Раді Вас бачити!

Стіни цього будинку ще не встигли забути, що тут сталося.

— Попередньо щось відомо про смерть Сави? — кинув я, не витрачаючи подиху на порожнє.Микола завмер, ніби запах моїх слів його насторожив. Зиркнув на коридор, потім у вікно, десь у бік двору, наче боявся, що його почують. Або — що почую я більше, ніж він скаже.

— Лише тримай при собі, — сказав стишено, змірявши мене поглядом, як пес, що зважує — кусати чи терпіти. — Без зайвих чуток. Кажу, бо Федір тобі довіряє… і Андратій. Хоча я тебе вперше бачу, — додав, із ноткою, в якій змішались територіальна засторога й випробування.

— Звісно, — відповів я рівно, підходячи, копіюючи ходу спокійної та врівноваженої людини, як робив і з голосом та манерами, щоб люди не жахались, не підозрювали зайвого. — Я тут лише щоб допомогти. І заспокоїти Федора з родиною. Вони справді ним дорожили.

Микола кивнув. Його шия пахла потом, шкіряною курткою й недопалком. Очі не дивилися прямо — він ховав щось, хоч і не злого.

— Я теж його знав, не так добре, як Федіра, але нормальний був чоловік. Ще б жив та жив… — змовк, проковтнув важке повітря, ковток тиші. — Та годі. Висновків поки немає, але попередньо… це дуже нагадує ту смерть, що сталась кілька днів тому, чуйка підказує. Хоч прямих доказів не маємо, лише спільне місце злочину, скажу чесно — все це достобіса виглядає підозріло.

— Турист? — кивнув я, не змінюючи тону. — Чув, що перша смерть сталась кілька днів тому, але без подробиць. Когось вже підозрюють?

Слухав не лише слова. Я вбирав усе — тембр голосу, мікродобір слів, слабке хрипіння під кінець речення. Але головне — запахи. Нюх мій чітко вирізняв нотки тривоги — гіркі, з кислуватим присмаком у повітрі. Не страх смерті, ні — радше страх правди, яка ще не оформилась, але вже стояла за плечима.

— Так, там теж усе дуже мутно, — Микола понизив голос, наче сам лякався того, що збирається сказати. Його голос став шорстким, ніби обпеченим попелом. — Хоч попередні висновки є, але вони ще більше все плутають. Офіційно — у туриста раптово зупинилося серце. Але… вигляд мав такий, ніби його щось випило зсередини. Свіжі трупи так не виглядають, це не лише я так думаю.

Від Миколи тягнуло чимось, що лишається на шкірі після місця злочину. Він бачив тіло. І носив це відчуття з собою, як запах плісняви на одязі. Його уста говорили про співчуття, але я чув, як тіло його кричить: не розповідай більше, не торкайся того, що можна розбудити, але людський фактор оманливості та віри, не відчуттям, а картинці змусила його піддатись.

Він зиркнув на мене, чекаючи реакції, але я мовчав, дослухаючись до запахів, що жили в його голосі.

— Все виглядало так, наче він послизнувся й напоровся на дерев’яний кіл, що стирчав із підлоги. Та крові… — Микола ковтнув повітря, наче воно раптом стало густішим. — Було замало. Катастрофічно мало. Де ж вона тоді? Не википіла ж?.. Ми спершу припустили — нещасний випадок. Ну, напоровся, ну буває. Не виключили, що йому могли… допомогти. Але сьогодні прийшов звіт із заключенням. Експерт не знайшов жодних ознак боротьби чи інших пошкоджень. Все було занадто чисто. Як для випадковості — надто акуратно. А причина зупинки серця. Виходить дерев’яний кілок в тілі не причому?! Взагалі. Можна було б скинути все на аномальне співпадіння. Але тепер, коли є друга жертва, стає зрозуміло — ніякої мови про випадковість бути не може.

