Раді Вас бачити!

Преслічна швидко подолала відстань між нами, і раптом її губи, холодні як крига, вп’ялися в мої.Це був не поцілунок — це була примха темної сили, що скувала все моє тіло. Її губи не просто торкались, вони впивалися, ніби холодними сталевими пазурами, пробиваючи все живе в мені.Її дихання було різким, як лезо, що розтинає повітря, а її пальці, немов кістки, проникали в мої груди, натискаючи на серце, як на кнопку, що відразу зупиняє все.Я відчував, як її присутність затуманює свідомість, якби це був не поцілунок, а поглинання, яке спалює на шляху все людське.

Її губи, холодні й немов неживі, залишалися на моїх, і я відчував, як кров у моїх венах стає важчою, а серце більше не билося, а пульсувало як вогнище, що ось-ось згасне.Це був не поцілунок, а крик темряви, її виття, яке рвалось крізь мої судини, як розрізаний тканини простору.

Я схопив її за обличчя пальцями та відхилив в сторону.

— Хто ти? — вирвалось з мене, але вже не було надії отримати відповідь.

Вона не відповіла.Тіло здригнулося, зірки в очах стали все ближчими, а потім вона, не зводячи з мене погляду, почала віддалятися.Не милувалась, не жалкувала. В її очах — лиш порожнеча, обережність, і нещадна, холодна пильність.Вона не була більше людиною.

— Відпусти її! Залиш тіло, не полони душу, — повільно, з нестерпним болем у грудях промовив я, ступаючи обережно, ніби боявся, що цей світанок обірветься кривавим поривом.Я робив кожен крок, обираючи точку на землі, де нічий крик не підніметься з-під моїх ніг.

Раптом вона обернулась і я почув її останні слова:

— Ярини більше немає, її душа відійшла…В її рухах була нестерпна швидкість, що порушувала всі природні закони.І, наче мисливець на полюванні, вона різко кинулась у сторону лісу, тіло не помічало межі людської спритності. Її рухи — чіткі, безжальні, як у тінях.

Я кинувся за нею, але вона знала, до чого я прагну. Вона була прудкіша, швидша і відчула мій намір, ще до того, як я зміг випустити його на волю.Я не хотів допустити, щоб тіло Ярини осквернили. Я бажав звільнити обох. Через останню смерть.

Я погнався за нею. І кожен її рух, кожен її крок — я бачив їх, але не міг ухопити. Вона як сірий привид між деревами, граційно і лукаво виринаючи з темряви, і миттєво знову зникаючи в ній. Її рухи нагадували граціозність хижої кішки — вона здавалася такою, що навіть земля під нею не залишала слідів.

Я гнався за нею, несучи в собі весь біль від того, що відбувалося, і того, причиною чого, став сам.

Моє дихання стало важким, і хоча я відчував її присутність у повітрі, я не міг дістатись до неї. Я спостерігав за її хижими пересуваннями, бачив, як її постать розчинялась у темному лісі, наче одна з його тіней. Кожен крок — продовження тіні, що прослизала між кущами. А коли я наближався, вона миттєво знову розчинялась у темряві, невловима й непередбачувана.

Я зрозумів, що не наздожену її. Це була війна, де її швидкість і лукавство стали головною перевагою. Я зупинився, зловивши своє важке дихання, і почав перетворюватися, перейшовши у звірину форму.

Навіть у цій звіриній формі, коли я вловлював найменший шурхіт, я все одно відставав. Ця гонитва була довгою, іноді здавалося, що вона вичікувала, показуючись на мить, а потім знову зникаючи.

Я зупинявся тільки для того, щоб полювати: хижак, відчуваючи голод, мав знайти їжу для себе, перед тим як вирушити далі. Кілька днів я витратив на полювання та відновлення, обережно рухаючись по слідах, що залишала вона. Кожен раз, коли я знаходив її слід, я відчував її наближення, але вона все ще була далеко. Відстань між нами не скорочувалась так швидко, як я бажав.

І так, через кілька днів, я знову знайшов її слід — глибокий і непостійний. Ліс, здавалось, чекав на мене, і я впивався запахом, що залишала її присутність, відчував її рухи, її темну суть. Як хижий звір, я ковзав серед лісу. Моя ціль була одна — дістати та звільнити її від темної енергії, що окутала тіло та душу, через смерть.

Її слід не залишав лісу, і я знову йшов за ним. Кілька днів, які стали схожими на нескінченний рух через ніч і день, туман і ліс. Я не зупинявся, не дозволяв думкам відволікати себе, але коли я знаходив нові сліди, вони ставали щораз менш чіткими. Поки, врешті-решт, не натрапив на широку дорогу, що різко контрастувала з темним, заплутаним лісом. Слід вивів мене до траси.

Вона пахла бензином, вихлопними газами і пилом, віддавала рукотворним світом, зовсім іншим, від того, що я знав у лісі. Її слід обривався прямо тут. Я зупинився, затримавшись на кілька хвилин, глибоко вдихаючи повітря. Це була велика дорога, і вона мала багато шляхів.

Чи могла вона зупинити попутку? Невже прикинулася звичайною людиною?

Вона могла б убити мене, як і свого батька, з такою ж легкістю. Могла здолати мене ще в лісі, могла зникнути так швидко, як тільки прийшла. Але вона не зробила цього. Вона дозволила мені йти, дозволила мені шукати її. Чому?

Моя голова гуділа від запитань, і думки накочувались одна за одною. Вона знала, що я не відпущу її. Я був єдиним свідком, крім того чоловіка, який вцілів, але йому ніхто не повірить. Коли світ побачить ту криваву сцену зі шматками тіл, всі подумають, що він просто збожеволів, не витримав побаченого. Про Преслічну світ ніколи не дізнається.

Я не мав наміру повертатись туди. Все, що залишалось — йти вперед. За її слідом. Це стало єдиним сенсом, єдиною метою, яка залишалась у моєму житті.

Я відкинув всі сумніви й вирушив далі, через холодну, безжальну дорогу, яка могла привести мене до неї, або ще більше заплутати мене. Але зупинитись, означало почати згадувати і аналізувати все, що я накоїв, все, до чого спричинили мої вчинки. Я не міг цього собі дозволити, бо знання про мої вчинки розривало б мене зсередини. Тому я йшов, не думаючи про те, що чекає попереду.

Моя мета була одна — знайти її. Чого б це мені не коштувало, і скільки б часу це не забрало. Це була моя єдина істинна мета, те, чого я не міг залишити позаду, навіть якби це означало, що весь світ навколо мене зміниться, чи зникне. Я знайду її та звільню від цього життя нас обох. Смерть для таких істот, як ми це єдиний вихід!