Раді Вас бачити!

Двері скрипнули й розчахнулись переді мною, мов розкриті стегна коханки — знайомої, гарячої, але вже мертвої. Я знав, це не щирість, а оманлива гостинність. Та не відступив. Прийняв запрошення, як приймають виклик. Увійшов.

Повітря було важке. Дух смерті обійняв мене — не різко, не грубо, а лагідно, як танець на кістках. Мовби ще мить тому вона — смерть — кружляла тут, дотанцьовувала своє.

З грудей прорвалося гарчання — хрипке, низьке. Звір у мені не спав — він не просто прокинувся, він вишкірив зуби. Це було не попередження. Це була лють.

Та що я мав боятись?Смерті? Я знав її смак.Тіні? Я сам інколи ставав нею.Чи, може, того, що не зміг відчути раніше — оту невидиму присутність, яка тоді повзла за Савою, вдихала йому в потилицю крижане «прощавай»?

Воно тут. Зараз. Тепер — ближче, ніж я хотів. І я в це входив, як входять у гріх — свідомо.

Я не був безстрашним. І не сміливим, як пишуть у легендарних книжках.Я був безрозсудним — трохи. На межі між людським розумом і звіриним інстинктом.Мене вела не відвага. І навіть не бажання дізнатись, що сталося з Савою чи тим нещасним туристом.Мене вела цікавість.Гола, хтива, дика цікавість.

Щось у цьому місці ламало мої захисні шари. Загострювало слух, нюх, дотик. Вся шкіра — оголена, голодна — ловила найменший порух повітря.Що саме викликало це?Що змушувало нутро здригатись, серце — битись з надривом, а тіло — горіти, ніби я давно не дихав на повну?

Може, і Саву привели сюди ті ж самі причини?Те саме відчуття, ніби хтось тебе не кличе — а запрошує. Повільно. Чуттєво. Небезпечно.

І, може, я не перший, кого так повели сюди.Може, ми всі — лише ті, хто піддався… на запах. На шепіт. На дотик чогось незримого.Може, нас не вбили. Може, ми самі йшли.

Я застиг посеред будинку. Там, де ще колись стояв Сава.Стояв і… відчував. Я намагався піймати ту саму хвилю — відлуння його страху чи передчуття.Та замість спогадів — щось холодне й липке торкнулося мого боку. Наче тонкі, кістляві пальці з гострими, мов уламки кістки, кігтями вчепилися в ребра. Не боляче — але так, що шкіра під ними напружилась.

Я не озирався. Чомусь був певен: що б це не було — воно не має обличчя. Рука сама потяглася назад, повільно, наче я торкався не ворога, а коханки в темряві. Але щойно пальці наблизились — усе зникло. Так раптово, як з’явилось.

Я зробив крок… і тоді воно торкнулося мене знову. Не точка — а вся поверхня мого тіла: спина, стегна, ноги… Півподиху — і я відчув її.Тіло.Жіноче. Маленьке. Гнучке, як пружина, готова зімкнутись, притулялась до мого тіла.Груди — м’які, живі — втиснулись мені нижче лопаток.Наче хтось став позаду, прихилившись до мене — без сорому, без слів.Холодна, мов сама смерть. Але в тому холоді було щось болісно терпке та тужливе.

Я не дихав.Не рухався.І тіло не противилось. Навпаки — кожна клітина вслухалась.Бо в тому дотику було щось, що мало значення. Щось… більше, ніж страх.

Але гострий запах гнилих яблук, майже нудотний до болю, врізався в ніздрі, наче клин.Не відступав. Не розсіювався.Тиснув. Розкладав повітря на ноти гнилизни й запізнілої осені.

Я знову простягнув руку назад, чекаючи, що вона — як і минулого разу — розтане у повітрі.Але цього разу пальці торкнулись…Крижаної плоті. Ледве відчутної, майже прозорої. Наче тіло не жило — а було виткане з самого гірського вітру, з холодного туману, що сходить на долини перед світанком.Таке крихке, що здалось — доторкнись сильніше, і розсиплеться у повітря, залишивши тільки той самий потворний запах згнивших яблук та самотності.

