Раді Вас бачити!

— Ти що собі витворяєш?! — гримнув один зі слідчих, зупинившись переді мною. — Хочеш ще й додаткових обвинувачень набрати? Думаєш, безкарно можна все?

— Я піду. Піду, — перебила його Софа, стривожена, мов зацькована. — Потім… потім запишете мої свідчення…Вона поспішно підвелась, зім'ята й нервова, і зникла у дверях. Її силует розчинився в коридорній тіні, наче втеча від чогось більшого, ніж просто страх.

Я стояв нерухомо, але думки в мені вирували.

Звісно ж, це міг бути батько... або матір, — майнула думка, мов тінь. — Чому я не зосередився на них, це така проста істина? Можливо, тоді вдалося б знайти потрібні слова, достукатися до його зраненого серця, вмовити відпустити душу Юстини на вічний спокій. Його власна душа ще не згасла, ще тліла десь у глибині. Це його перший крок за межу, інакше я б відчув сморід потойбіччя, що завжди супроводжує некромантів набагато раніше. Щось сталося... щось штовхнуло його на цей жахливий шлях. Річниця її смерті... збіг обставин, що кричить сам за себе. А може, горе, що з часом лише в'їдалося в нього, не дало забути, підштовхнуло до відчайдушної спокуси зробити те, у що, можливо, й сам до кінця не вірив. Руки його не знали темної справи, досвіду бракувало, але пекуча сила втрати, чорна безодня відчаю, зробили своє жахливе діло. Тепер він заплямував власну душу й прирік душу Юстини на вічне блукання в мороці.

Я не міг дозволити йому ступити на той темний шлях. Не міг допустити, щоб він став ще однією тінню в низці спотворених душ. Але що я мав зробити? Вбити його? Знищити батька тієї, що змусила мене знову відчувати, оживила в середині?

Це було пасткою, і я сам у неї ступив. Цього разу не буде втечі. Не буде раптового зникнення, не буде самовиправдань.

Я зроблю те, що необхідно. Навіть якщо це розірве мене зсередини.

А потім піду. Не тому, що хочу втекти — я давно втомився тікати. А тому, що це буде єдине правильне рішення. Єдиний спосіб не перетворитись остаточно на того, кого я зневажаю. Хтось мусить залишитися людиною. Хоч трохи. Навіть, якщо це буду не я, а дух, який піде у вічність і забере мою людяність з собою.

Наручники зігнулись під моїм натиском, наче були зроблені з фольги, а не з металу, і з сухим тріском розкололись, мов іржаве лезо. В повітрі почувся короткий дзвінкий звук — останній подих проклятого заліза, що мав стримувати мене. Та хіба можна стримати темряву, коли вона вже прокинулась?

Микола зреагував першим — різко підскочив, мов злякана лисиця, й наставив на мене пістолет. Його руки тремтіли, але палець на спусковому гачку був рішучий. Дарма. Його очі — нахабно холодні — тепер плавились, наче віск, під моїм поглядом. Він справді вірив, що зможе зупинити мене кулею?

Федір не був із ним до кінця чесним. Не розповів, що кулі для звичайних вовкунів, які не топили свій біль в крові інших, а не для набагато небезпечніших і більш озброєних, ніж він. Куля — навіть срібна — не зупинить моєї люті, не приборкає пульсу, який вибухає в скронях щораз, коли я відчуваю запах ворожої крові. І вже тим паче — його крові.

Я піднявся, не зробивши ще жодного кроку, лише пильно дивлячись на нього так, ніби він був не живою перепоною, а тінями порожнечі, нічим сущим.

На моєму обличчі розквітла крижана посмішка, і в ту ж мить мене огорнуло ледь відчутне тепло минулого, дивне відлуння, коли мої руки поринули в гарячу багряну рідину, що мить тому жваво пульсувала в чужих венах. Його страх, липкий і всеосяжний, затопив собою кожен куток кабінету, а тремтіння пробігло його пальцями, наче від дотику крижаного вітру.

Інші двоє реагували не так різко та завзято. Вони обступили мене, впевнені, що мають перевагу. Зброї не витягли — можливо, ще мріяли взяти мене живим. Це було… кумедно. Ледь не зворушливо. Вони думали, що я все ще дію за логікою. Що я людина.

Мене це лише розважало, викликаючи химерну втіху. Я палко бажав воскресити в пам'яті минуле, розквитавшись із ними так само методично й усвідомлено, як колись зі своїми ворогами в підпіллі. Але не так, як це роблять звичайні люди, у пориві сліпої люті. І, не тому, що вони були моїми ідейними противниками чи гвинтиками ненависної мені системи. А тому, що серед них ховався той, чиєї крові я жадав найсильніше, немовби він був одним із тих, кого я колись безжально розтерзав у помсту за матір. Тільки цього разу – за Юстину. Хоч Микола, не прямо, але був причетний до її загибелі, до всього того нестерпного жаху, що їй довелося пережити. І за його цинічну зневагу до пам'яті про неї.

Першим на підлогу бездиханно впав рудий слідчий. Його горло знаходилося в межах моєї досяжності, лише простягни руку, тому мені не довелося навіть зрушити з місця. Один різкий рух – і його горлянка була вирвана, а гаряча кров фонтаном бризнула навколо. Не встигли інші отямитися, як я схопив старшого, не для того, щоб вбити, а щоб прикритися ним, коли Микола випустив першу й другу кулю майже одночасно. Його тіло стало моїм щитом, приймаючи на себе смертоносний метал, що шматував плоть старшого слідчого. Його серце швидко зупинилося, я відчув це – певно, Микола не схибив.

Я відкинув на нього вже бездиханне тіло, але той міцно стискав пістолет, тому наступні кулі полетіли в мій бік, його рука просунулася між пахв мертвого. Я миттєво сховався за стіл, який на ходу перекинув. Старий, важкий – тим надійнішим буде мій захист. Я рахував постріли, і щойно пролунав останній, вискочив з укриття. Його швидкі кроки вже лунали з коридору, віддаляючись, і я кинувся навперейми.