Раді Вас бачити!

З коридору долинув жіночий сміх — заливистий, хрипкий, мов задушений кашель старої сирени, що колись співала в мороці нічних кабаре. За нею — кроки двох. Вона і двоє слідчих, повертаються з перекуру. У повітрі завис запах диму, втоми і ще чогось… тривожного, як передчуття.

Софа.

Жінка, що завжди пахла вареними буряками, мов куховарка з проклятого гуртожитку. В її очах раніше жевріла цікавість, а тепер — щось темне. Що вона тут робить? Ще один свідок?

Вона ввійшла першою. Її постать мов ковзала, не йшла, і тінь за плечима тяглася довше, ніж належало. Не зиркнула в мій бік. Сіла навпроти Миколи, опустивши очі. Руки — сплетені в напруженні.

— Софья, — рудуватий слідчий протягнув ім’я, мов шепіт, слизький і налиплий, охочий. Не зводив з неї свого котячого, барезневого погляду. — Теж хочеш дати свідчення. Вони не будуть зайвими. Микола оформи, як слід.

— Звичайно, — її голос був напружений, мов натягнута струна, — завжди рада допомогти нашій славній міліції в… затриманні злочинця.

Вона зімітувала посмішку, манірну і вимучену. В її уяві, мабуть, вона виглядала спокусливо. Але все, що я бачив — оболонку, фасад без вмісту. І жодного разу — жодного! — вона не глянула на мене.

— Так ось, — заговорила раптово, ніби її прорвало, — він щось хотів від тих дітей, невинних, малих. Все ходив довкола, стежив… мов тінь, що причаїлась за деревом. А я відігнала — думаю, що за чужинець. Бідні діточки, а потім ще в школі… Він дивився, як звір. Так… кровожерливо… я одразу відчула — щось із ним не так!

Слова сипались з її вуст, як обривки тривожного сну. Пальці стискали дешеву дерматинову сумочку, мов ритуальний предмет — останній бар’єр між нею і безвихіддю, що нуртувала десь під її шкірою.

— Спокійно, Софа. Не все одразу. Від початку, — мовив Микола. Його голос був холодний, навіть механічний. Ще одна маска — відстороненого спостерігача. — Тож підозрюваний поводив себе підозріло.

Мою увагу полонила дрібна деталь, яка впилася в пам'ять, наче скалка. Я розумів, чому її зіниці уникають зустрічі з моїми, але чому ж Миколині очі блукали десь осторонь від її обличчя? Між ними висіло мовчазне запитання, немов натягнута струна. Це щось означало?

Я втягнув повітря глибше, мов хижак, що шукає слід у вітру. Присмак у повітрі змінився — знайомі ноти змішалися з чимось іншим.

Мій стілець раптом похитнувся — рудуватий слідчий вдарив його ногою. Його руки глибоко в кишенях, губи скривлені у зухвалу усмішку. Очі — слизькі, лискучі, як у лиса, що знає всі нори.

— Льоха! — різко кинув старший в нашу сторону, не зводячи погляду з Софи, махаючи головою вбік.

Той відійшов неохоче, але посмішки не прибрав. Сперся на потертий стіл, зручніше влаштувався, мов глядач, що чекає на криваву розв’язку. Його поза кричала: я знаю, що буде далі. І йому це подобалося.

А я… я теж чекав. Чекав, коли вистава закінчиться і всі зіграють свої ролі, щоб потім скинути маски. Коли розтануть ілюзії та обман.

Та найбільше я чекав на хід Федіра.

Зараз занадто багато хто згуртувався проти мене, і що особливо неприємно — навіть вовкуни. А якщо ні, то Федір налаштує їх як слід. І поки мій розум ще зберігає бодай крихту ясності, поки жага крові та помсти не заглушила голос розсудливості, я діятиму з особливою обережністю.

Раптом — важкі, рвучкі кроки. Швидкі, як перед втечею. Вони пронеслися коридором, розірвали тишу й вдарили в останні двері.

У кабінет влетів Андратій.

Кров прилила йому до обличчя нерівним рум'янцем, а погляд був колючим і неспокійним — у ньому відчувалася внутрішня боротьба.

— Що ви, покидьки, творите?! — крикнув Андратій так, що повітря в кімнаті ніби затріщало. Він скидав шапку, наче ту обпалювала злість, і жбурнув її на підлогу, важко дихаючи, мов щойно з бою.

— Андратіє, заспокойся, — мовив Микола, здавалося б, спокійно, та його голос був наче натягнута струна — твердий, з металевим натиском.

Рудий і темноволосий переглянулись, поки утримуючись. Андратій зробив крок уперед.

— Його навіть близько не було в нашому селі, коли ті вбивства сталися! — виплюнув він. — За що невинного саджаєте? Вам треба статистику закрити — то розслідуйте смерть моєї Юстинки! Скільки вже можна?! У вас завжди все не як у людей…

— Андратіє, не перегинай палки! — Микола схопився з-за столу, відкинувши убік ручку, наче вона раптом стала зайвою. Тінь пробігла його обличчям, гнів глухо тлів у складках чола.

Жінка — Софа — зів’яла поруч, скулилась, наче її хтось шпурнув у воду. Її спина втислась у спинку стільця, а пальці судомно стискали ремінець сумочки, неначе той був її єдиною опорою.

Я вдихнув глибше. Запахи змішувались у тісному приміщенні — дешева косметика, вивітрілий тютюн, сліди металу, тривоги… Але була ще одна нота, тонка, знайома, і водночас чужа. Вона чіплялась за свідомість, мов голка, що проколює думки.

Голоси вже гули, мов зсередини моєї голови — крики, лайка, шурхіт кроків, стукіт по дерев’яній підлозі. Все зливалося в один гул.

Я прикрив очі. На мить — лише мить — і світ усередині мене вгамувався.

Тиша прорізала мій розум, як лезо по крижині. Ясність. Гола, холодна й безповоротна.

Це було настільки очевидно, що аж нестерпно. Найперше, найлегше, те, що мало б впасти мені на думку ще тоді, коли я вперше прибув сюди.

Яким чином я проґавив це? Чому не відчув? Невже, я дозволив собі сумніватись у власному чутті.

А тепер я знайшов відсутній пазл.