Раді Вас бачити!

Я не знав, скільки ще залишатимусь на півдні. День, тиждень, рік? Але усвідомив дуже чітко, земля, яку я вважав пустою та покинутою, подарувала мені неочікуваний спочинок та внутрішній спокій.

— Дякую, — прошепотіла вона. Ледь чутно.Я не відповів. Лишень злегка притиснувся спиною до її тепла.Це був найчесніший дотик за довгий час.

Після того випадку я зрозумів: до цього вона була стриманою й мовчазною, бо приглядалася. Спостерігала, важила, мов зерно в жмені — чи несе воно хліб, чи лиш полову. А потім — наче щось у ній проросло — почала посміхатись. Говорити більше. Її голос уже не звучав порожньо — в ньому жила весна. Прокидалась вона разом із землею, з мальвами під вікном, із соняхами, що тягнули голови до сонця понад тином.

Я більше не намагався торкатись її. Знав: то була територія чоловіка, якого вже не було серед живих, але він не зник з її серця. І я не мав права туди йти. Ні словом, ні дотиком.

Якимось спекотним літнім ранком, коли роса ще трималась на бадиллі, я вийшов косити. Гостра, наточена коса ковзала по чорнозему, зрізаючи траву. Вона падала рядами під сонцем. Я залишав її підсушуватись, щоб потім скласти у невеликі стіжки. У дворі вже з’явилась корова — тож запаси сіна неабияк знадобляться.

Добра душа з сусіднього хутора привела телицю, казав, що лишилась без хазяїв. Взяв невелику плату. Для нього то було нове, а для нас — вчасна допомога. Навіть якщо я не залишуся до зими, їм буде легше.

В той момент, коли знову замахнувся косою, до ніздрів раптово вдарив знайомий, хижий запах. Різкий. Гострий. Неспокійний. Я зупинився. Коса впала в траву, я швидко вийшов за двір, втягуючи повітря глибоко, щільно, намагався зловити та розрізнити навколишні аромати.

Чужі.

Вовкуни.

Тут їх бути не мало. Ці землі ніколи не були придатними для образу життя вовкунів.

Хіба що теж втікачі, як я. В ці часи їх багато.

Я пройшов далі, повз стіжок, пригнувся, торкнувся землі. Вона була теплою, розпеченою під сонцем, але між запахом чорнозему й скошеного бадилля ще тримався слід чужого. Свіжий. Близько. Один... ні, двоє.

Рухались обережно, з обхідного боку, де криниця й левада за городом. Там менше видно, і лелеки давно не гніздяться — щось їх лякало.

Я повернувся до хати — не бігом, але швидко. Вхопив з-під лави старий, ще з фронту, обріз, перевірив набій. Його Ганна зберігала, більше, як пам’ять від чоловіка, ніж для оборони. Я давно не перевтілювався, та і було це тут небезпечною справою. Тож звик тут справи по-людськи вирішувати.

Озброївся, але не для війни — для відлякування.

Молодші діти на подвір’ї були, пасли курей біля соняхів, старша з матір’ю в село пішла.

— Дітвора, гайда до хати, й не виходьте, поки матір не прийде – гукнув я їм здалеку, біля хвіртки, й прослідкував поглядом поки вони не зачинили двері за собою.

А сам пішов по сліду.

Сліди тяглись від левади, вздовж протоптаного шляху. Я став на край стежки, нахилився. Гострий, м’яко-металевий запах вовкуна ще тримався у траві. Сліди не були глибокі — йшли не в звіриній подобі. Людська хода. Впевнена, але обережна. Можливо, один з них був поранений — щось тягнулось у слід, як мазок. Або ж когось несли.

Я рушив далі, минаючи край стіжка сіна, де бджоли сонно гули в тіні. Сонце вже здіймалось вище, та спека ще не добралася під дерева, де густіше.