Раді Вас бачити!

У хаті пахло життям: тушкованим м’ясом, картоплею, трохи пилом і старим деревом. У кутку потріскувала піч, а біля неї метушилась його жінка, як і завжди. Мала вигляд втомлений, але руки все ще рухались моторно, звично, як у тих, хто живе без права на втому. Вона навіть не озирнулась на нас, тільки щось перевернула в горщику й витерла руки об фартух.

Андратій заохочено махнув мені на стілець:

— Сідай. Тут усе своє. Їж, не чекай.

Я сів. Але майже не торкався їжі. Вона парувала, пахла добре — але я був ситий.

Андратій говорив, не змовкаючи. Про нову партію дошок, що прийшла на пилораму. Про те, як його товариш із райцентру потрапив у лікарню. Про нові тарифи, яких знову ніхто не потягне. Голос його лунав рівно, навіть трохи заспокійливо. Та в кожному слові чулася втома, розчарування, змирення.

Я кивав, слухав, але очима нишпорив по хаті.

Жінка так і не сіла з нами. Як і вчора. Все поралась біля печі, хоч вечеря вже давно була на столі. Я дивився на її згорблену спину і думав — чому вона не сідає? Хіба чоловік і жінка не мають разом вечеряти.

А ще — де Ярина? Чому не показується? Сховалась? Спить? Чи хтось подбав, щоб вона не виходила?

Але, то, й краще. Нехай не виходить.

Я залишився ще трохи, аби не здатися чужим. А потім підвівся:

— Я приляжу? Втомився з дороги.

— Та певно, йди. Знаєш дорогу, — сказав Андратій, не відриваючись від миски.

Світло вимкнули, наче по розпорядку. Без попередження. Все занурилось у темряву, тільки полум’я в печі ще жевріло. Я намацав дорогу до знайомої кімнати. Тамара, ще крикнула в слід, щоб гасову лампу взяв, та я відмахнувся.

Я увійшов, зачинив за собою двері і завмер. В темряві я краще бачив. І краще чув.

Ще трохи — і я дізнаюся те, заради чого повернувся.

Преслічна згадувала, що її бабуся знала якісь таємниці, була спадкоємницею стародавніх магічних знань. Але яка з них? Обидві померли. Якби хоча б одна з них перебувала тут, у цьому світі, я б одразу вислідив слід — відчув би холод мертвечини в повітрі. Але зараз, тільки запах порожнечі і чіткий, відчутний слід смерті, який належав Преслічній, моєму маренню. Та й сам будинок не видавав нічого. Ні підозрілого запаху, ані натяку на те, що тут коли-небудь існувала магія.

Як, я не намагався відчути, духа смерті в будинку не було.

Тиша — її було занадто багато, майже глуха. Я повернув голову різко, інстинктивно, і зробив глибокий вдих, знову відчуваючи цей присмак у горлі. Ярина пройшла за дверима, не зупинившись, її тінь ледь торкнулась мене.

Дарма я зустрів Андратія, дарма зайшов у його дім. Голова була вщент заповнена, думки плутались, немов хмари, а в грудях пекуче боліло від відчуттів, які переповнювали мене. І раптом, несподівано, щось затремтіло глибоко в середині, з’явилось бажання повертатимусь до того місця, знову шукатиму Преслічну — і вже не важливо було, чи вийду звідти живим.

Може це її чари оволоділи мною?!

На столі стояв таз із водою. Моє око вчасно за нього зачепилося.

Вода — холодна, свіжа, наче порив вітру, що здатен пробудити тіло. Без роздумів скинув одяг до пояса, відкинув його на підлогу, і нахилившись, сплеснув лице водою. Охолоджуючи шкіру, відчуваючи, як кожна крапля проникає в мене, я знову хлюпнув на груди, наче збираючи все, що залишилось у тілі. Мій подих став рівнішим, але серце все ще калатало. Я не відчував полегшення, не відчував змін, але хоч трохи заспокоївся.

Я стояв над тазом, глибоко вдихаючи вологе повітря, яке тепер здавалося холодним і відчайдушним. Вода стікала по мені, обганяючи думки, заспокоюючи збурену свідомість хоча б на кілька миттєвостей.

Зараз я був готовий, але сам не розумів, до чого я готовий насправді.

Відкинувся на ліжко, просто зверху — поверх простирадла, поверх ковдри, як лежить подорожній, що не збирається тут залишатися. Мозок здався — зняв шолом, кинув щит, розв’язав шарф оборони.

Мені лишалося тільки трохи почекати. Я зроблю, все як задумав — крок за кроком. Сутінки розтікались по кімнаті, мов туш у воді. М’яко, вперто, без зайвих питань. Невдовзі я піду звідси. І може, саме цієї ночі все стане на свої місця. Або, навпаки, злетить шкереберть.

Скрип половиць. Потім — кроки. Легкі, як у кота, але з вагою тривоги. Вони зупинились просто за дверима. Я затамував подих. І в тиші почув — не дихання, не рух, а серце. Маленьке, шалене серце по той бік дерева, яке стукало, наче заблукало і просилось назад у клітку. Так голосно й щиро, що я сам ледь не відповів.

Хвилина. Жодного звуку. А тоді — клацання. Двері прочинились поволі, обережно, немов не двері, а губи, що вагалися.

Вона увійшла.

Її обриси несли в собі впевненість сну і тривогу яви. Хода рівна, але така, ніби кожен крок — на нитці. Вона підійшла до стільця, що перекрив шлях, і обережно, майже ніжно, відсунула його, наче той був малим капризним братом. Її руки торкались дерева з тією зосередженістю, якою священник торкається старого молитовника.

Вона не знала, що я не сплю. Що я бачу — як вона рухається, як тремтить її підборіддя, як дихання важчає. Навіть той шалений рум’янець — він не зникав, а пульсував, як вогонь під тонкою шкірою. І пахла вона — ні, не гниллю, не порохом з підлоги, не яблуками з темного погреба, як інша. Пахла свіжими ягодами. Суницею, змішаною з м’ятою, щойно зірваною десь біля межі між лісом і забуттям.