Раді Вас бачити!

Крик розірвав повітря. Різкий, брудний, наче удар ножа. Я сіпнулася і поглядом вп'ялася туди, де ще мить тому стояла Ярина.

Тепер вона лежала на землі. Її тіло судомно здригалося. Кров лилася з розірваного горла, забиваючи дихання. Вона хрипіла, намагаючись затиснути рану на шиї, але пальці ковзали по липкій, гарячій масі.

— Ти, суча дочко, не житимеш, — прохрипіла Родика, нахиляючись над неї. Її голос був низьким, затертим, повним ненависті. — Ви всі здохнете, людський рід!

У грудях щось защеміло так, що світ навколо хитнувся. Серце билося десь в горлі, не даючи вдихнути.

Вожак вовкунів рвонувся вперед. Його рух був швидким, відчайдушним. Але ще до того, як він торкнувся Родики, темна сила скувала його тіло. Він застиг у повітрі, мов розіп'ятий. Очі Андратія тепер були порожні — чорні ями замість зіниць. Темрява в ньому текла, мов жива, випалюючи все людське.

Різкий удар — і вовкуна відкинуло, мов ляльку, яка полетіла через усе поле.

Андратій ступив до молодої вовкунки. Рухи його були ламані, неприродні. Його кістлява рука вгризлася в її груди. Чулися хрусткі звуки — як ламаються ребра, як плоть рветься під сухими пальцями. Вона скрикнула — коротко, уривчасто — і обм'якла.

Вовкуни завили й кинулися на нього, але їх зносила невидима хвиля темної сили. У повітрі стояв запах гарячої крові й паленого м'яса.

Назад шляху більше не було. Ярина помирала…

Мисливці вже встигли отямитися. Постріли били один за одним. Кулі рвали вовкунів на шматки. Крики і гарчання злилися в один безглуздий гуркіт. Усі зійшлися в бою, а я не міг відвести очей від її згасаючого тіла. Ярина билася в конвульсіях.

Земля під ногами тремтіла. Кожен постріл, кожен удар віддавався тупим гулом у кістках.

Вовкуни з шаленством ламалися вперед, рвали простір своїм виттям. Їхні тіла — здерті, поранені — не зупинялися. Вони лізли крізь кулі, ніби сама смерть підштовхувала їх у спину. Один, прострелений у плече, скочив на стрільця, перегриз йому горло, розбризкуючи теплу кров по лицях тих, хто стояв поряд.

Люди кричали. Дехто кидав зброю і біг, заточуючись на скривавленій землі, але тих наздоганяли та вони падали, як збиті ляльки. Інші трималися до останнього, випалюючи патрони в чорні пащі, що сунули на них.

Андратій ішов крізь бійню, крізь кулі, які свистіли з усіх сторін. Кулі, що влучали в нього, тільки розривали одяг і шкіру, але він ішов далі, ніби їх і не було. Його рухи стали ще більш викривленими — кістки тріщали під шкірою, тіло змінювалося на очах. Від нього тягнуло такою сирою темрявою, що навіть повітря навколо згущувалося.

Вовкуни, що не встигали відскочити, від нього почали падали на землю, вивертаючись в агонії. Їхні тіла розпухали, вкриваючись потворними наростами. Деякі просто вибухали зсередини — лопалися, засмічуючи землю чорними ошматтями м'яса. Темний жрець тепер нікого не щадив.

Я підвівся на коліна, хитаючись, наче п’яний, і поповз до Ярини. Пальці впивалися в землю, залишаючи за собою криваві сліди. Я впав поряд із нею, притискаючи до грудей її ще тепле, важке тіло. Її шкіра вже починала холонути під моїми долонями. Мені здалося, чи справді — серце стиснулося востаннє, судомно, крихко, і завмерло. Очі, відкриті й скляні, вже більше не кліпали.

Навколо тривало справжнє пекло — постріли, зойки, ревіння смерті — але для мене все це зникло. Я лежав у глухій порожнечі.Тепер усе, що відбувалося за останні дні, втратило сенс. Кожна боротьба, кожна надія обернулися пилом. Весь світ звузився до цієї миті — миті втрати.Життя, єдине справжнє, єдине чисте, вислизало з моїх рук, лишаючи по собі тільки холод і безмовність.

Вітер зірвався несподівано. Він ніс із собою запах крові, паленої плоті і чогось ще — гнилої магії, що пронизувала легені, роз’їдала свідомість.

І серед усього цього — крик. Один-єдиний. Рваний, людський. Такий, що зупиняв кров у жилах.

Це вже не була битва. Це була розправа.

Тінь виникла непомітно. Спершу вона здавалася шматком темряви, що тремтів у повітрі, ніби згусток диму. Вона кружляла довкола нас, стискаючись і розширюючись, мов дихання якогось невидимого звіра. Плач лунав із Преслічної — спочатку слабкий, схожий на вітер у проваллях, а потім усе виразніший, людяний. Він проходив крізь кістки, холодив мозок, виривав спогади, які я намагався утримати.

Темрява в мені шепотіла про кінець.

Преслічна продерлася крізь межу, за яку її викинув Андратій. Вона прорізала собою тонку стіну між світами, волочачи за собою зловісний шлейф холоду й смерті.Вона відчувала — її сестра стоїть на краю, життя вислизає, обривається останніми нитками плоті.

Темний силует усе більше набував людських рис, викривлених, змазаних, наче крізь зламане дзеркало, але невідворотно. Преслічна оповила себе темрявою, її обриси стали різкими, скрученими, мов чорні леза.

Вона прошила простір навколо — ковзаючи над землею, обертаючись спіраллю смерті.Вовкуни падали, захлинаючись кров’ю, люди стікали на землю, з останнім криком захлинаючись у кривавому болоті бою. Вогонь, розпач, агонія — усе меркло перед її крижаною тінню.