Раді Вас бачити!

Куля влучає просто в, ще не до кінця перевтілений, череп. Федір падає.Я завмер. Мить — і я не розумів, що сталося. Я втратив пильність, і цього вистачило, що застати мене зненацька.

Я повільно обернувся в бік, звідки долинув постріл.

Андратій.

Він дивився на мене з пістолетом в руках. Його очі — холодні, гострі, хижі, майже як мої.Від того Андратія, якого я знав… не лишилось нічого.

— Я переб’ю ваше поріддя. Всіх до останнього, — мовив він тихо.

Але мій слух уловив кожне слово, наче він прошепотів їх мені просто в вухо.

Я зробив крок до нього…І вчасно спинився.Зараз він бачить перед собою чудовисько.

Позаду Андратія зупинялись машини. Не міліцейські. Місцеві. Вони врізались у дорогу різкими гальмуваннями, одна за одною.Запах — холодний, безжальний: метал, мастило, свинець.Усі — озброєні.

Микола вискочив першим. Гвинтівка в руках, одягнутий не за формою.Здається, не я один жадав помсти. Андратій організував цілий загін місцевих.

Але чи знає він, з ким він водиться? Микола… той хитрий лис, давно мав би лежати в землі. Як він зумів підмовити Андратія, що йому наплів? Всю правду не міг, хіба ту, яка вигідна йому. Але це ще не кінець.

Перед тим як зникнути, я вловив сильний, різкий запах.Розкладу.Андратія поглинала жага. Його очі як глибокі темні впадини, вже мало нагадували людські. Знову чаклував. Знову продавав свою душу по частинках темному ремеслу.

Він прицілився. Вистрілив. Але я був швидший.Довелось вертатись. Я знову опинився на тій клятій стежці, що вела на пагорб, до великого сінника.

Усередині — залишені шматки плоті молодняка. Я не спинився. Стрибнув на другий поверх, де зберігались запаси з тюків — там запасний вихід.Мить — і я вже зіскочив униз. Зник серед лісової імли, що почала повільно здійматись із сирої землі.

Якийсь час йшов, зупинився, озирнувся. Я опинився серед густих хащ, де дерева спліталися в суцільну темну корону над головою, й сутінки, мов підступна вода, вже розливалися між стовбурами. У цьому місці ніч приходила раніше. Я глибоко втягнув повітря, шукаючи сторонній запах, і вслухався в лісову тишу, яка здавалася аж надто щільною, неприродно статичною. Погоні не було, ані шереху, ані хрусту. Ліс мовчав.

Раптом мене наче пронизало. Усвідомлення прийшло, як удар — сліпий, безжальний. А що, як його помста не матиме меж? Що як ми з ним схожі більше, ніж я міг припустити?

Я зрозумів: далі йти не можу, дорога розчинилась переді мною, наче намагалась сховатись від мене. І повертатись не можна — там мене зустріне або куля, або той, хто втратив себе остаточно.

Тіло почало змінюватись. М’язи скручувались, стягувались, зменшувались, як нитки, що втягувалися всередину, відновлюючи людську форму. Все довкола здавалося далеким, поки свідомість повільно не осіла на дно черепа, мов пісок, що повернувся на дно озера після бурі. Перед очима ще стояла пелена крові, розмита і тривожна, наче згадка, ще дуже свіжа. Я впав на коліна, прямо в мокрий, важкий сніг, перемішаний із брудом, глиною, залишками гілля й мертвого листя. Ноги підкошувались, голова опустилась додолу. Хотілося вити — не звіриним, не шаленим, а людським голосом, з болем, що рве горло й залишає по собі лише гарячий попіл усередині.

Неосяжний холод почав просочуватися в мої кістки. Я відчував її подих на своїй шиї. І тут я почув голос. Хтось кликав мене, мов самі гірські вершини заговорили, але цей звук лунав набагато ближче, пронизував слух і проникав під шкіру.

— Йоне!

Я підняв голову, і побачив її — Преслічну. Лише розмиті обриси жіночої постаті, немов серпанок над болотом у місячну ніч. Але я впізнав. Від неї віяло солодкуватим, нудотним ароматом гниючих ягід та сухих квітів – запахом смерті, який вона носила на собі, мов одяг.

Її тіло було прозорим, немовби зробленим із туману й залишків сонячного проміння, що давно погасло. Образ її постійно змінювався — миготів, збирався і розпадався, неначе вона не могла вміститись у жодну форму, не належала вже цілковито ані живим, ані мертвим.

— Йоне, ти йдеш? — промовила вона, і її голос звучав так, ніби ламалася суха гілка. — Ти покидаєш мене?

— Як ти тут опинилась? — запитав я, не вірячи, що бачу її знову. — Андратій керує тобою?

— Йди за мною, — прошепотіла вона, розтинаючи повітря своїм лицем, в якому зосталося так мало живого, але таке щось рідне, таке, що тягнуло душу, хоч і знав — туди не можна.

— Я не можу, — ледь вимовив я. — Я мушу повертатись у ліс. Там мені місце.

Вона ковзнула навколо мене, не торкаючись землі, мов тінь чи дим. Через її тіло я бачив криві обриси старих ялин, розмитих сутінками, наче світ за її спиною вже належав іншому виміру.

— Він вб’є їх усіх, — сказала вона мені на вухо, й від її слів повіяло порожнечею, холодною, байдужістю.

— Хто? — я намагався вловити сенс. — Хто вб’є?

— Мій хазяїн. Він вб’є всіх, хто виє на місяць. І він кличе тебе.

— Твій батько? — я відчув, як щось обривається в мені. — Навіщо йому я? Ті, що винні — вже мертві.

— Він чекає, — промовила вона, віддаляючись, і з кожним словом ставала прозорішою.

Її постать розчинялась у вечірній імлі, мов пам’ять, яку не встиг зберегти. І тільки тиша лишилась — тиша, в якій ще довго звучав її голос.