Раді Вас бачити!

Я стрімко прорвався крізь вузький, мов горло пастки, коридор. Кожен крок лунав в мені — глухо, мов удари серця перед боєм. Звідусіль лунало щось гостре, розірване на клапті — уривки голосів, металеві луни, якісь хриплі звуки, що пробирались крізь бетон, наче демонічний шепіт. Мій нюх, загострений до межі, вловив холодну ноту металу, запах мастила, бензину й… чужинців. Важкість їхніх кроків — пульс небезпеки.

Але спрага помсти була лютішою. Вона не дозволила зупинитись, не дала часу прислухатись, розкласти усе по поличках. Вона штовхала мене вперед, неслась моїми жилами, мов отрута, солодка у своїй згубі.

Я вискочив на двір і одразу помітив його — Микола. Його постать стояла, ніби чекала. І я збагнув — ось чому він зволікав, чого чекав. Це була пастка, моя власна, ретельно спланована, особиста.

Машини приїжджали одна за одною, блимаючи червоним та синім. Вони повільно обступали мене, змикали коло. Мене оточували. Рішуче. Без шансів.

— Він вбив їх, двох слідчих. Їх тіла в середині, — кричав Микола, відступаючи за спини оперативників.

Це був не рівний бій. І я мав відступити, щоб повернутись згодом.

Я рвонув у бік, хоча мій ворог був так близько, майже в моїх руках. Та це вже не мало значення. І в ту мить я побачив його посмішку — перекошену, спотворену. Пастка спрацювала, певно, подумав він.

Він весь час лише провокував мене, хотів мати законні підстави, щоб натиснути на курок. Папери будуть чисті, репутація — не заплямована. А тепер, коли сцена зіграна, вся міліція району отримає дозвіл полювати на мене, як на скаженого звіра. І вони полюватимуть. Полюватимуть з радістю.

Але я вже проходив через це. Засідки, кров, лісові стежки, по яких ішов лише я — це було моє.

На ходу я скидав з себе одяг, не зупиняючись. Тіло саме знало, що робити — як розірватись, як зібратись у нову форму. Я перевтілився без болю — адреналін був моїм союзником, моїм наркотиком, моїм прокляттям. Кістки тріщали, шкіра тремтіла, м’язи пульсували, але я відчував лише свободу. Люту, первісну, нестримну.

Стежка привела мене до мого тимчасового дому. А тим часом мою шкуру шукали по всьому селищу. Вони розійдуться далі, як не знайдуть — бо такий їхній інстинкт: не відпускати, доки не буде впіймано або знищено.

Я причаївся неподалік, серед змерзлого куща, де земля ще не прокинулась від зими, а тіні тремтіли, мов живі. Чув, як десь в селі, нишпорять люди — гупання важких чобіт, скрегіт металу в руках, рішучість, наче лід, стискала кожен їхній рух. Вони не шукали злочинця. Вони полювали на звіра.

Та я не рушив далі. Щось змушувало мене зостатися — не страх, ні. Пульс в скронях стукав спокійно, мов метроном, і я відчував, що повинен прийняти рішення, перш ніж знову зникнути в лісі.

Звідси я бачив будинок Андратія. Він здіймався над селищем, як згадка про щось втрачене. Я майже відчував солодкий, липкий запах пчолиного воску, що струменів із його прибудов.

Я обмірковував та зважував.

Та чи міг я звинувачувати його? Він лиш батько, що згорів у горі, втоплений у стражданні за мертвою донькою. Не встояв, коли хтось демонічно спотворений обіцяв повернути її. Я знав цей слизький шлях — вже бачив таке, знаю, що за ним лише темрява, яка більше не відпустить. Але не міг його судити. Бо й сам, бувши на його місці, не впевнений, що встояв би.

Повертатись за Миколою було б надто небезпечно. Не тепер. Але й Андратія я не міг чіпати. Ще ні. Його душа ще не готова до спокою. Щоб він міг піти, як слід, він мусить знати: ті, хто скривдив його доньку, вже не топчуть цю землю. Їхній кінець — моя обітниця перед нею. Перед Преслічною дівою, чия смерть стала прокляттям для всіх, хто ще дихає і бреше.

Тому я прийняв єдине правильне рішення. Повернутись у селище вовкунів. Повернутись у те гніздо, звідки все почалось. І розірвати їх. Упирів у вовчій шкурі. Тих, хто спотворив її долю. Навіть старий вовкун з його хитрощами не зупинить мене — його хватка вже не така міцна, як колись.

А потім я повернусь й виправлю свої промахи, покінчу з цією історією.