Раді Вас бачити!

Преслічна мовчала рівно до того моменту, поки її пальці — тонкі, мов гілки, холодні, як зимовий попіл — не ковзнули мені по грудях. Повільно, без зайвого поспіху, торкаючись крізь тканину шкіри, поки не зупинились просто біля серця.

Тепер — або вона зупинить його навіки, або... змусить його вибухнути. Я чекав. Зосереджений, мов хижак, що відчуває зміну вітру. Чуття напружене до краю, ловив кожен рух повітря, кожен крихітний зсув.

Вона дихала — і я відчував це шкірою. Її пальці-гілки майже торкались мого серцебиття і це можна було порівняти лише з моментом, коли ти оступився над краєм прірви і намагаєшся утриматись, щоб не впасти.

Коли моє серце вже не криючись пішло в шалений галоп, переді мною вималювались обриси — жіночі, ніжні, майже звабливі. Та солодкість їхня була з червоточиною: мов яблука, які здаються стиглими, поки не відчуєш у повітрі легкий, прілий запах гнилі.

— Я пам’ятаю… як це було, коли ще моє серце билось. Живе тепло. Гаряче та без гальм. Воно тяглось до нього, ніби з розпеченого заліза. Він приходив ночами. Коли всі спали... Кликав мене. А тоді ми кохались, — говорила так, наче співала щось дуже старе, забуте, — і від кожного слова гіркуватою тугою віддавалось.

Невимушена, але оголена до нервів її відвертість збуджувала і лякала водночас.

— Він тебе вбив?.. А потім… воскресив? — я вистрілив питання, захлинаючись власним диханням, що змішувався з її крижаним торканням — воно ковзало по моїх грудях, майже проходячи крізь них, і я вже не знав, чи то руки, чи пам’ять.

— Ні… — прошепотіла вона, витягуючи той звук, ніби останній ковток перед утопленням. — Він би ніколи не скривдив мене. І духу йому бракувало б… навіть на те, щоб мене повернути.

— Що ще ти пам’ятаєш? — притиснув я, вже майже хриплячи.

Її очі спалахнули. Немов щось у словах зачепило живе, старе й зле. А обличчя почало вимальовуватись із густого повітря.

— Досить гратись зі мною! — вишкірилась раптом, її голос хруснув по тиші. — Ненавиджу!

І з тіней, де ще мить тому стояла майже примарна постать, вирвалося щось дике — мов вихор, порив злості, що зірвався з повітря. Її обриси розвіялись та злетіли і врізалися в стіни хатини з такою силою, що підлога задрижала.

— Ненавиджу його! Він не врятував! Не прийшов, не помстився! — кричала вона, й голос її змішувався з гулом — луна носилась по кімнаті, забиваючи кожен куток, так що, здавалось, от-от обвалиться стеля.

Якщо вона зараз не заспокоїться, то цей будинок цілком реально може скластися, як картковий будиночок.

— Ти хочеш відчути тепло… чи мене? — голос зірвався з губ тихо, але різко, мов кинуте лезо. Це був єдиний шанс — вгамувати бурю, що вирувала в ній. Її біль і лють — як буря перед розрядом блискавки.

Сильний порив вітру вдарив у груди так, що я полетів на підлогу — жорстко, без попередження. І в ту ж мить її рука торкнулась моїх грудей. Ні — вона не просто торкнулась, вона майже увійшла в тіло. Цього разу відчутно та без загравань. Це не було просто боляче — це було схоже на те, як оголений нерв співає від дотику леза.

Але вона зупинилась. Замерла. Не пройшла далі, не пробила грудну клітку — лише застигла, мов на порозі… вагалась? Чекала чогось?

Я відчув, як вона змінюється. Її тіло, ще мить тому невагоме й холодне, почало набирати масу, присутність, вагу. Вона оживала — прямо на мені. Її обриси стали різкішими, шкіра — напівпрозора, але вже не примарна. Вона сиділа зверху на мені, впираючись стегнами в мої боки з тією самою легкістю, з якою дикий звір заходить на свою територію. Без дозволу. Без вибачень.

Це не було спокушання. Це була інстинктивна, тиха, невимовна демонстрація: "Я — тут. І я беру, що хочу."

Її вага тиснула на грудну клітку, дихати ставало важче, але вже не через страх. Вона була близько. Занадто. Відстань між тілом і смертю скорочувалась до дотику. Але вже не страх керував мною.

Мусив би. Вона могла вбити мене одним рухом — зупинити серце, розірвати щось всередині. Але я не міг боятись. Бо коли її тіло накривало моє — відчуття кінця приходило разом з хвилею чогось іншого, страшнішого і солодшого: бажання.

Так, вона була смертю. Але вона була й життям, яке хапаєш зубами, коли вже нічого не лишилось.

Чи варто було померти, аби відчути її?

Так думав Сава перед тим, як обм’якнути в її обіймах? Так, напевно, про це благав й той турист. А скільки їх ще було? Ті, хто не втримались. Хто захотіли її більше, ніж порятунку.

— Я можу вирвати його. Або змусити зупинитись… навіть не торкаючись, — прошепотіла вона, й в той самий момент її пальці вгрузли в мої груди ще на один, клятий, сантиметр. Біль був справжній, хижий, як шип — і разом з ним прийшла така ж болюча, звірина жага… до неї. Вона не розривала мене — вона пекла мене зсередини.

Я не витримав. Пальці торкнулись її стегон. М’яко. А потім впились з тією ж силою, як і її в моїх грудях, але без наміру зробити боляче, інстинктивно.

Вона не зникла. Не розвіялась, не розсипалась попелом від мого доторку. Її плоть — чи те, що ставало плоттю — було під моїми долонями. Тремтлива, тягуча, мов між сном і реальністю. Я ковзнув пальцями вище, стиснув її — не щоб домінувати, не щоб принизити, а щоб відчути, втиснутись в реальність цього моменту. Доторк до привида, який дихає.