Я втягнув ніздрями повітря. Воно носило в собі аромат пилу, дощу, мишачої шерсті, страху — терпкий, прілий запах, що прилипає до стін, де була смерть. В цих стінах жило щось давніше за обставини — мовчазна тінь, що споглядає. Ніяких збігів не могло бути. Я в них не вірив.

— Що саме пов’язує дві жертви, окрім місця смерті?.. Має бути щось ще, — мовив я повільно, майже пошепки, довірливо.

Мій погляд ковзнув по підлозі між нами. На перший погляд — порожньо. Але ніс уже чув те, чого не бачило око: солодкуватий запах воску, ледь уловний димок, що всотався в щілини деревини. Там, біля самого виходу, щось було. Прямо перед дверима — товсті воскові свічки колись залишили слід, темні кола, злегка роз’їдені, майже непомітні. Але потім їх старанно зішкрібали. Вочевидь, нещодавно.

Дивне місце для їх розташування. Але їх могли залишити ті, хто тут збирався раніше. Молодь, яка усамітнювалась в закинутому будинку. Бо вочевидь електрики тут не було.

— Експерт, що приїхав на другий виклик… — Микола трохи похитав головою. — Він пробурмотів щось дивне, невиразне, а потім затих. Знову неоднозначна смерть.

Я мимоволі здригнувся — не тілом, а нюхом. Наче в такт словам слідчого, аромат смерті підсилювався, прямо між нами промайнув його дух. Повітря стало густим та щільнішим, навіть Микола запнувся, але потім продовжив, ніби нічого не сталось. Люди звикли ігнорувати те, чого не бачать.

— Для точних висновків чекаємо на розтин, — мовив Микола, обмацуючи пальцями край кишені. — Та ми вже знаєм в цій смерті теж щось не клеїться. Розумієш, вона виглядала… тихою.

— Смерть з подвійним дном не може бути випадковістю. Це варто розслідувати, — я оглянув ще раз будинок, який тепер не здавався пустим.

— І я про те кажу, — нервово кинув Микола.

Він знову змовк. Цього разу довше.

— І крові знову майже не було. Ні ознак боротьби, ні внутрішніх пошкоджень. І тепер ми — у цілковитій темряві. Ніхто нічого не чув, ніхто нічого не бачив. Наче хтось навмисно зачистив усе довкола. А сьогодні ще й наших відправили свідчення збирати — до ваших, в поселення. Та я майже впевнений: і там — пустка.

Його голос трохи затремтів. Не зі страху — з безсилля. Це був той момент, коли людина відчуває, що смикає за нитки, але марно — все давно вже сплутано кимось іншим.

Я відступив на крок, ближче до стіни, провів пальцями по поверхні. Від дерева тягнуло старими слідами — потом, попелом, кухонною олією, спиртним, шкірою чужих рук. Запахів було занадто багато, як для покинутого будинку. Він жив своє життя, навіть не маючи хазяїна.

Та були інші запахи. Незвичні. Надто сухі. Неначе час тут зупинився, а сліди лишилися не в просторі, а в чомусь глибшому — у самому повітрі.

— Без свідків ми не зможемо скласти чітку картину, — сказав Микола, але я вже майже не слухав.

Бо картина вже складалась у мене в голові. І вона була не словесна. Я відчував її по клаптиках — як пес, що йде слідом по краплі поту в натовпі. Вночі я отримаю змогу побачити повну картину, коли скину людську подобу.

— Ті зразки, які ми зібрали, — додав Микола, — належать, скоріш за все, місцевим гульвісам. І були тут задовго до обох смертей.

Я нахилив голову. Але не погодився. Бо серед того хаосу був один запах, що не належав цьому світу. Ні до, ні після. Я навіть відчував його не нюхом, а чимось інстинктивним, тому не міг вловити і зачепитись за нього. Він з’явився лише раз. І досі лишив у мені присмак… темної води. Єдиний незаперечний запах, що в’ївся в кожен сантиметр цього місця – запах Смерті.