Раді Вас бачити!

1930 рік. Західні регіони України.

Матір міцно тримала мене за руку, мовби боялася, що я розчинюсь у цьому незнайомому світі, де все здавалось гучним, різким і задушливим. Її долоня була трохи вогка — не від страху, а від напруги. Вулиця гуділа під ногами, бруківка дзижчала під колесами машин і кінних возів, які ще не вийшли з ужитку тут, у цьому містечку. Одна така колона з двійкою втомлених коней якраз заблокувала рух — вони повільно тягнули щось обмотане брезентом. Машини позаду знервовано сигналили, один клаксон погудів просто біля вуха, змусивши мене здригнутись.

Повітря було переповнене запахами, не схожими на ті, до яких я звик удома. Їдкий пил, змішаний із бензиновим димом, який зависав між будинками, лоскотав ніс і заважав дихати. Від ринку, що розташувався трохи далі, тягнуло гнилуватою рибою, над якою роїлися мухи. Це не був знайомий, солоний запах свіжого улову, а щось вивітрене, обпалене сонцем і вже приречене.

З під каналізаційного люка, який зсунувся набік виходив хвилястий сморід — такий, що хотілось дихати крізь рукав сорочки. А в двориках попід стінами лежали старі гасові лампи, вже витіснені електрикою, але ще не викинуті. Десь із відкритого вікна на другому поверсі лунав хрипкий голос патефона, крутив щось тужливе, скрипливе, з далеких часів, коли ще співали у вишиванках і писали листи чорнилом.

Я, мовчки, чіплявся за останні крихти знайомого — запах з маминих рук, її сукня з бавовни, яка пахла свіжим милом і чимось лагідно-літнім. Її кроки були впевненими, хоч і напруженими. Ми поспішали за батьком.

Він йшов попереду, майже біг — незграбно, але рішуче, притискаючи до себе велику дерев’яну валізу. Вона здавалася важчою за нього самого. Потемніле дерево рипіло при кожному кроці, а кути валізи, оббиті потертим шкіряним кантом і мідними накладками, відблискували тьмяною позолотою, коли на них падало світло.

Я довго потім бачив ту валізу уві сні. Вона стояла посеред кімнати, немов безмовний свідок, мовчазна скриня для спогадів. І матір — завжди в тому ж сірому платті з бавовни, з вузеньким поясом — швидко складала в неї речі. Одяг шурхотів, як сухе листя восени, а її руки ніби тремтіли навіть у сні. Вона складала, зупинялась, знову складала, і так — наче на повторі, ніби це була частина якогось ритуалу. А коли кришка повільно закривається з хрустом металевих замків — у сні лунав той самий звук: стук у двері. Сухий, різкий. Три удари. І я прокидався з криком, з грудьми, що рвалися на дві половини, ніби я щойно випав з того сну в іншу, ще страшнішу реальність. Але це було згодом.

Все тут було мені незнайомим і якоюсь мірою неправильним, мовби світ зігнули під чужі правила. Я виріс серед соснових лісів, де пахло хвоєю і туманом, де вечірня прохолода обіймала шкіру, як тепла ковдра перед сном. Де сонячне проміння просіювалося крізь гілляччя, мов крізь вітраж, лягаючи м’якими золотими плямами на мох. Я знав голос кожної пташки, і вранці вони розмовляли між собою про щось таємне — я підслуховував їх тихі перемовини, лежачи на лісовій галявині. Іноді здавалось, ніби тиша сама співала, тільки треба було вміти слухати.

А місто... Місто, про яке я стільки чув з уст батьків, виявилось чимось зовсім іншим. Воно гуділо й дихало, клекотіло, як вулик, повний неспокою. Хотілось затиснути вуха, сховатись у затінку, туди, де пахне лісом і тиша не лякає.

Батьки йшли попереду — швидко, наче боялись зупинитись. Їхні голоси долинали до мене уривками, мовби крізь шурхіт сухого листя.

— Це рішення ми мали приймати разом. Він ще не готовий до такого життя, — клопотала мати, підтягуючи мене за руку, її пальці тремтіли.

— Віоріко, люба, рано чи пізно це сталось би, — відповідав батько, не зупиняючись. — Він мусить побачити світ з різних боків, поки ще не прийшов його час. Коли настане перший досвід — я заберу його до лісу, і все поясню. А зараз… це місто — наш шанс. Шанс для всіх нас.

Я бачив, як мати зупинилась, ковтнула щось гірке, і легенько, але наполегливо вхопила батька за рукав.

— Я сумую за нашим маленьким, самотнім будиночком на краю лісу… — її голос був як осінній шепіт. — Драгомире, обіцяй… обіцяй, що ми не пошкодуємо.

Батько відповів не словами, а поглядом. Його очі світились — не від блиску променів, а від мрії, яку він носив у собі вже, мабуть, не один рік.

— Звісно, обіцяю, — м’яко усміхнувся він. — Я зроблю тебе тут найщасливішою, Віоріко. Це буде початок нової історії. Нашої історії.

Це був останній раз, коли вони дійшли згоди. Той момент у вимитому сонцем місті, серед гомону перехожих, ще здавався чимось міцним, таким, що триматиме нас разом. Але міське життя було наче ріка, що несе у вир — не спиняється, не дає дихнути, не запитує, чи ти вмієш плавати.

Життя у місті затягувало у свій шурхотливий темп — дзвін трамваїв, крики з базару, глухий гул заводських сирен. Із часом те, що здавалося новою надією, почало стирати обличчя знайомих мені людей.

Батько деякий час працював на заводі. Ті кілька місяців я згодом вважав найспокійнішими у всьому моєму дитинстві, з моменту переїзду. Повертався додому змучений, у робочому одязі, руки в мазуті, але в очах жила тиха впевненість. Поки не сталося те, що він назвав несправедливістю. Ніхто не чув, як він сперечався з керівником, але в нашій тісній кухні ще довго витала гірка тиша після його слів: «Мовчати я не міг».

Його звільнили. На місце поставили іншого — мовчазного, слухняного.

Далі були інші роботи — охоронцем у крамниці, вантажником, помічником у друкарні. Але він ніде не затримувався надовго. Всюди щось йому «не підходило», як він казав. А може — він не підходив тому світу.