Раді Вас бачити!

Перший удар розітнув повітря, як блискавка в передгроззі — і світ завмер. Я вирвався вперед, немов згусток однієї люті, і мої пазурі вже вгризались у шию першого, хто зважився напасти. Хрускіт — сухий, огидний, як коли ламається стара гілка під вагою буревію — і тіло впало, ще тріпаючись, мов на ньому все ще трималась надія на життя.

Другий вдарив із флангу — я відчув, як його лезо пройшлося по шкірі, але не пробило. Я схопив його за ребра — і знову почув це хворобливе, первісне: трісь, кхррр! — ніби хтось ламав кістяний гребінь голими руками. Його крик затих у крові.

Я не відчував втоми. Не зараз. Моє тіло горіло від сили, що розривала межі можливого, перевершувала мене минулого, моєї плоті. Це була межа бога. Я ричав — і цей звук луною покотився над верхівками ялин, розбиваючи тишу на шматки.

Вони стискали кільце. Одні — зі звіриними мордами, обліплені грубою шерстю, хрипіли й гарчали, слина капала з іклів, лапи розривали землю. Інші — ще в людській подобі, але з очима хижаків, з лезами в руках і вогнем у зіницях. Усім їм велів Федір, і всі вони йшли як одне ціле — рішуче, мов рій ос. Я стояв у серці їхнього кола.

Я топтав їх, кидав на землю, рвав на частини, мов хижий буревій. Кров змішувалась із землею, пальці хапали за шкіру, зуби дряпали кістки. Один встиг встромити в мене залізний ніж — я витяг його, мов тріску, і загнав тому ж у череп. Мозок вистрибнув разом із кров'ю, і я не встиг навіть зупинитись — вже наступний вовкун летів мені в груди.

Та вони діяли не як звірі, а як люди — підступно, холодно, планом. Я вхопив одного за щелепу і вирвав разом із частиною обличчя. Його крик залишився в моїх вухах, навіть коли він замовк. Іншому я зламав хребет ударом коліна — хрускіт був глухий, як вибух у грудях.

Один вовкун — у звіриній подобі — стрибнув мені на плечі. Його ікла вп’ялися в мою шию, і я завив від болю, але одночасно вдарив потилицею. Хрусь! — череп тріснув, мов шкаралупа, і тіло повисло безвільно, ще сіпаючись, поки я не здер його з себе, кинувши на землю.

Вовки кружляли навколо мене. Лапи наступного вдарили мене в спину, кігті рвали м’язи. Я рикнув, хапаючи його за загривок — і розірвав навпіл. Печінка випала на землю з мокрим, гидким звуком, і кров хлистала з розірваного тіла.

Я став вихором.

Всі напрямки зникли. Лише рух, лише кров, лише смерть.

Мене рубали, тягнули, обмотували, клали знову і знову мотузки на шию, били по ногах. Один проклятий вовкун намагався перекусити мені сухожилля. Я вдарив його ліктем у потилицю — і той зойкнув, його язик з бризками крові вистрибнув із рота. Інший ввігнав мені сокиру в бік, я завив — і повернувся на нього з розірваним лицем, вгризаючись зубами в його горлянку.

Але їх було забагато. Вони лізли, як хвилі, мов шкідливі сни. І кожного разу, коли я валив одного — ще двоє підходили на його місце. Кістки тріщали, кров залила мені очі, я ступав по м’ясу, по нутрощах, по людських тілах, що вже й не кричали.

Я ревів, як щось прадавнє. Мене не можна було зупинити.

І тоді — я став більшим. Ще. Ще. Моя плоть знову здригнулась, я почув, як всередині себе щось лопає, тріщить, рухається. Мої ребра розсунулись, кістки розчахнулись, м’язи роздулись, пульсуючи новою темною силою. Я більше не був Йоном. Я був прокляттям.

Одним розворотом я зніс трьох. Іншого — буквально втиснув у землю. Його тулуб зламався, як дитячий солдатик, і з грудей вистрибнули ребра, мов щупальця мертвої істоти. Слідом ще троє — і я розвертався, не бачачи більше облич, лише загрозу.

Кожен хруст був могильною піснею.

Кожна смерть — свідченням того, що я вже не належу ні людям, ні вовкунам.

Тільки собі.

Я не виграв. Я вижив. Я пройшов крізь них, як буря крізь ліс. І лишив по собі мертве мовчання, розірвані тіла, мокру, важку тишу.

Ті, що ще трималися за життя — чи просто ще не стекли кров’ю до останньої краплі — тікали, спотикаючись, рвалися, шукаючи будь-яке укриття від мене. Їх охопило те саме божевілля, яке давно точило мене зсередини. Нарешті вони зрозуміли, що мали зробити з самого початку. Але скількох життів їм це усвідомлення коштувало?

Серед роздертих шматків плоті Федіра не було. Ані тіла, ані навіть натяку на його присутність. Його дух зник, немов випарувався. Втік. Як далеко?

Я не погнався за втікачами. Мене вів інший запах, тих, хто ще мав пульс. Густий, задушливий, як дим від сирого дерева — запах страху, який виїдав легені. Він привів мене до вершини пагорба, до старого двоповерхового сінника, там, де все й почалося.

Вони замкнулися всередині, намагаючись вберегти вовкунок та молодняк. Їх не взяли на судилище, яке збиралась наді мною вчинити. Яке я перетворився на криваву мішанину з роздроблених кісток та м'яса.

Невже й ці вірять, що дерев’яний замок зупинить мене? Вони думають, що сховаються, врятуються, забарикадуються від люті, яка зіткана з болю, криків і безумства?

Мою лють пробудила та, чиє прагнення жити колись згасили. Її вразливість, беззахисність, отруєне й зганьблене життя, її тіло, яким без дозволу насолоджувалися, попри благання... Певно ж, кричала, та вони не спинились. Тож і я не зупинюсь. Нехай кричать. Нехай відповідають за своїх виродків. За тих, кого виховали.