Не зникла.Не відступила.І я відчув, як її тонка рука — така ж холодна, як і тіло — ковзає вниз моїм боком, затримуючись на кістках таза.

Жодного слова.Лише подих — чи то її, чи то мій — розтинав тишу.

Її рука ковзнула моїм тілом із неспішною впевненістю, що належить лише тим, хто звик отримувати бажане. Я не міг її зупинити, чи не хотів зупиняти…

Вона торкнулась моїх ребер, пальці обережно відстежили контур, ніби позначала свою власність, і не зупинились. Нігті вп’ялися в шкіру під грудьми, не залишаючи місця для сумнівів — вона не бавилась. Її дотик був точним, ледь болісним, майже ритуальним, і в цьому було щось по-звірячому правильне. Я вловив себе на тому, що замість відштовхнути її — напружуюсь назустріч, тіло ніби само виверталося їй назустріч, мов прагнуло ще.

Це робила вона зі мною? Чи я сам піддавався?

Її долоня ковзнула нижче — по животу, повільно, методично, мов вона знала, скільки саме тиску треба, аби втримати контроль і водночас довести до межі. Шкіра натягнулась, м’язи під нею зреагували миттєво — спалахом, пульсом, тупим биттям крові в паху. Нігті прочесали тонку ділянку під пупком, не спиняючись, ковзнули ще нижче — обережно, нахабно, впевнено, ніби вона шукала, що в мені ще лишилось людського, а що — вже звірине.

Я зціпив зуби, але дихання виривалось гаряче, глибоке, хрипке. Відчути когось так близько, кожен вигин її крихкого тіла, груди, що притискались до моїх лопаток, її живіт, що накочувався на мене з холоду, – це було занадто реально, щоб залишитись незворушеним.

— Ти ж знаєш, — її голос був тихим, хрипким, з тінню ледь вловимої насмішки, ніби той шепіт навмисне рвав шкіру зсередини. — Якщо вже увійшов, назад не повернешся.

Це був не просто голос. Це був відгомін чогось первісного, що проростало з моєї власної свідомості. Здавалося, вона не говорила — це я сам вимовляв ці слова, точніше, щось у мені, глибоке й незнайоме, давало їм життя.

Тіло напружилось до межі — кожен м’яз, кожен нерв реагував, як струна, що ось-ось порветься. Я не тремтів — я палав, охоплений бажанням і страхом водночас. У грудях виривався звір — той, що відчував її так само гостро, як і я. І тепер він вирішував — розірвати її чи згоріти з нею до останку.

— Я чекала. Ти втягував мій запах так глибоко і безсоромно. Знала, що ти ще прийдеш.

Її слова лягли мені на шкіру, мов леза — м’яко, але з загрозою крові. Я не встиг відповісти, не встиг навіть зреагувати, як різкий, шалений біль вибухнув у шиї. Щось сильне, з довгими, гострими іклами вп’ялося в горло. Не м’яко — не еротично — а жорстоко, з напором, який не залишав сумнівів: вона могла вирвати мені трахею і навіть не змигнути.

Я крутнувся різко, силою, інстинктом, у спробі відбити напад, та руки вп’ялись у порожнечу. Жодного тіла. Жодного дотику. Лише холод і порожнеча.

А простір — зловісний, дикий, насичений її присутністю — зареготав. Голосно. Зухвало. Її сміх котився хвилями, мов вихор, що роздирає дах зі старого хліва. Це був не просто регіт — це була її суть, її нутро, що нарешті прорвалося назовні.

І тоді я зрозумів.

Цей запах — не гнилі, не смерть. Це пахло нею. Бо вона і була смертю. Не легендою, не передчуттям — а джерелом. Вона не несла смерть за плечима — вона її народжувала. Дотиком. Шепотом. Поглядом.

І тепер, коли її мрець — цей фантомний згусток плоті й примари — торкнувся мого тіла, це вже було не просто фізично. Це була інфільтрація. Вона входила в мене, у мої нутрощі, в саму суть, розмиваючи межу між мною і нею. І я не знав, хто з нас кого поглинає.