Раді Вас бачити!

Я... я лишився нерухомим, обнявши останнє тепло Ярини, впиваючись пальцями в її застигле тіло, ніби міг утримати життя силою свого болю.

Преслічна зависла над нами. Її форма збурила повітря, і я побачив, як вона, у безмовному риданні, хитнулась — тонка, розірвана силуетна постать, що не приймає реальності. А тоді, мов кинуте списом прокляття, рвонула вниз і в одну мить зникла в тілі Ярини. Її сутність увійшла в Ярину.

— Ні!!! — мій крик був сирим, здертим до крові. — Не роби цього! Дай їй спочити! Дай їй мир!

Мій крик обірвав все навкруги, глуха тиша оповила все навколо.

Я трусив Ярину, судомно, безтямно, виштовхуючи назовні той морок, який оселився всередині.Але я знав... глибоко в нутрощах знав:Те, що дивилося тепер на мене крізь тіло Ярину, вже не було нею. Не повинно було все так статись. Вони обидві заслуговують на спочинок.

Мозок її ще тримався за життя, серце іноді здригалося в грудях — але душа... душа вже була вирвана, замінена чимось гіршим. Чимось голодним. Чимось, що не знало жалю. Я відчував, як тілом проходили хвилі напруги, наче в середині змінюється цілий світ. Так і відбувалось.

— Випусти її, прошу... — мій голос зривався на шепіт. — Не губи її вдруге. Вона не заслужила такого...

В одну мить тіло перестало здригатись хвилями.

Кров більше не йшла із її ран, і серце забилося рівно, механічно, мов чужий годинниковий механізм.Ярина розплющила очі.

Я торкнувся її щоки — ще тепла, ще жива. Та в глибині її зіниць темрява вже розпускала свої щупальця.Людське поволі стікало з неї, лишаючи холодний осад.

Я стиснув її щелепу пальцями, жорстко, боляче, ніби силою міг змусити її залишитись собою.

— Покинь її тіло... благаю, Юстино... — вимовив я хрипко, голос зривався. Сльози пекли очі. — Це не шлях. Дай сестрі спочити, не муч її душу й не терзай власну.Я не пам'ятав, коли востаннє плакав. Можливо, ніколи.

Вона дивилася на мене, спершу розгублено, немов прокинувшись після тисячолітнього сну, але з кожною миттю її погляд ставав гострішим, осмисленішим... і чужим.Її пальці раптово вп'ялися в моє зап'ястя, неочікувано сильно, з такою силою, що я ледве стримався від крику. Сила в її тілі здатна була нашкодити навіть вовкуну. Вона без зусиль відвела мою руку вбік — відкинула, як мотлох.

І тоді, мов хижачка, Ярина, звільнившись від моїх обіймів, поповзла назад, на чотирьох, кожним рухом збиваючи пил і кров із землі.Її тіло скручувалося, перебудовувалося під нову силу, що розривала її зсередини.

Я обернувся навколо.

Пекло.Якщо я дійсно помер кілька хвилин тому, то це, без сумніву, і є моє прокляте пекло.Місце, де все найдорожче мені гнило й викручувалося в потвори перед моїми очима.

Юстиною заволоділа темна енергія некроманта, і тепер ця сутність проросла в тілі Ярини. Дві сестри, що стали одним цілим.

Вовкуни валялися на землі — скручені, розірвані, з вирваними шматками плоті.Андратій стояв над тілом їхнього вожака, тільки що добив його. Майже ніхто не вижив. За його спиною залишився один-єдиний чоловік із рушницею, ще живий, ще здатний стояти на ногах, з плеча стікала ціпка крові.

Некромант озирнувся.Його очі, широко розплющені, захопили образ Ярини — живої.І він рушив до неї, з напівзабутим людським стогоном:

— Доню... доню моя... йди до мене...

Його голос був наче тінь старої людини, що колись мала серце. Тепер він був лише уламком себе, спотвореною версією людини. Всі ми тут перетворилися на власні спотворені подоби.

Довкола лежали тіла. Смерть сьогодні взяла усе. Без жалю, без торгу, без перепочинку.

Ярина, схиливши голову набік, мов дика кішка, метнулась уперед. Вона зімкнула руки на тілі батька — обійми не для радості, а для розправи. Я почув, як її рука з хрускотом пробила його груди, мов крізь мокру кору.Вирвала серце. Відкинула — зневажливо, без будь-якого суму.

Сьогодні світ створив ще одну потвору.

Її постать на мить розпливлася, мов під тиском сили, що не мала більше меж. Я відчув, як щось темне, незнане, могутнє прокинулося в її тілі. Воно пульсувало в кожній жилці, кожному зламаному русі.

Вона вже не була чиєюсь дочкою.Не була людиною.Не була навіть тим, ким її хотіли зробити.

Те, що стояло перед нами, було сильніше за некроманта і за будь-якого вовкуна.

І, можливо, сильніше за саму смерть.

Вона повільно обернулась. Тіло Андратія безвладно гупнуло об землю. Єдиний мисливець, що вижив, кинув рушницю й побіг, спотикаючись на мертвих тілах.Та вона навіть не здригнулася. Не було ані гонитви, ані шаленої люті.Її вчинки керувалися якоюсь чужою, непроглядною логікою — не людською і не чаклунською. А може, я сам вигадував сенс там, де його більше не існувало.

Але це була не Ярина. І не Юстина. Це було щось інше. Тіло колись належало одній, а душа іншій.Але переді мною стояло щось нове — справжнісінький демон, народжений з плоті, крові й втрати.

Вона повільно, мов мисливиця зі снів про кінець світу, наближалась до мене.Її рухи — як холодний подих потойбіччя, утілений у цій маленькій, колись беззахисній дівчинці. Але зараз ця дівчинка була суцільною зброєю.

Я підвівся, хитаючись.

— Навіщо ти вбила батька? — вирвалося з мене.

Я не знав, що саме хотів почути. Може — виправдання. Може — порятунок для власної душі.

Юстина спинилась у двох кроках.Схилила голову набік, дивлячись просто в мене. Її очі були порожні, мов небо в ніч без зір.

— Він більше не був батьком, — прохрипіла вона надломленим, майже непізнаваним голосом.— Я не хотіла, щоб потвора знову заволоділа моїм тілом і духом.

Слова йшли важко, наче крізь уламки свого колишнього "я".

Її голос лунким відлунням розсипався в мертвому повітрі.