Раді Вас бачити!

Я прийшов не для битви. Я прийшов зрозуміти. Відшукати істину серед брехні і запаху крові.

Першого дня мене зустріли не лише старі, а й молоді, і я добре запам’ятав їх аромат.

Прибувши на загальне зібрання общини у великому сіннику, вони перегородили мені шлях. Вони нахабно обнюхували мене, пересміюючись, не усвідомлюючи, що граються з тим, хто може розірвати їх за один подих. Їхні обличчя були ще дитячо-нахабними, але вже змішані з першими спалахами дикої, неконтрольованої сили. Молодняк затулили мені шлях і заговорили вголос — вимовляючи ту саму лічилку, яку я чув із вуст Преслічної. Слова дзвеніли в повітрі, роздираючи тишу. Це не було випадковістю. Я прийшой куди потрібно.

Раз два три чотири п’ять, час ховатись, я іду шукать.

Хтось із них знав більше, ніж показував.Хтось був її тінню або відгомоном її смерті.

Я зупинився на одній з рідких вулиць. Уважно вдивляючись у двох вовченят, чиї гормони вже отруїли розум, розпаливши м'язи й затьмаривши здоровий глузд. Їхня дикість була ще незрілою, але небезпечною. У їхніх очах світилася бездумна зухвалість, яка не знала ні страху, ні меж. І в цьому юнацькому шаленстві я відчув щось тривожне: або я натрапив на тих, хто не просто знав Преслічну при житті, але й був частиною її смерті... або ж мої власні підозри, як отруйна павутина, почали складати фальшиві пазли.

Дехто з давніх знайомих учених вовкунів називав речовину, яка впливала на формування звіра в період найактивнішого дозрівання, ліконтропіном. Чи було це частиною їхніх досліджень, чи просто зручна назва для незрозумілого процесу — я не знав. Та саме так я пояснював собі, чому іноді інстинкти вовкунів дають збої. Як, наприклад, це могло статись зараз.

Жоден дорослий вовк не став би зі мною задиратись. Вони відчували — я не просто сильніший. Я небезпечний. Вони знали: для мене вовча шкура — це перша подоба, справжня, кровна, тоді як для більшості тут — вовча, лише другий вигляд, примха плоті.

Вони майже завжди жили в тілі людей, слабко пов'язані зі своєю звіриною сутністю. Тому й трималися здаля, спостерігали, обережно принюхуючись. І не тільки тому. Дехто з них знав про мене більше, ніж наважувалися вимовити вголос. Чули історії, що давно ходили поміж вовкунів, легенди про того, хто навчився перевтілюватися надто рано, хто носив на собі не одну шкуру, хто вижив у полум'ї війн та революцій, тоді як інші гинули. Хто мав більше. Ніж одну звірину подобу.

Моє тіло давно стало мапою шрамів. І кожен шрам мав свою ціну. Іншому б і шкури не вистачило б їх вмістити.

А ці двоє вовченят, що стояли зараз переді мною, ніби втратили інстинкт самозбереження. Чи, може, справді вважали себе вправними настільки, що нічого не боялися? Молоде м’ясо, що ще не знало, як глибоко можуть рвати пазурі. Їхні гормони палили кров, замінюючи розум дурною відвагою.Нічого. Зараз перевіримо.

Молоді тіла, але вже міцно збиті, витривалі, рубали дрова. Тріски розлітались в боки, запах свіжої деревини важким серпанком стелився над землею. У повітрі кружляли крихітні часточки тирси, блимаючи на світлі похмурого дня, мов примарні іскри.

Вони завмерли, щойно відчули моє наближення. Один з них загарчав — низько, загрозливо, — але звук так і не встиг прорватися остаточно. Я метнувся вперед, одним стрибком дістав його й притиснув до сирої землі. Ікла оголилися, зависнувши над його відкритим людським горлом, але я не мав наміру кусати. Принаймні — поки що.

Позаду мене хруснули кістки — інший вовкун почав обертатися, але щось примусило його зупинитись, неначе невидима рука стисла його на місці. Я кинув погляд через плече. За спиною стояли троє дорослих перевертнів. Вони ще зберігали людські подоби, але кожна клітина їхніх тіл уже тремтіла від стриманої готовності скинути шкіру людини. Я відчував їхню нерішучість, запах вагань і ледь прихованого страху. Вони стали перед молодим вовкуном, затуливши його собою, захищаючи, ніби дитинча перед загрозою.

— Йоне, зупинись! — вигукнув один із них.

Я відступив на крок, даючи собі мить на роздуми, і почав скидати звірину подобу.

Я прибув з’ясувати остаточно свої підозри, для крові ще було зарано.

Випроставшись із чотирьох лап, я відчув, як холодний вітер зализував подряпини на моєму голому тілі, просочуючись у кожен поріз, кожну тріщинку шкіри.

Молодий вовкун рвонувся до своїх, що стояли стіною переді мною. Але я встиг. Схопив його за горло однією рукою, стискаючи так, що він захрипів і завмер.

— Мені потрібна одна відповідь. Лише одна, — промовив я холодно, стискаючи пальці міцніше, щоб він не мав жодних ілюзій щодо того, скільки у нього лишилося часу.

Ніхто не міг сумніватися в моїх намірах. Ніхто не міг мене зупинити, якщо я вже щось вирішив — прямо зараз, у цю мить. Їм доведеться взаємодіяти зі мною на моїх умовах.