ у в свій. Її тіло вигиналось повторюючи кожен мій рух. Її очі палаючи в темряві й гіпнозували мене скорюючи мою волю, робили своїм бранцем.