Раді Вас бачити!

Я мимоволі згадав нашу першу зустріч з Андратієм. Тоді він був зовсім інший: розгублений, мовчазний, трохи зламаний часом і болем, але щирий та відкритий. Тепер перед нами стояв інший чоловік — твердіший за булат, з очима, в яких горіла безвихідь, загартована жагою втрати. Мабуть, зміни почались не зараз. Вони жевріли в ньому з того самого дня, коли зупинилось серце його старшої доньки. Тихо, повільно, неминуче… як ніч, що невблаганно з'їдає край світанку.

Я бачив подібне раніше. Люди — дивні створіння. Після смерті близьких вони здатні на вчинки, що межують із безумством і святою жертовністю водночас. На мить я згадав себе і перше вирване серце, яке перестало битись в моїх руках, це була помста за матір. Прикрив очі, щоб втамувати давно забутий біль.

Але в Андратія було щось більше. В його очах тепер ховалась не тільки біль — там жила Тінь. Темне ремесло поглинуло його душу, і він вже не був повністю серед живих. Лише оболонка — дихала, говорила. А всередині пульсувала темрява.

Я мимохіть здригнувся. Чи було правильним із мого боку покинути цей світ, залишивши його на такого, як він? Але потім прийшла тиха думка — після смерті мене більше нічого не хвилюватиме. Жодних рішень, жодних спроб, жодного «якщо». Тільки тиша. Нарешті.

— Відпусти хоча б половину, — озвався вовкун, ніби торгувався на базарі, але замість срібла — долі. — А її підведуть до того пагорба. Подалі, але ти зможеш її побачити.

— Я хочу її бачити! — вигукнув Андратій, його голос став різким, мов батіг. Він ступив два впевнені кроки вперед, кожен — як крок у бій. — Я вже погодився на ваші кляті умови! Тож ведіть її!

Вовкун зупинився, важко дихаючи. Його щелепи стиснулись, в очах з’явився дикий блиск — нетерпіння, сумнів, лють, змішані докупи. Він знав, що іншого виходу немає, але все ще не хотів поступатися. Його нутро виривалося з клітки, але розум тримав повідець.

— Добре, — прошипів він. — Але ближче її не підведуть.

Він різко змахнув рукою вбік — короткий жест, мов рубаний удар по повітрю. Сигнал. І вже за мить тиша почала рухатись — ледь чутний шерех, наче земля здригнулась під ногами. Хтось ішов. І серце стискалось в очікуванні. Можливо я ще сильніше, ніж її батько бажав впевнитись, що вона в порядку. Тоді мене дійсно більше нічого не буде турбувати, я буду готовий піти.

З-за пагорба вийшли двоє. Один тримав дівчинку за лікоть, інший ішов трохи позаду — вартовий чи стримувач, важко сказати. Вона йшла повільно, спотикаючись, немов щойно вирвана з якогось іншого світу. Її лице було бліде, очі — ніби хмари, в яких ще не стихла буря. Але вона була жива.

Андратій закам’янів, мов постать на гробниці. Він вдивлявся в неї так, ніби хотів увібрати кожну рису обличчя, кожен подих, кожну тінь на щоках. Його губи сіпнулись, але слів не було. Тільки тріщина глибока в голосі, коли він зрештою мовив:

— Доню…

Вони зупинились на відстані приблизно двадцяти метрів, позаду головного вовкуна. Рухались обережно, мов вели щось крихке — але не зі страху, а з тонкою зневагою, ніби демонструючи, що виконують обіцянку, але роблять це із власної милості.

— Ми виконали свою частину, — процідив вовкун із нетерпінням, голос його тремтів від стриманого роздратування. — Нумо, відпускай!

Очі Андратія вп'ялися в темний силует на фоні присмеркового неба. Своїм поглядом він ніби намагався розтягнути відстань, роздивитися кожну деталь. Його губи ледь ворухнулись, коли він прошепотів:

— Ви ранили її…

Я бачив, як він шукає тіні довкола фігури — мов ловить хоч натяк на кров, на хитання, на щось лихе. Але я вже встиг роздивитися. Ярина стояла рівно, хай і тримала руку притиснутою до тіла. Там не було смертельного поранення — лише тонка смужка крові, що стікала по передпліччю. Невеличка рана. Може, навіть умисна — як доказ сили, а не як бажання вбивати.

Я втяг повітря. Полегшення змішалось із тривогою, як день із сутінками.

— Подряпина, — пробурчав я. — На руці. Не більше.

— Подряпина… — повторив вовкун, роздратовано скривившись. — Твоя черга, некроманте! — голос його знову загримів, уже не просто нетерплячий, а агресивний, мов рев звіра перед стрибком.

Андратій не відповів одразу. Стояв, мов укорінений, зі стиснутими кулаками і ледь помітним тремтінням в щелепі. У його очах щось ворушилось — лють, сумнів, страх… і ще щось темне, що жевріло з глибини.