Раді Вас бачити!

На порозі стояла вже постаріла жінка, з обличчям, зітканим із дрібних зморшків, як карта прожитих днів. Але очі… очі все так само світились життям, як і колись. Цей вогник у них — я його пам’ятаю досі. Він не згас.

Брови вже не були густими, не чорніли дугами, губи — обвітрені, всохлі, ніби стишені роками. Але та знайома усмішка прорвалась крізь усе — і відповіла мені впізнаваністю, ніби казала: "Я тебе пам’ятаю."

— Йоне! — Її голос, хоч і тихий, прозвучав барвисто, мов спогад, що несподівано ожив. Я ступив на поріг і обійняв її — так, як колись. У її тілі ще жевріло те саме тепло, знайоме до болю, але вже не таке пружне, не таке тягуче, мов теплий мед у зимову пору. Колись я ним захоплювався, пив його, наче з джерела, приймав як належне, як те, що було завжди… Та тепер… Тепер у мені щось стислося. Туга. І — сором.

Я лишив її. Тоді, давно. Навіть не попрощався. Надіявся, що вона зрозуміє: я мав піти. Мусив. Для неї, для інших, для себе. Піти в глибини темного, забутого пралісу предків, де імен більше не кличуть, а тільки завиває вітер під лапами.

— Докія, — мовив я тихо, хрипко, зірвавши її ім’я з губ, ніби старе закляття. Підвів на неї погляд, вдивляючись у її постаріле, зморшкувате обличчя, що нагадувало мені мапу всіх років, яких я не бачив. Вона раптово засоромилась, відсторонилась, опустила очі й прикрила щоки долонями — так само, як колись, не одне десятиліття тому. Тільки тепер її щоки не палахкотіли рожевим рум’янцем. Вони були спокійні, тьмяні. Втомлені.

Я підійшов ближче, обережно торкнувся її тонких, майже прозорих рук і м’яко відвів їх від обличчя.

— Я сумував, Докіє, — прошепотів я, і слова ті були важкі, наче мокре коріння, вирване з землі.

— Проходь, — сказала вона швидко, ніби соромилась власних емоцій. — Що я тебе на порозі тримаю… Давно чекаю. Федір попередив, що ти можеш з’явитися. Тільки я до останнього не вірила.

Вона повільно пройшла до хати, звичною ходою, як ходять ті, що вже давно з усім примирились. Підійшла до старої печі, яку давно ніхто не лагодив. Кути пообсипались, цегла в деяких місцях оголилась, показуючи голу, сиву кістку часу.

— Може, будеш чаю? З малиною та ожиною. Вода вже гаряча, — мовила, здіймаючи кришку, з-під якої вирвався білий, пахучий пар.

— Я не знаю, скільки маю часу… Але дякую. Я радий чути твій голос.

Вона відірвавши погляд від розжареної печі, кивнула мені.

— Вибач за безлад, Остап обіцяв прийти та полагодити піч і трохи по дому допити, де моя рука не дійде, — мовила, наче вибачаючись, хоч вибачатись мав я.

Трохи розгублено всміхнулась. Я бачив, як у її погляді ховається щось важке, нерозказане.

І я її розумів. Бо це я — не вона — відвернувся від світу. Це я пішов у ліс, жив там на чотирьох лапах, залишив усіх, наче нічого й не було. А тепер мені легко говорити, як я сумував за нею.

А вона… Вона прожила життя. Повне. Можливо, з дітьми. Можливо, з внуками. І з турботами — тими, яких я навіть не уявляв. Що вона зараз думає про мене? Я не знаю. І не смію питати.

— Федір попередив, що родина із Шепота буде проїжджати і візьмуть з собою.

— Звісно, звісно... У кімнаті все є. Підходящий одяг, трохи грошей — ті, що зараз у ходу. Про всяк випадок. Ти знаєш, де кімната. Федір потурбувався.

Вона присіла на лавку біля печі, повільно, наче несучи на плечах не роки — цілі епохи. Її погляд завмер на мені, нерухомий, застиглий, мов відбиток спогаду, що не хоче стиратись. Я підійшов і опустився навколішки перед нею, торкаючись рукою її коліна, вдивляючись у ті очі, які колись світились молодістю й живим вогнем.

— Вибач, — прошепотів я. — Як сніг на голову, несподівано… Треба було залишатись у лісі… Та ні, — похитав я головою, — не за це прошу вибачення. Вибач, що пішов. Що не попрощався, як слід. Таке тоді було життя, такий біль...

— Не треба, — перебила вона, тихо, майже шепотом. — Немає в тебе вини переді мною, Йоне. Я стара. Я вже забула, як воно було. Лиш твоє незмінне обличчя нагадує мені про минуле, — мовила неспішно, крихким голосом, що тремтів, як перший іній на осінній траві. — Я ніколи не тримала образи. Та й на кого її тримати? На того, хто не міг інакше?

— Хочу, щоб ти знала, що ти єдина, за ким я по-справжньому тужив, земля свідок цьому. Не вмію я серед людей жити, навіть серед інших вовкунів. Я одинак.

— Не виправдовуйся, я завжди це знала, — її голос сіпнувся, але вона продовжила, — я знала, що ти обрав самотність задовго до нашої зустрічі.

— А ти, ти одна живеш? — спитав я. — А чоловік? А діти?

Вона зітхнула, нахилившись трохи вперед, наче ті слова важили більше, ніж могли витримати її плечі.

— Був один, давно вже. Просив переїхати до нього, побратись, жити разом… Але куди ж я звідси, Йоне? Це мій дім. А чужака тут не прийняли б. Сам розумієш — чому. От і лишилась. Але не горювала. Земля ж не дає занепасти. Скільки тих справ — худоба, поле, сад. Самі одні турботи навколо.

Вона усміхнулась краєчком вуст, і усмішка та була не сумна — швидше світла, зречена.

— За кілька днів піду на велику полонину. Треба готувати колиби — скоро виганятимуть худобу на випас.

— Навіщо Федір тобі таку важку роботу доручає? — спитав я, з ноткою тривоги.

— Яку ж важку? — хитнула головою. — Це ж у радість. Ти ж пам’ятаєш, які там краєвиди? Кожна стежка — як молитва. Та й не примушує мене ніхто, я сама кожного року йду. Не можу дома сидіти, інакше душа затужить. Цього року з людьми з Шепоту піду. Наші потім приєднаються. Вам зараз треба Савину душу відпустити. А я… я вже вперед піду.

Я хотів ще щось сказати, та слова застрягли в горлі, сухі й нерішучі. Тож просто простягнув руки і злегка стиснув її долоні в своїх. Тонкі, злегка зморшкуваті, але ще теплі. Ще живі. І ті руки мовчки все розуміли.