Раді Вас бачити!

Я повернувся й рвонув назад — не тікаючи, а прямуючи до осердя темряви. Туди, де колись був мій дім, а тепер — лише місце кари.

Йшов я непротоптаними тропами, тими, що й птах обминає, а сонце торкається лише краєм променя — мовби йому теж страшно заглядати в ці місця. Під ногами хруснули лишайники, вогкі від мряки, а повітря ставало дедалі густішим — з кожним кроком пахло не минулим, а тим, що чекає попереду.

Зупинився лише тоді, коли обриси знайомих будинків вималювались на пагорбі. Високі, спотворені часом, наче кістяки старих звичок. І запах — вовчий слід, притлумлений, та від того ще настирливіший.

Тиша тут була надто щільна, надто голосна. Вона не заспокоювала, а стискала груди. Я вже був у пастці — і знаю, як вони пахнуть. І ця тиша — теж одна з них.

Я не пішов навпростець. Обходив селище здалеку, рухаючись мовчки, наче тінь серед вітру. Мої очі, мої ніздрі, мої вуха працювали як одне ціле. Я був мисливцем. Я знову став тим, ким колись зарікався не бути.

Сильний, задушливий запах хвої та вогнищ, що тліли в багатті, висів у повітрі, мов димова завіса. То була справа Федіра — я не мав у цьому сумнівів. Лише він міг так тонко поєднати обряд і оману.

Аби вловити потрібні запахи — страху, крові, зради — я мав наблизитись ближче. Але цього разу я не поспішав. Цього разу я не гнався за помстою, я дозволяв їй дихати всередині, дозрівати.

Я зупинився перед головною дорогою, що вела до селища. Вона лежала переді мною, мов виклик. Гостро припустив: вони всі разом. Федір не той, хто діє власноруч — він любить рухати фігури, а сам стояти осторонь.

Бентежний вітер піднявся, мов спробував утекти з цього місця. Він грався запахами, змішував їх, розносив хвою в різні сторони, намагаючись затулити мені правду.

Та я знав — під кожним шаром диму, під кожним маскуванням є щось справжнє. І я знайду це.

Що ж… почнемо.

Перед тим, як ступити на землю зради, я повернув собі людську подобу — наго, без страху й покути. Цей прийом завжди спрацьовував.

Люди завжди лякаються наготи, а звірі — того, хто не боїться бути беззбройним. Це виводило з рівноваги, знищувало псевдоупевненість.

Крок за кроком я входив у селище, не ховаючись. І світ почав розкривати себе мені, мов стара мелодія, де кожна нота — це чийсь подих, тінь, згадка. Запахи — страху, поту, недовіри — гіркувато щипали носа, але я не зупинявся. Та поруч із ними в'яли інші, сильніші: намір, готовність вбивати, чекати, рвати. І це вже гріло — не хололо. Це значило, що я не помилився.

Всі вони були там, у самому центрі, за будинком старійшини. Зібрались, мов на судилище чи свято. Я ступив ближче, повільно, з розкритими руками, мов приносив себе у жертву. Та в очах — тільки клич.

— Я прийшов поговорити! — голос мій рознісся між будинків, наче удари в древній бубон. — Не збираюсь кривити.

Та подумки я докинув: окрім тих, хто винен. Тим буде суд без слів.

— Невже вовкуни стали боягузами?! — гримнув я викликом, спалахуючи зсередини, немов у мені вже ворушилась істина сутність.

Вони вийшли. Один за одним. Тіні виринали з напівтемряви, мов сторожові духи. Попереду — Федір. Навколо нього — старші вовкуни, кремезні, із застиглими обличчями та очима, що шукали слабке місце.

Федір усміхався. Його посмішка була тонкою, як лезо. Я дивився з презирством, не ховаючи жаги в очей і правди в намірах.

Гра почалась.