Раді Вас бачити!

Очі Юстини наповнились чимось темним — первісним і диким, як ніч без зір. У них ще кричав біль — давній, подавлений, безжальний.

— Мені шкода… — прошепотів я, підводячись на лікті. — Шкода, що так рано розпрощалась із життям і шкода, що твої кривдники все ще не покарані.

Мене трохи хитнуло, та я зібрався, зміг сісти. Сам вчепився в неї — не тільки руками, всією душею, наче досі потребував опори, тепла, присутності бодай когось, хто розуміє. А вона не розвіялась. Не щезла. Трималась за цей світ, втримувалась на межі між живими й мертвими — тонкій, як подих.

Її тіло напружилось, ніби вся енергія, яку вона мала, зібралась у точці, де я її торкався. Вона сиділа на колінах, схиливши голову наді мною, а я — на холодній дерев’яній підлозі, вслухаючись у тишу, що обрамлювала наше мовчання. Між нами пульсували невидимі розряди — не біль, не страх, а щось інше. Чиста енергія зв’язку.

І тоді вона м’яко, майже несміливо, опустила голову мені на плече.

Усе стихло.

Жодних вібрацій. Жодних голосів. Лише ця мить — тиха, як подих землі в нічному лісі.

Її дотик — мов іскра в суху траву. Вона була м’якою — і водночас гострою, як лезо, що ковзає по шкірі. Тонке тремтіння пронеслось по моїй спині. Я відчував, як щось ламається всередині — обмеження, страх, обітниці, усе. Залишалась лише вона.

Її подих — різкий, уривчастий, обпалював шкіру. Ми були надто близько. Надто відчутно. Її губи торкнулись моєї шиї, ковзнули вбік, і я зірвався.

Зірвався з себе.

Мої руки вгризлись у її талію, притискаючи до грудей, вбираючи кожен сантиметр її присутності. Вона не зникала, ні. Вона ставала реальнішою з кожним рухом, з кожним моїм подихом. Плоть набирала ваги. Тіло знову знаходило форму, і я — розум. Хоча, ні. Розум уже зник. Лишилась жага.

Вовча, тваринна. Нелюдська.

Її стегна вп’ялись у мої коліна, ковзнули вперед, коли вона подалась до мене, важка від напруги й бажання. Ми тягнулись одне до одного, рвучко, нетерпляче. Не було часу на ніжність — її енергія вгризалась у мою, зливаючись у єдиний вир, у білий шал, де зникає все, крім двох тіл і однієї потреби.

— Ти пробудила мене, — вирвався з мене хрип, коли я провів долонями по її хребту, стираючи грань між снами й дійсністю.

А вона — відчула. Прогнулася, вп’ялася нігтями мені в спину, наче шукала, де я справжній, де я весь. Її очі блиснули — в них було щось темне, жорстке, але водночас розчинене в дикому теплі. Вона вся — дика, жива, розірвана між світом і потойбіччям — хотіла мене.

І я хотів її. Не розумом. Тілом. Інстинктом.

— Я смерть? — спитала ледь чутно.

Кивнув.

— Ти смерть, яка пробудила в мені життя.

Ми злились у цей рух, у дотик, що був більше ніж тілесним. Ми були потоками — нестримними, розбурханими, давніми, як буря, як вітер у горах, що ламає дерева й відкриває небо. Вона більше не була примарою. А я — не був живим. Ми були разом.

У цьому тремтінні. У цьому стогоні, що проривався з її грудей, у хрипкому ритмі мого дихання.

І я вже не питав дозволу. Не стримувався. Не зупинявся.

Я знав, що вона прийме мене таким, диким, напівлюдиною, напівзвіром. Але разом з тим, я стидався. Стидався того, що належав до роду, який її знищив.

Вона здригнулась, відсторонилась і заглянула в мої очі, з розумінням, усвідомленням. Наче бачила те, чого не бачив я.

— Я бачу твою душу, відчуваю твою сутність, як ти бачиш інших через запахи. Я знаю, що ти не вони.

Вона наче, не бачила, відчувала мої думки. Продовжила говорити, наче боялась не встигнути сказати всього.

— Я не хочу тліти в цьому світі, мов тінь, мов згаслий спогад. Я не хочу ставати тим, що вбиває не з голоду, а з порожнечі. Обіцяй мені… Обіцяй, що коли я більше не зможу тримати себе, коли остання крихта мене зітреться в часі, ти не дозволиш мені залишитись. Я не хочу стати безликим звіром. Я вже відчуваю — щось виривається зсередини, хижо, нестримно. Ти пробудив мене, а не я. Змушуєш триматись. І тепер я балансую — між болем і спрагою, між людиною і прокляттям.

Її голос тремтів, мов останній лист на дереві пізньої осені.

— Обіцяй… — її погляд вбирався в мене, як ніж у теплу плоть, — бо якщо я залишусь, загублюсь у люті, розчинюсь у крові. І тоді вже нічого не залишиться — ні мене, ні моєї душі. Лиш темрява, яка буде жити в мені, мов отруєна ріка.

Я вагався. Але в її словах звучала правда — гостра, мов ніж. Рано чи пізно вона втратить рештки себе і Прокляття поглине її. Її людські крихти розсиплються в пітьмі, і вже ніщо не втримає те, що зростає в ній з кожною ніччю. Але я дивився на неї — не як на потвору, не як на загрозу, а як на диво. Як на єдину істоту в цьому зогнилому світі, яка ще тримала мою душу на поверхні. Бо поки вона жива, поки бореться — я теж можу боротись. Вона стала моїм дзеркалом, моїм нагадуванням, що й серед руїн може горіти світло. І я, що давно втратив віру в людей, у добро, у справедливість — дивився на неї так, ніби вона могла врятувати мене від самого себе.

— Обіцяй… — прошепотіла знову, і її пальці вп’ялись у мої груди. Кігті прорізали шкіру — й мов молитва, її біль проник у моє серце.

Я кивнув.

Цього вистачило.