Раді Вас бачити!

Я напружився.

Що вона робить? Навіщо прийшла? Хіба не знає, що тут — небезпека? Тут я.

Вона зупинилася біля ліжка. Тиша згустилась, аж вуха заклало. Тонка смужка світла, що просочувалась крізь віконну шибку, ковзала по моїх грудях, наче хтось навмисне малював світлом. Обличчя моє залишалося в темряві. Його немов ховав сам простір — зажував тінню.

А пульс… Зрадник. Він спершу просто прискорився. Потім почав шалено гамселити в скроні, ніби намагаючись вийти назовні, вирватися. М’язи в паху стиснулись, як нервова рука на руків’ї ножа. І я лежав, весь у напрузі — як щось хиже, що не розуміє: кидатися, втікати, чи просто тихо задихнутися від власних думок.

Я почувався, як картоплина в мішку з порохом. І що найдивніше — це подобалося.

На ній була нічна сорочка — проста, до колін, з трохи зім’ятими краями, як після сну, що не давав спокою. Не спокуслива, не мереживна — не з тих, що носять перед звабленням. Ця — мов обманка, мов халат святості, за яким ховалась щось інше, зовсім не дитяче.

Вона несміливо торкнулась моєї шкіри — подушечками пальців, наче хотіла впевнитися, що я справжній. Я вже малював у голові, як жбурну її геть, відмахнусь, мов від нав’язливого марення… Але замість того завмер. Проклята цікавість. Чекав. Що далі?

Її долоні, теплі, рішучі, опустились на мої груди, а тоді вона м’яко, але навмисно, сіла на мене — просто в районі живота. Засіла, як муха на варенні — без зайвих рухів, ніби не планувала кудись далі. І мить ця — дивна, заклякла, зависла. Я не дихав, не моргав, тіло моє стало полем, по якому пройшов гуркіт грому. Що далі? Що вона задумала, ця дівчинка з обличчям, яке не мало права бути таким спокійним?

— Що далі? — раптом спитала вона. Голос її тріснув, як скло в мороз. Молодий, тонкий, ніби нею щойно хтось вдарив по середині душі.

Цей звук повернув мене до тями. Різко, як холодна вода після пекучої ванни. Я підхопився, схопив її за талію — тонку, кістляву, як у мандрівної кішки — й підняв її, мов була зроблена з пір’я й глупоти. Перемістив її на підлогу, немов ставив назад на землю істоту, що помилково спробувала піднятись до зір.

Сів на ліжко. Видихнув.

— А далі ти підеш в свою кімнату. Ось що далі, — прошипів я крізь зціплені зуби, наче з кожним словом кусав власний язик.

Що в голові в цього дівчиська? Провокувати чоловіка, який давно втратив межу, де жар серця не відрізняється від вогню.

— Чому? — запитала вона щиро. І в цьому «чому» не було кокетства. Лише щире здивування, як у когось, хто не розуміє, чому не можна заходити в клітку до тигра, якщо він лежить спокійно.

— Тому що тобі тут не можна бути! Йди, Ярино, — відповів я, стискаючи долоню на власному стегні. Болісно. Шукаючи порятунку у болі, щоб відвернути організм, який, мов безглуздий цуцик, кинувся за її ароматом.

Бо це вже не жарти. Це вже було надто близько до краю, з якого не повертаються. І якщо вона ще хоч на крок…Я б сам себе роздер.

— Я бачила, як ти дивишся на мене. Чому проганяєш? Я вже не мала. Всі дівчата в моєму класі вже спробували. Чому мені не можна? — вона сказала це майже так само, як хтось міг би просити друге морозиво після обіду. З докором, із нотою скиглення, в голосі, що скоріше жалів себе, ніж просив. Начебто мова йшла не про тіло, не про межу, не про саму суть людської дикості, а про банальну дитячу несправедливість: у всіх є, а в мене нема.

І я почув не бажання — цікавість. Не пристрасть — копіювання. Вона бачила щось, чула щось, їй теж захотілось мати "своє". Як у всіх. Як у тих дівчат, які граються з вогнем, не знаючи, що деякі сірники тліють із запахом мертвих птахів.

А навіть якби то було справжнє бажання… Що б це змінило?

Я майже вісімдесятирічний вовкун, в тілі, що ще не втратило привабливості? Може, я й виглядав не старшим за тридцять — але в душі давно зносив більше, ніж усі її подруги разом узяті. Вона залишалась юною. Маленькою. Недозрілою, як кисле яблуко, з якого ще не випала гіркота.

Я сам себе переконував. Надавав собі аргументи, мов адвокат диявола, який захищає свою останню людяність.