Раді Вас бачити!

Стежка звивалась донизу, обіймаючи пологі схили полонин і спускаючись крізь пагорби. Місцями під ногами виглядали рідкісні острівці голої землі — сніг уже танув там, де сонце сміливіше припікало. Селище розросталось вільно: будинки тулились не вулицями, а там, де зручно — ближче до річки, до пасовиськ, між дерев і кам’янистих відслонень. Худоба неквапом бродила вздовж простенького загону, такий бар’єр не стримав би й дитини — але вовкунам й не треба було більше. Ми жили так, аби не обмежувати себе в просторі. Проте навіть ця дикість волі не могла втримати мене.

— Йон?! — мій рух упередила вовкунка і перегородила шлях. Молода. Її запах линув провокаційно-солодкий, але задушливо приторний. — Ти ж Йон? Я чула про тебе…

Її губи розтягнулись у посмішці — широчезній, відкритій, майже викличній, немов заклик до гри. Очі великі, холодно-блакитні, стежили за мною уважно.

Я мимохідь окинув її поглядом: запам'ятав кожну деталь, але не затримав на ній і тіні зацікавленості.

Дівчина недбало накинула на плечі добротний кожушок з овчини, його важка вага не сковувала її рухів, здаючись продовженням її самої, а не захистом від прохолодного гірського вітру. Колір його, витертий часом, контрастував з незвично блідою шкірою, на якій не з'являлося гусячої шкіри від морозу. На голові її лежала м'яка косинка, недбало обмотана навколо шиї, відкриваючи сріблясту нитку, що ледь помітно виблискувала на її скроні, зовсім не ховаючись від морозу. З-під теплого капюшона кожушка спадали густі темні пасма важкого волосся.

— Я бачила тебе на зібранні, — кинула вона похапливо, помітивши мою незацікавленість. — Я до речі Родика.

Я мовчки обійшов її, навіть не спинившись. Не мав ні бажання, ні справ до неї. Нові знайомства були мені не до вподоби. Моя холодність завжди слугувала найкращим щитом — та не цього разу.

Та вона не відстала. Навпаки — пішла поруч, легко, без тіні сумніву.

— Ми з хлопцями закладались, чи з’явишся ти, чи ні. Я виграла, — мовила весело, безтурботно, ніби ми й справді знайомі. Її голос був легкий, невимушений, наче вона не відчувала нічого, крім цікавості. Але я знав краще.

Бо відчув. Цей запах неможливо сплутати. Запах бажання.

Вона на мить замовкла, і, ніби ненароком, почала просуватися ближче, зачепивши мене плечем — легенько, але навмисне, як торкаються, коли шукають уваги.

— Я була там, на зборах, — мовила півголосом, та слова її мали вагу. — Мені заборонили, але я теж маю право там бути. Я підслухала... Мені так шкода Сави.Вона глянула на мене знизу вгору, як дитина, що шукає підтримки. Її очі здавались цілком щирим, якби не запах. Пряний, збуджуючий, тягучий, як вино з меду та м’яти. Неможливо сплутати. Вовкунка закликала. Її тіло промовляло гучніше, ніж слова. — Федору треба краще пильнувати свій молодняк, і не допускати до дорослих розмов, — буркнув я, навіть не подарувавши їй блідої тіні свого погляду. Найбільше мені кортіло розчинитися в тиші, втекти від будь-якої компанії, а особливо від такої, що замуровує логіку і розпалює в крові первісні інстинкти, змушує жадати.

— Я вже достатньо доросла, і можу бути повноправною учасницею зборів, і, між іншим, старша від братів недоростків Маріоса і Драгоша на цілий рік, а їхню присутність тут не викликає питань, — каркнула вона з затаєною гіркотою в голосі, але липла надто близько, її густий дух зрілої жіночності стискав мій простір, мов невидима пастка.

Я залишався мовчазним муром, але інстинкти напружено фіксували кожен її рух, кожен пронизливий погляд, кожен ледь вловимий жест.

Вона не фліртує, не грає. Закликає. Її тіло промовляло голосніше за слова. Вона хотіла мене — явно, відкрито, без натяків. Це для людей розмови просто розмови, а ми все сприймаємо через запахи і вона навіть не намагалася стримати свій густий аромат бажання. Її руки лягли теплою вагою на моє плече, легко обіймаючи, і все її тіло тягнулося ледь помітною течією до мене.

— Як думаєш, хто б це міг бути? Яка людина здатна голими руками вбити вовкуна?..

Я зупинився різко, так що під ногами хруснула гілка, і перевів на неї гострий, недовірливий погляд.— Чому ти вирішила, що голими руками?

Вона затнулася, ніби спіткнулась об мій голос. Він був сухий, вимогливий — той тон, яким я завжди говорив, коли вимагав правди.

— Ну... Федір же сам сказав, що прямих ознаків смерті на тілі не було, — поспішно відповіла вона, відводячи очі. — Вони ще там перемовлялись із Лідією, дочкою Сави… Шепотом, але я чула.

— Не варто тобі в це лізти. І взагалі — тримай язика за зубами, — відрізав я, різко розвернувшись.

Швидкими кроками я рвонув уперед, відриваючись від неї, мов від липкої павутини, і скидаючи з себе оксамитовий пил її бажання. Я не бажав жодних зв’язків, бо врешті решт це ніколи не закінчувалось добре. На обрії вже маячив потрібний дім, похмурий силует між деревами.У дівчини вистачило розуму не йти за мною. Ймовірно, мій аромат вона теж зчитала вправно.

Пейзаж залишився майже незмінним — наче застиг у часі. Хіба що те дерево біля ґанку виросло ще вище, кремезніше стало, з гіллям, що простяглось ширше, обіймаючи дім своєю густою, тінявою кроною. Тінь під ним стала глибшою, наче затінком старих споминів.

Сам будинок постарів. Видно це одразу — дах потемнів іще дужче, аж доброго чорного набрав від нескінченних дощів і вітрів. Шифер де-не-де висів на кутках, як обтріпані поли старого плаща. Паркан? Он, глянь, зовсім похилився, деякі жердини вже геть відірвались і лежать, мов зламані ребра. Час його не пожалів, як і нічого в цьому світі.

Але пейзаж… от пейзаж не зрушився ні на йоту. Ті самі зелені хребти здіймаються вдалині, мов спини сплячих велетів. Той самий струмок дзюрчить десь унизу, невидимий, але впертий, як тоді. Лиш пташиний спів, здається, став голоснішим, сміливішим — ніби світ навчився співати на зло рокам, кликати весну.

І... мешканка в ньому. Вона й тоді тут жила. Колись ми виглядали однолітками, тоді. А тепер… Яка ж вона стала. Інша, але водночас та сама.

Мої кісточки відбили по дерев’яних дверях глухий, рішучий стукіт. Вистачило одного удару — й двері миттю розчахнулись, наче тільки й чекали.