Раді Вас бачити!

І Микола купився.

Плечі розправились, натягнута посмішка з’явилась на його обличчі.

Невже я настільки правдиво виглядаю? Отже, не втратив навичок.

Простягнув слідчому руку. Він не поспішав, але таки відповів. Я стиснув її міцніше, ніж треба. Хотілось продавити його кістки, вичавити з шкіри ту прогнилу брехливу суть, а тоді кинути місцевим псам на поталу. Але я стримався. Відпустив. Ще не час.

Ось воно — те, від чого тікав. Те, чого не бажав. Люди викликають у мені найгірше. Пробуджують у мені те, що спить глибоко. Я відчув присмак крові на губах, хоча навіть не роззявив пащі. Я вже знав, як усе закінчиться — черговою порцією крові, шматками ще паруючого людського м’яса. І від цієї думки моє обличчя розцвіло в широкій, майже божевільній усмішці.

Микола відступив, прощаючись. Ледь не перечепився через палицю й поспішив піти, спотикаючись на рівному.

— Ось ми й лишились разом, Преслічна діво, — прошепотів я. — Невдовзі ти знайдеш свій спокій. І я — теж. А потім… більше ніколи. Ні до людей, ні до вовкунів. Це буде мій прощальний дар.

Я ступив уперед. Хотів увійти, вдихнути гнилий, рудий запах смерті — той, що переслідував мене усе життя. І тепер я міг глянути їй в обличчя. Міг навіть відчути— наскрізь, до кістки.

Хіба ж це не іронія долі? Смерть показала своє обличчя, її обличчя. Юстини.

— Йоне! Яка зустріч! — раптом пролунав жіночий голос позаду. — А я вже думала, не побачимось!

Я обернув голову — і побачив її. Вчорашня жіночка з запахом буряка, який і досі не вивітрився. Вона поспішала через пошарпану ґрунтову дорогу, посміхаючись і махаючи мені руками.

— А чом би й ні, — пробурмотів я сам до себе, мимоволі посміхаючись у відповідь. І рушив до неї. Вона щось приховує, і я дізнаюсь, що саме.

— Вітаю. Не очікував вас побачити, — ми зійшлись посеред м’якої, підтопленої снігом дороги.

— А я як не очікувала! — вигукнула вона з тією надміру бадьорою інтонацією, яка часто приховує щось за собою. — Все ще розслідуєте смерть друга? Вам не тяжко одному, не самотньо? Можу екскурсію провести, а?

Вона посміхалась так зазивно, що я вже здогадувався, де саме вона планує завершити цю «екскурсію».

— Звісно, покажіть, що тут і як, — відповів я, пішов поруч. Рук з кишень не діставав, а поки вона щось щебетала, думав про своє.

— Село маленьке, але все є: магазини, пошта, школа. А ще — бібліотека. Невеличка, але своя. Клуб був, але тепер стоїть занедбаний трохи. Це вже крайня вулиця, ходімо в центр — через місток. Там такі краєвиди! Ти вже бачив?

Її розпашіле обличчя горіло емоціями, але не важко було здогадатись — запах видавав, які саме то були емоції. Вона була зацікавлена в мені. Питання в іншому: чи зможу я використати це, аби змусити її говорити відверто? Однозначно так.

— У вас дуже гарно, — мовив я. — Лиш обставини не найкращі. Не може бути, щоби ніхто нічого не бачив і не чув. Хіба таке можливо?

Її шкіра ледь-ледь блиснула потом — нотки стресу пробились крізь її пори. Але вона знову усміхнулась ще ширше й махнула рукою:

— А це — школа місцева. Тут і наші, й з прилеглих сіл приїжджають.

І в ту саму мить мій світ зупинився.

В ніздрі вдарив різкий металевий запах. Кров. Дуже знайомий аромат. Занадто.Ноги вгрузли в землю. Тіло напружилось, як струна. Я рвучко повернув голову в бік. Щелепа стиснулась до скреготу. Бо це була її кров.

— Йоне? — озвалась жінка, озираючись. — Щось не так?

Їй би зараз мовчати. Не провокувати.

Слух напружився до меж.

Голос її донісся до мене — тонкий, мелодійний, ледь вразливий. Ярина.Крові мало. Значить, вона майже в порядку. В безпеці. Але… чому вона поранилась?

Я вдихнув — багато, глибоко, наче хотів вирвати з повітря її. І одразу пошкодував. Це було забагато для мене. Дві таких схожих і таких різних одночасно.

Одна жива, інша марення.

Одна пахла життям. Друга - смертю.

Ярина була десь поруч, зовсім близько. Тепла, дихаюча, беззахисна… така, яку хочеться захищати. Вкрасти у жорстокого світу й більше ніколи не відпускати. Вбити кожного, хто посміє не те що торкнутись — дихнути її повітрям.

— Йоне? — голос жінки прозвучав занадто близько. Чужа самка перетнула мою межу.

Я з великим зусиллям стримався — не загарчав, не відсторонив її. Вона навіть не помічала, що зі мною коїться. Стояла поруч — без страху, без сумніву.Невже не відчуває небезпеки? А мала б.

Моя голова різко смикнулась убік. Голос. Ярина.

— Яринко, скажімо вчительці. Може, відпустить тебе додому? — долинав тоненький дівочий голос з-за паркану.

— Та яка там подряпина, хто мене пустить, — відповіла вона, спокійно. Стояла спиною до мене, на протилежному боці вулиці. Я бачив її — крізь щілини в старому, розхитаному паркані.

Моє тіло застигло.Запах її крові викликав у мені хижака. Хочеться полювати… і водночас — володіти. Віддатися цьому, або втекти, зникнути в лісі, під землю, в небо — аби тільки не відчувати.

Мене охопило так зненацька і так підступно.

— Ходімо, я покажу тобі краєвид з дамби. Вона невелика, але вигляд... — пролунав небажаний голос збоку.

Я не міг більше. Це було на межі.

— Йди, — різко гаркнув я до жінки, що все ще стяла поруч.

— Що? — знітилась вона, її очі округлилися від несподіванки.

Я різко обернувся до неї, усім корпусом, і вперше за всю цю напружену розмову зустрівся з її поглядом віч-на-віч. До цього мої очі ковзали по її обличчю, фіксуючись на окремих деталях, але тепер я дивився прямо в її збентежені очі.

— Йди! — повторив я вже грубіше, не стримуючи роздратування, яке наростало з кожним подихом. Не на неї, на себе.