Раді Вас бачити!

Підвівся. Навис над нею, як хмара, що виношує блискавку. Вона ж залишалась на місці — тендітна, вперта, з виразом, який би личив радше актрисі в шкільній виставі, ніж дівчині перед порогом пристрасті.

— Бо колись ти виростеш, — промовив я рівно, з кожним словом ніби вивертаючи себе зсередини, — знайдеш того, з ким дійсно захочеш бути. Віддасися не з цікавості, а з вибору. І, може, збудуєш щось, де буде дім, не лише ніч. А не з ким попало — з випадковим перехожим, якого твій батько прихистив, бо не мав уяви, що поселив під дахом вовка в овечій шкірі.

Її голова схилилася в уявному прислуханні, але погляд промовляв зовсім іншу історію.

— Як Юстина? — її голос хруснув, як гілка під вагою снігу. — Вона теж думала, що знайшла своє. Бігала до нього, як привид на повідку. А той пацюк… той навіть не намагався розібратись, як вона померла. Він просто… просто забув. Наче її ніколи не було.

Сльози потекли по її щоках, обпікаючи шкіру, як кислота, такі густі, наче вже давно підбирались та чекали свого часу.

— То навіщо мені чекати когось… когось особливого? Щоб як вона закінчити і нічого на світі не встигнути? — вона глянула на мене, як кицька, що застрягла між підвіконням і мрією бути левицею. Наче прагнула, щоб я зламав її світ — або врятував.

— Бо ти ще дитина, — сказав я, чітко, не ворушачись, не роблячи кроку назустріч. Бо варто було б зробити один — і ми б обоє злетіли з краю. Я переконував її. Переконував себе. І наче хтось всередині мене стояв із ножем біля серця, шепочучи: "Вона ж сама прийшла, і навіщо відмовлятись та вигадувати виправдання? Вона тепла, жива, ніжна."

Тільки в ній не було тієї справжньої жаги та потреби.

— Дитина? Я та, яка все бачить і чує, — прошепотіла вона, не відводячи очей. — Спочатку походеньки сестри, тепер… батько на стороні когось знайшов. А я що? Мушу залишатись гідною? Для кого? Для чого?

— Твій батько… зраджує? — перепитав я, хоча в мені це прозвучало як нісенітниця. Але вона сказала це з переконанням того, хто бачив і щось знає.

— Кажуть, бачили його в тому проклятому будинку. І Софа там тоді ошивалась… Я спершу не вірила. Думала, ну що, не може двом людям повз пройти? А село просто язики розпустило, від нудьги чи заздрості. А тоді сама побачила… як він ішов туди вночі. Я… злякалась. Не стала чекати. Просто пішла додому. Бо знала: побачу щось, чого не зможу забути. Не зможу знову жити з тим… — її голос затремтів, а щоки омили нові, гіркі сльози. Не дитячі — дорослі, ранні, як весняний мороз, що ще лякає квіти, хоч ті вже тягнуться до сонця.

Андратій. Він справді був там, запахи те розповідали. І якщо вона говорить правду — був не сам. З тою Софою, яка пахне… вареними буряками?

— То навіщо чогось чекати? — вона зненацька кинулася до мене, гарячі сльози вдарились об мої груди, носом вона втупилась в мою гарячу шкіру, хлипала, шукаючи тепла чи відповіді. — Всі казали, що в Юстини буде довге, щасливе життя. І помилялись… А вона була куди гарніша за мене. Але батько завжди казав, що ми, наче двійнята… Такі схожі. Може тому тепер і не дивиться на мене. Я для них — втрачена донька. Жива, та не вона.

Її голос кришився на дрібні уламки, і кожен із них залишав подряпину десь під ребрами. Я не міг відгородитися від того, що відчував. Те, що вона тремтіла зараз прилинувши до мене всім тілом, було не просто фізичним контактом — це було щось інше. Щось, що пахло водночас втратою і проростанням.

І я не міг не бачити — водночас її і моє нічне марення в ній.