Раді Вас бачити!

— Це мав зробити ти! — гаркнув я, втупившись у Миколу так, ніби сам погляд міг спопелити. — Ти мусив арештувати лишень двох — тих покидьків. Маріоса і Драгоша. Але злякався. А тепер знову ховаєшся за спинами інших, як і раніше. Цього б дня тоді ніколи не було, якби ти зробив все правильно.

— Цього дня не було б, якби тебе не з’їдала твоя люта жага помсти, — відповів він, спокійно зробивши крок уперед. Але лиш для вигляду. Він залишався там, де було безпечно — між своїх озброєних приятелів, що кидали погляди на мене, в яких читалась впевненість, йти за ватажком, за Миколою.

— Ми так і будемо базікати, Миколо? — втрутився один із безіменних мисливців. Він тримав гвинтівку напоготові, направлену на вовкунку, що пронизувала мене поглядом, дивилась з під лоба, гостро, мов лезо.

Родика.

Молода вовкунка, яка ще кілька днів тому натякала, що не проти провести ніч разом. А тепер... тепер її погляд палав ненавистю. Вона, певно, проклинала мене в кожній своїй думці.

Її очі світилися, наповнювались. Вона ледь стримувала перевтілення. І краще б стримувалась — бо варто буде хоч одній кістці хруснути, як її прострелять у ту ж мить.

І я це знав. І вона це знала.

— Андратіє! — раптово вигукнув Микола, мов кликав, а чи, радше, прикликав. — Ми вже зачекались! Чи починати без тебе?

Запах — смердючий, гнилий, вологий — просочувався з дому поруч, ніби земля сама видихала його з нутра.Двері скрипнули. Із них розкрилися смертоносні обійми — їдкий, задушливий сморід розповзся мокрим ґрунтом, неначе павук.

— Нарешті, — сказав Микола, голосно, з полегшенням. — Час кінчати з усім цим. Як далі робимо?

Андратій вийшов з тіні поволі. Його рухи стали в’язкими, незвично стриманими. Кудись зникла та стара прудкість, а сам він, здавалося, зменшився — чи то тілом, чи духом.Тепер він нагадував мені того некроманта з півдня — того, хто вже стояв на межі безодні. Можливо, Андратій ще не повністю занурився в темне ремесло, не так багато часу пройшла, але його вже торкнулися обійми іншого світу.

— Звісно, — прохрипів він голосом, що став важким, крижаним, майже неживим. — Але спочатку я маю для тебе дещо. Йди, поглянь у будинок.

Невже вони не бачать змін? Невже не помічають, що перед ними вже не той самий Андратій?

Микола примружитися, кинув короткий погляд на хатину.

— Що мені там дивитися? Давай уже закінчимо. Скоро ніч.

Андратій зупинився зовсім поруч. В ньому не було страху. Не було сумніву.

— Лише поглянь, і тоді продовжимо, — повторив він, тихо, майже лагідно.

— Та хрін з тобою. Подивлюся, — огризнувся Микола, — але потім покінчимо з усім цим!

Різким рухом рушив до хатини, з якої вийшов Андратій. І я не зводив з нього очей.

— Андратіє, він зрадник! Він тебе обм…

Він озирнувся блискавично — мов змія, що відчула тінь. Один палець до губ, жодного слова.Мовчи.

— Знаю. Все знаю. Вона повідала, — прошепотів Андратій, але вже його вустами говорила темна сутність. І на його обличчі розквітла тиха, божевільна посмішка. Та, що несе в собі і згоду, і прокляття.

Я різко втягнув повітря, наповнене тлінням, вологою й чимось… чимось гнилим, важким, що тяглось з хатини неподалік. Відчував запах — хоч не міг їх зараз розкласти по відтінках. Але інстинкти кричали, в хатині чекала Преслічна. Чекала Смерть.

І я не помилився.Крик, що розірвав тишу, був диким, розпачливим, майже нечоловічим. Вереск, який не сплутаєш з жодним іншим.Він віддав Миколу їй.

— Андратіє… Тихо прошепотів я. — Ти не повинен був цього робити. Її душа… вона досі не заплямувала свою сутність. Дотепер. Їй не повернутись до світла. Її не приймуть.

Андратій мовчав.Він поклав свою важку, крижану руку мені на плече. І в ту ж мить… я відчув, як земля під ногами наче ожила.Мене тягнуло вниз. Не фізично — глибше. Щось схоже на силу, що виростає з-під коріння світу, стискає кістки, туманить розум.

Я підвів очі.Люди. Вовкуни. Всі інші. Вони стояли, як і раніше — нерухомі. Але… щось змінилося.

На обличчях з’явилися відтінки жаху. Страху. Тінь смерті чи щось гірше.Очі — порожні.Душі — притиснуті до землі, як і моя.

І я зрозумів. Інстинктами, нутром, всім єством. З нами щось не так. З нами всіма.

— Ти нацькував на них власну доньку… очорнив її душу… — прошепотів я крізь спротив тіла, мов кожне слово доводилось виколупувати з себе, виривати.

— Вони очорнили, не я. Вони знищили її, а я звільнив, — відповів Андратій, і його голос був мов подих склепу. Холодний. Запечатуючий.

Він відступив на крок, обвів поглядом усіх навколо. І ніхто з них не поворухнувся. Ні вовкуни, ні мисливці. Живі — але наче в камені.

— Отже… ти знав… — промовив я, і розуміння опустилось, наче темна пелена.

— Дізнався перед річницею її смерті. Прийшов у відділок — просити на поминки. Хотів згадати її гідно, по-людськи. А натомість… почув усю гидку правду. В подробицях. Зі сміхом. Без сорому. Вони говорили так, ніби моя дівчинка заслуговувала на те, що з нею зробили. І Микола… він там був. Він усе знав. Але мовчав. Приховав.

Його обличчя являло собою маску спокою, за якою, здавалося, вирували холодні течії потойбіччя. Лише іноді в тіні спалахував примарний блиск очей – холодний, пронизливий погляд.

— Я чекав цього дня, Йоне. Чекав цієї солодкої розплати. Спочатку думав, що прийде якась сила і покарає винних. Але виявилось, все працює не так. Повернулась вона. Моя дівчинка. А вони знову почали її цькувати, навіть після смерті. Підкидували їй жертв, наче кістку собаці. От тоді… я й розлютився. Пішов туди, куди бабка казала — ніколи не ходи. І не пошкодував. Йоне, це така сила… Я можу все.

— Так лише здається. Спочатку вона заманюватиме обіцянками, вливатиме у вени фальшиву силу. Ти й не збагнеш тієї миті, коли вже не ти крокуватимеш власною дорогою, а вона поведе тебе, наче маріонетку. Зупинись, доки безодня не роззявила пащу. Ще не пізно відступити.

— Пізно, — прошипів голос, супроводжуючись моторошним хрускотом. Його пальці на очах витягнулися, стаючи довшими, кістлявішими, а на кінчиках з'явилися гострі, чорні кігті, схожі на уламки обсидіану. — Пізно стало вже тоді... більше ніж рік тому.

Він вже не був людиною, межа вже була перетнута.