Раді Вас бачити!

У двері постукали, легко не нав’язливо.

— Йоне… — промовила Докія неголосно. — Тебе вже чекають. Олежки машину неподалік спинили.

Вона чекала за дверима і коли глянула нам мене, здається стара тінь пробігла в її очах, але промовчала. Я відчув, що от-от скажу ще щось — щось особисте, справжнє, але стримався. Час ще буде. А може — вже не буде.

Ми розпрощались неголосно, примирено, і я пішов. Вже й не знаючи, чи ще колись увійду в цей будинок. Скоріше всього, вже не побачимось.

Неподалік, на м’якій, рихлій ґрунтовій дорозі стояла біленька машина. Чиста, ніби щойно з салону, виблискувала на сонці, мов кістка, щойно вимита з річки. Таких я ще не бачив — ані пилу на капоті, ані подряпини, що могли б сказати про хоч якісь пригоди на нашій землі. Занадто нова для цих місць. Надто міська. Так, було раніше. І цікаво було мені, як вона впорається з нашими нерівними та кам’янистими дорогами, що вигинались та пристосовувались до середовища, а не до транспорту.

Щоб дістатись до неї, треба було перейти брід — весняні води знову затопили прилеглий шлях, і тепер старий перехід був радше пасткою для неуважного, ніж зручним маршрутом. Струмінь був не глибокий, та холодний і рвучкий.

— Вітаю, я Андратій, а ти Йон? — гукнув чоловік із-за керма, як тільки-но я перейшов брід. Виліз із машини, махнув мені рукою, впевнено, мов старий знайомий.

— Так, Федір казав, ви мене до Шепоту підкинете, — відповів я, потискаючи йому руку. Захотілося бути чемним — хоч трохи згадати людське.

— Так, так, сідай. Тільки ззаду, до доньки, бо жінка… — він хмикнув і кивнув на переднє сидіння. — Боїться цими дорогами їхати позаду. Знаєш, любить усе тримати під контролем, — промовив з посмішкою, яка одразу натякала на подвійне дно його слів.

Чоловік був років за сорок, може й більше — типовий селищний роботяга. Шкіра загрубіла, на долонях — тріщини, на обличчі — сліди вітру й роботи на сонці. З його манер і тону читалась проста, але впевнена душа — таких я бачив чимало, і з ними легше, ніж з хитрими.

Коли я вмостився на заднє сидіння, мотор заревів, машина здригнулась і повільно рушила. Усередині було тепло, чисто — новенький салон пах новою оббивкою, в машині не смерділо бензином, як у старому газіку.

Мотор заревів і ми рушили.

Але щось тонке, ледь вловиме — залоскотало ніздрі. Я втягнув повітря носом і відчув її запах — не парфум, не мило, а щось інше, живе. Тепле. Ледь солодке, мов недозрілий абрикос. Це точно була вона — не матір, цей аромат належав дочці. Це пахло молодістю.

Я глянув на дівчину збоку — її лице було спокійне, вуста стиснуті, очі — зосереджено дивились уперед. Вона сиділа рівно, без нервів, але відчувалась внутрішня напруга — ніби вона знала, що я дивлюсь, але вдавала, що ні. І таки через кілька секунд мовчки кинула коротке «добрий день», повністю не повертаючи голови.

Щось в мені сіпнулось. Не бажання — ні. Не цікавість навіть. А щось глибше та поки не зрозуміле. А потім машина наїхала на камінь, удар пішов у підвіску, і весь цей момент розсипався, мов крихке скло. Залишився лише легкий післясмак.

Далі я сидів мовчки. Занурився у думки, наче в той брід. Місце, куди я прямував — Шепіт, — вже було у моїй голові: план, маршрут, підхід до людей, що тримають усе в своїх руках. Треба було діяти швидко. Якщо встигну сьогодні, завтра Федір повернеться, я відзвітую, і зможу піти — знову зникнути з цих місць, повернутись до пралісу.

Я був упевнений, що Федір щось пропустив. Такі справи рідко бувають чистими. Завжди лишається десь крихта бруду, схована в щілині, під нігтем, між словом і паузою. І я мав її знайти.

Авто сунулося не надто швидко — дорога, наче злісна баба, все намагалась спинити нас, підкидала колеса на вибоїнах, розгойдувала кузов, хрипіла каменем під шинами. Коли в’їхали в затінок між старими грабами, стало трохи прохолодніше, але тепло збоку — від дівчини — все одно не давало спокою. Воно ніби пульсувало. Не гаряче, не палюче, але дуже живе. І відчувалось так близько, що хотілося трохи відсунутись, хоча б на сантиметр. Поковзавши на місці, я змусив себе заспокоїтись.

— Йоне, я тебе раніше не бачив, — раптом заговорив Андратій, перекрикуючи ритмічний гуркіт мотора. Голосу не стишував, але й не повертався, дивився поперед себе. — Але Федько казав — ви з ним родичі, так?

— Так, — відповів я, трохи підсунувшись до вікна. — Давно вже вдома не був, але Саву добре знав.

— Еге ж... Савка... — протягнув він задумливо, ковтнув щось у собі. — Шкода старого. Добрий був, не задирався ні до кого. А тепер от... земля йому. Вже друга смерть за тиждень... Що з тим світом коїться, га? Ніби хтось тінь наклав на наше село. Баба Маня каже — це знак. А я кажу — це чиясь рука.

Він зітхнув, покрутив кермо і додав уже тихіше, майже до себе:

— Мертві говорити не вміють, але часом кричать сильніше живих...

Я мовчав кілька секунд, слухаючи, як машина вгризається в кам’янисту дорогу. Гілка зліва хльоснула по капоту.

— Я допоможу, чим зможу. З міліцією порозмовляю. Та й сам руку докладу. Може, щось випливе.

— Ну, Федько казав, ти в досвідчений слідопит, хоч виглядаєш молодо для такого досвіду. Тільки, — він кахикнув і зробив гіркий ковток повітря, — марних надій не тримай. Ці ліси, ці схили… вони вміють мовчати. Тут навіть пси не завжди знаходять те, що треба. Місцина така. Тиха. Але така тиша, що аж лячно.

— Я своє діло зроблю. Скажи, коли його знайшли і при яких обставинах?

Андратій краєм ока зиркнув на дружину — вона мовчала, губи стиснуті в нитку, очі ледь зволожені. Тоді перевів погляд на дочку — вона сиділа смирно, дивилась у вікно, мов нічого не чула, але видно було — слухала кожне слово.

Він змовчав трохи, а тоді обережно, майже пошепки:

— Та... давай я тобі пізніше розкажу, добре? — і в його очах з’явилось щось м’яке.

Я кивнув, зрозумів. Правильно робить. Дитині не треба ще й це на голову звалювати. Ще встигне побачити, як життя іноді вивертає нутро.