Раді Вас бачити!

Я стояв за нею так близько, що відчував, як від її спини підіймалося тепло — не вогнищем, а диханням — живим, людяним, вразливим. Хотілося торкнутися. Навіть не шкіри — лиш краєчка її тіні. Та я стримався. Мене вчили — не ламай, якщо можеш спостерігати. Не псуй, якщо ще не дозріло.

— Ти сумуєш, — прошепотів я, не як питання, а як визнання.Вона на мить завмерла, руки її затримались на подушці. Тиша нависла між нами — густа, наповнена. Можна було різати її ножем, але я б ковтнув її просто так, як є, щоб не розірвати мить.

— Не сумую, — тихо сказала, ледь не чутно. — Я живу в тому, що лишилось. Бо більше нема нічого.

Її голос був, як тріск вогню, що горить не для тепла, а для пам’яті. І він поранив мене, глибше, ніж я сподівався. Вона обернулась повільно, наче боялась зустрітись очима — та все ж подивилась. І цей погляд... не був дитячим, хоч обличчя ще зберігало юність. У ньому було щось інше. Спогади. Втрати. І тиха злість, що ніхто не вберіг.

Я не втерпів. Простягнув руку, доторкнувся до пасма її волосся, що вибилось на щоку. Тільки кінчиками пальців, тільки раз.

— Юстина була близька? — мовив, аби не мовчати, аби не дозволити собі більше.

Ярина кивнула.— Ближче за всіх. Вона мене вчила — і як пироги ліпити, і як мовчати, коли хочеться кричати. Я дивилась, як її несуть з того клятого будинку, щоб він згорів. Як мати падає навколішки, а тато мовчить… І я стояла. Як камінь.

В її голосі не було сліз, але я чув їх у кожному слові. І в цю мить вона була така беззахисна, що в мені все закипіло — хотілося щось зробити, когось покарати, хоч світ увесь. Бо вона не мала права на такий біль — не в такому віці, не з такою душею.

— Тепер ти не камінь, — прошепотів я, — ти жива. І це вже перемога.

Вона зиркнула на мене, майже здивовано.— Ти хто такий, щоб це казати?

Я посміхнувся, криво, з болем.— Той, хто відчуває біль. Навіть коли не повинен.

Вона ще якусь мить дивилась на мене, ніби оцінювала: довірити хоч півслова ще — чи ні. А потім мовчки відвернулась і почала застеляти ліжко далі. Але я бачив — її плечі трохи опустились. Вона дозволила собі не бути каменем. Хоч на кілька секунд.

І я залишив це в тиші, як насіння, що проростає тільки в темряві.

«Клятий будинок»… І чого мені ще не відомо? Невже всі дороги ведуть до нього?

Пришвидшивши останні кілька рухів, вона рушила на вихід, мовчки, не прощаючись.

— Вона померла в тому самому покинутому будинку? Як? — запитав її, коли вона вже стояла біля виходу.

Ярина зупинилась. Не обернулась. Стояла спиною, руки стиснулись у кулаки.

— В петлі знайшли, — сказала майже шепотом. Глухо. Як прокляття, що зірвалось із вуст випадково. І одразу рушила далі, не даючи мені змоги щось спитати.

А я і не збирався. Стояв, дивлячись їй вслід, і серце стискалось, мов у лещатах.

Ось цього я й цурався, коли роками ходив тінню поміж старих сосен та смерек, мов привид, що не має більше імені. Цурався всього людського, вразливого, теплого. Бо співчуття — то найтонша пастка. Воно підкрадається тихо, лягає в груди, гріє зсередини. А потім болить. Болить не за себе, а за когось іншого.

Так по-людськи і слабко — відчувати, коли болить за когось, хто не ти.А я ж не хотів. Я ж навчився не хотіти.Та не допомогло.Воно вже прокралось у серце, вже встигло вкорінитись. Сидить тихо, мов дим у колодязі — не видно, але задихаєшся.І вже не вигнати. Бо це не просто біль — це туга за тим, кого втратив хтось інший. А ти, чомусь, вчепився в цю тугу так, ніби вона твоя.

Поклав гасову лампу на стіл, що був вкритий тонкою скатертиною, і крутнув колесико до низу, не збираючись її гасити повність, але світло зникло. Мабуть, це й на краще, подумалось, може, темінь допоможе вгамувати серце, яке несподівано розбилось тривожним птахом у грудях. Ліг на ліжко старе, що скрипнуло під моєю вагою, поверх ковдри, яка ще зберігала її дотики. Рука сама потяглася під сорочку, до холодної шкіри, і я притиснув долоню до грудей, але воно все ще не заспокоювалось. Заплющив очі. Лише на коротку мить…

Та вже наступної миті, коли розплющив очі, зрозумів — заснув. Так необережно й по-дурному безпечно, як давно собі не дозволяв. Наче вовк, що приліг на скирту сіна серед чужого двору.

Підвівся, важко, ніби з глибокої води виринув. Підійшов до вузького віконця — ніч упала глибока, мов прадавня ковдра. Угорі — німа варта зірок та гострі, мов леза, ріжки місяця, що час від часу визирали з-під товстих хмар. Їхнє срібло дряпало обриси далеких верховин, що звідси ледь мріли.

Я ступав коридором тихо, мов тінь. Долонею торкався шершавих стін, аби не загубити рівновагу в цій нічній тиші. Прислухався. З однієї кімнати — м’яке, глибоке сопіння в ритмі двох сердець — то, мабуть, хазяйська спальня. Їхнє спільне дихання було спокійним, наче сон дерев узимку.

Попереду мала бути кухня — пам’ятаю, ще з вечора. Але мій погляд уперся в інші двері — ті, що ховалися у затінку навпроти. Вони стояли непомітно, притиснуті до стіни, мов мовчазні свідки.

Ноги самі спинилися. Щось не дало мені рушити далі. Я напружив слух — і відчув: за тими дверима дихали. Тихо, помірно. Але то дихання належало не сну. Воно було надто рівне, надто живе. І воно заповнило мій простір, наче хтось доторкнувся до грудей зсередини.

Я крутнув головою різко, різко, ніби струшував із себе чари. Серце гупнуло. Зробив півкроку назад — і ринув з будинку надвір, мов вітер, що виривається з пастки.

Двері — простенькі, дерев’яні, з защіпкою, яка замикається лише зсередини. Знаю: ніхто не помітить моєї відсутності. Ще встигну. До світанку лишилось кілька годин. Глянув на обрій — він ще спав, хиткий і ледь помаранчевий у своїй тиші.

А тиша навколо — глибока, майже священна. В ній моє дихання здавалось диким ревом, що рветься зсередини, з нутра, з самої кістки. Я стояв, спершись на дерево плечем, ніздрі вловлювали холод ночі — терпкий, як полин. А в грудях стигло тремтіння. Передчуття.

Я знав: невдовзі я випущу звіра. І моє єство це знало. І раділо.