Раді Вас бачити!

Він не мав права вимовляти її ім’я. Його брудні вуста не варті навіть думки про неї. Мене затрусило. Я ледве не вивернув батарею з кріплень, до якої був прикутий.

Він криво усміхнувся, моя реакція йому була до вподоби. Він насолоджувався нею.

— Можеш гарчати хоч до ранку, — мовив він з огидною холодністю, — але знай: я вагатись не буду. Колег я теж попередив, що ти за фрукт. Один неправильний порух — і ти труп. Куля надійніша за будь-який дурнуватий аконіт. А Федір... він любить ускладнювати. А я — ні. Шкода, що ти її при житті не знав. Сподобалась би.

Я спалахнув.

— Не смій її згадувати. Не смій! — мій голос хрипів, але не слабшав. — Ти не захистив її. Ти не помстився. Ти, чорт забирай, покриваєш її вбивць! Як ти живеш?! І кажеш, що кохаєш? Це чортівня, а не любов!

Його обличчя не здригнулося. Лише тінь якоїсь давно загнаної вини ховалася в зморшках біля очей, але вона згасла швидко, наче тліюча ілюзія.

— Вона сама наклала на себе руки, — виплюнув він, і ці слова вилетіли з його рота, наче зіпсоване м’ясо. – Це був її вибір.

— Брехня! — я гаркнув. — Не було в неї вибору. Її зламали! Її знищили! Її вбили ще до того, як вона підійшла накинути петлю!

Під натиском мого гніву наручники заскреготіли. Метал зігнувся — не повністю, але достатньо, щоб він помітив. Його погляд впав на мої руки, і знову — лише на мить — я побачив у його очах щось схоже на неспокій. Страх.

Жоден удар, жодна погроза не могли вивести мене з рівноваги так, як його гнилий язик. Бо коли він вимовляв її ім’я — це було як пляма на світлі. І я був готовий роздерти його просто тут. Вени на руках поздувались, а кров розпалювалась все сильніше.

— Та яке тобі діло? Її немає. Вже немає! — нервово випалив він, погляд сіпався, як і рука, що вперто тягнулася до кобури, мовби сама шукала виправдання натиснути на спуск. — Ти її навіть не знав! А мені… мені жити якось треба далі. І знаєш що? Краще вже триматися з вовкуном, ніж перейти йому дорогу.

Його слова бриніли, як натягнута струна, ось-ось готова луснути. Та попри роздратованість, у його голосі чувся страх. Глибокий, гіркий, як перегріта олія на дні старої сковороди. Він боявся — не мене. Боявся правди, яку сам зрадив. Боявся Федіра. Боявся всього, у що вплутався.

І він мав рацію, я справді не знав її живою. Не тримав за руку. Не бачив її усмішки. Можливо, вона була зовсім іншою, ніж я уявляв. Але я відчував її нутром, шкірою, кров’ю. Вона жила в мені — не як спогад, а як сенс. Як тиха, чиста частинка, яку ніхто не мав права заплямити. Я навіть на мить задумався: а що, якби ми зустрілись раніше? До всього цього? Може, ми мали б шанс?.. Але то були марні думки, марним було все, окрім помсти.

— Це вже точно, — прохрипів я, ковтаючи злість. — Але пізно. Одному вовкуну ти перейшов дорогу.

Він стиснув щелепу, наче хотів щось проковтнути — слова, думки чи відчай, хто його зна. Потім повільно, немовби розжовуючи отруту, вишкірений:

— Ти не загроза. Ти навіть не доживеш до ранку. Повір. Таких, як ти, закопують ще до того, як встигають сказати «але».

І в ту мить я побачив його справжнє лице. Без гриму, без службової строгості, без маски сили. Оголене, злісне, надтріснуте. Те, що ховалося за формою, за словами, за страхами.

І я знав: він буде хрипіти кров’ю, поки не захлинеться нею.

— Думаєш, як її немає серед живих то і совість твоя мовчатиме?

— Стулись, псино! — крикнув він, вена на скроні напружилась, засовався на стільці. — Ніхто тебе з райвідділку не прибуде забирати. Тебе прикінчать і все на цьому. Треба було зробити, задля чого покликали й вертатись в своє дикунське життя. Що героєм себе уявив? Так пізно. Світ жорстокий і треба було думати їй перед тим, як ночами тікати з дому, — рявкнув він.

— Отже, вона до тебе йшла, коли вони її винюхали і вирішили розважитись. Ти знав, навіть можливо чув чи бачив? — мовив з огидою. — Ти найгірше чудовисько з усіх, кого я бачив, навіть коли дивився у власне відображення.

Тут його запах став особливо різким та інтенсивним.

— Я правий. Ти був свідком і знав, що з нею робили!... Якби ти, як Федір, був свідком мого життя, вже б не сидів зараз тут і не розмовляв би зі мною, а тікав звідси якнайдалі, — мій голос рвався та тріщав, певно моїх зіниць вже не було видно. — Запам’ятай цей момент, момент, коли ти підписав собі смертний вирок!