Раді Вас бачити!

Я заплющив очі, намагаючись прогнати її образ із себе. Солодкий запах смерті став майже нестерпним, він залишився після неї і вперто не бажав зникати. Я знав, що якщо піддамся, назад шляху не буде. І частина мене, змучена життям, майже цього хотіла. Майже…

Я повільно підвівся. Відступати вже не було куди. Усі шляхи зникли, мов ліс сам вирішив — або вперед, або ніде. Я мав іти до кінця. Інакше — минуле, мов кровавий звір, знову зчепиться в спину. Але не цього разу. Не тепер.

Я рушив. Крок за кроком, не озираючись, не перевтілюючись, лишаючись у людському тілі — слабшому, вразливішому, але свідомому.

Коли густий ліс порідшав, перетворившись на молодий сосняк, я відчув — гіркий та їдкий аромат, що проникав у легені викликаючи кашель. Він був тонкий, майже непомітний, але для будь-якого вовкуна надто знайомий і небезпечний.

Аконіт. Отрута. У такій формі, коли не торкається крові, він не вб’є, та його вплив усе одно відчутний: виснажить, ослабить, зламає дихання, якщо дитя лісу підійде надто близько.

— Він узяв їх в осаду, — пролунало в мені.

Почув, як палали вогнища, і в них кидали щедрі жмені аконіту. Дим стелився низько, щільною смугою, просякнутою отруйною гіркотою. Судячи з запаху, він вже оточив селище вовкунів — наче замкнув коло, пастку, яка мала тільки одне призначення: не випустити живим жодного вовкуна.

Я не спинявся. Йшов крізь біль у легенях, крізь пекучий присмак у горлі, крізь кожен порух пам’яті, що зростав із кожним кроком.

Я перетнув аконітову межу. Дим тут став важчим, повільнішим, він лягав на шкіру, в’їдався в подих, мов сам ліс оплакував те, що мало статися. В одному з рідко розкиданих обійсть, між напівзгаслими вогнями, я знайшов плащ — старий, протертий. Захопив його мовчки. Сьогодні я більше не хотів перетворень, і не хотів більше смертей.

Але було вже запізно. На моєму шляху лежали дві мертві вовкунки. Вони трималися одна за одну, ніби бачили спасіння лише в присутності одне одної, та кроваві круги від куль у їхніх черепах промовляли: ця битва була програшною ще до початку.

Я рушив далі, ніби втягував у груди сам страх — гіркий, відчайдушний, загнаний у тіло, яке не мало виходу. І знайшов їх посеред головної дороги між будинків. Переді мною, на колінах, стояли вовкунки. Позаду них озброєні чоловіки, місцеві з іншого селища, друзі Андратія чи, можливо, Миколи. Вони нависали над здобиччю, наче вершники помсти. А трохи далі — кілька вовкунів і вовкунок, тих самих, яких я раніше відпустив. Тепер вони лежали мертвими, з простріленими грудьми й розтрощеними черепами. Хтось із них устиг лише почати перевтілення, та не завершив.

Я був винен не лише в тому, що привів сюди месників. Я власноруч винищив тих, хто мав стати щитом для слабших. Хто міг би захистити вовкунок… або бодай відволікти на себе увагу, щоб дати шанс на втечу. Це я був початком кінця. Початком вироку цілому вовчому роду.

— Проклинаю... проклинаю! — завила одна з вовкунок, перемазана чужою й своєю кров’ю, з дулом гвинтівки, що вже впиралось у її скроню. Вона дивилась просто на мене. І в її очах я побачив те, ким був насправді. Без прикрас. Без імен. Лише істину.

Тих, що залишились змусили стати на коліна та приставили рушниці до голови.

— На коліна! — крикнув Микола, що стояв позаду всіх. Його обличчя розпливалося в усмішці — задоволеній, переможній, з тією безжальною легкістю, з якою посміхаються лише ті, хто гадає, що здолали весь світ.

І я послухав. Я став на коліна. Не тому, що він переміг, а тому, що я програв.

Я прийшов сюди лише по два життя — забрати покидьків, що поглумились над нею, що вирішили, наче мають право брати те, що ніколи їм не належало. Але... я забрав значно більше.

— Як добре, що ти вирішив повернутися, — промовив Микола з тією ж самовпевненою холодністю, що сипле сіль на рани. — Несподівано, звісно, але це значно полегшить нам задачу.

— Навіщо ти привів їх сюди? — голос мій хрипів, а коліна впивались у крихкий, сирий ґрунт. — Якщо був потрібен тільки я… Навіщо вбивати інших?

Я дивився на нього, ковтаючи кожен подих із зусиллям, аби не зірватися й не роздерти йому горло.

— Ми посланці, — відповів він гордо, ніби озвучував якесь пророцтво. — Ми — ті, хто взяли на себе обов’язок винищити потвор.

Його очі блищали фанатичним вогнем. Він вірив у кожне слово. Гордився ними.

— Дякую, що сприяв нашій святій справі. Ти зачистив найсильніших — і цим спростив нам роботу. А завдяки знанням, які я отримав від Федіра, ми ще й спорудили хитромудру димову завісу з аконіту.

— Щоб ти здох, покидьку! — заричала одна з вовкунок, голосом, у якому не залишилось нічого, окрім болю й прокляття.

— Мовчати! — загарчав її кат і з розмаху вдарив її по голові. Вона похитнулась, але не впала. Встояла. Попри все.

Я озирнувся. Тринадцять. Тринадцять вовкунок стояли на колінах. Ось стільки залишилось з усієї общини. Виходить, інші дванадцять вже мертві?

Поруч з ними — троє молодих вовкунів. Вони опустили голови, мовчки, без спротиву. Дули впирались їм у скроні. Від них більше не залежало нічого.

Можливо, ті, хто встиг утекти під час бою зі мною, все ще живі. Але... навряд чи наважаться повернутись крізь аконітову димову завісу. Вони знають, чим це пахне. І знають, що лишились самі. Хіба їх інстинкти захищати самок перевисять інстинкти самозбереження.