Раді Вас бачити!

Ми переглянулись — коротко, чітко, мовчки. У тому погляді було все: згода, страх, рішучість і віра в те, що іншого виходу немає. План наш — хоч і куций, непевний — все ж був єдиною надією. Ми його обговорювали не раз, хоча знань про некроманські сили в нас було обмаль. Те, що ми збирались зробити, трималось більше на інтуїції та зухвалості, аніж на певності.

Ми з Сірим готувались перевтілитись, щоб відволікти некроманта. Поки він зосередиться на нас, молодий вовкун, хоч і слабкий зараз, але мав зробити своє діло. Його тіло все одно не піддавалось перевтіленню, а ось знайти й знешкодити те, звідки той чаклун черпав свою силу, він міг. Десь там, за густою млою та гниллю, мали бути сховані реліквії або книги — щось, що концентрувало його магію. Ми знали: сама мертва матерія не тримає в собі магії. Але є речі, амулети, перстні, рукописи, що можуть стати її вмістилищем. Особливо, якщо їх не раз було осквернено або використано в ритуалах.

Так ми й вчинили. Але наївна самовпевненість завела нас у пастку, і тепер я розумію – фатальною була наша поспішність. Темний жрець чекав. Він знав. Його мерзенна магія вже давно обплутала розум молодого вовкуна. Той і сам не підозрював, що його воля – лише химерна ілюзія, а нитки його свідомості давно тремтять у руках некроманта. Неусвідомлена зрада, що проросла в його свідомості, як отруйна квітка.

Коли сморід розкладу огорнув нас, а з темряви виринули мерці – химерна збірка людських та звірячих останків, склеплених мертвою силою, – здалося, що остання мить нашого вільного існування настала саме тут, на цьому проклятому полі. Нас оточили зі всіх сторін! Але ні я, ні Сірий не хотіли миритись з такою долею, ніхто з нас не бажав ставати маріонеткою некроманта.

Тоді й виникла ця жахлива, але спокуслива думка – взаємне звільнення через лезо ікла. Я вже відчув присмак крові на язиці, готовий обірвати нитку його життя, а потім – свою власну. Але в останню мить свідомість пронизав крижаний укол осяяння. Невже це і є наш порятунок? Чи не станемо ми лише ще двома маріонетками в його мертвій армії? Його сила живиться смертю, множиться нею. Воскресить і нас, і наша жертва стане лише тріумфом некроманта.

А чи не може загибель темного жерця ховатись в чомусь протилежному смерті? У чомусь, що не має нічого спільного зі смертю. Ця думка, слабка і тремтлива, як перше проміння світанку, зародилася в глибині мого єства, даючи ледь помітну надію серед царини тіней, що оточили нас.

Мої кістки знову заходилися тріщати, ламаючись і зростаючись у болісному танку перетворення. Але цього разу метаморфоза не була повною, я шукав проміжковий стан між вовком і людиною, де звіряча лють межувала з людською свідомістю. Колись я робив це на адреналіні: не просто перетворення, а перехід у новий стан, невідомий іншим вовкунам. Коли я відчував величезну потребу, я ставав тим, хто вселяв жах навіть у найсильніших перевертнів. Я був моторошною легендою серед своїх, і зараз відчуваю, що можу знову перевтілитися в цю сутність.

Сірий, тим часом скажено рвав гнилу плоть мерця, що наважився кинутися на нас. Коли ж він підвів на мене погляд, його скував первісний жах. І до нього доходили чутки про істоту вовкуна, що повністю контролює своє перетворення, але до цієї миті не усвідомлював, що цією істотою є я. Я був не просто перевертнем, оточеним ворогами, та проводячи роки в підпіллі. Не просто істотою, мотивованою помстою і справедливістю. Я був чудовиськом. Я був тим, кому вовкуни могли б молитися, якби я тільки захотів. Якби я тільки не відстоював людські ідеали. Те в що я перевтілювався, наводило жах на будь-якого хижака.

Зараз мені були потрібні всі мої звірячі чуття, загострені до межі. Відчуття кінця змусило мене віднайти чудовисько всередині себе і пробудити його. Істота, що вже не нагадувала ані людину, ані вовка, піднялася на дві лапи.

Саме в цій проміжній подобі я відчував найсильнішу єдність зі своєю суттю.