Раді Вас бачити!

Я широко розплющив очі. Картина стала цілісною — мов полотно, яке довго було перекошене, а тепер повернули на місце.

На відміну від Миколи з Софою, між якими лишався свіжий слід тілесної близькості — той ледве вловимий запах поту, змішаний з інтимною теплістю, відлуння шкіри до шкіри, — між Андратієм і Софою не було нічого. Порожнеча. Чужість. Жодного нашарування, жодного натяку на дотик.

Отже, не коханці.

Звичайно ж! Той аромат бджолиного воску — не лишився від Тамари і її свічок. Ні. Він линув від Андратія, його особистий. Солодкий, тягучий, як слід обітниці. І ті самі воскові сліди в проклятому будинку — їх зчищали з підлоги. Не хаотичні плями, а сліди, вкладені в символ: перехрещені зірки. Ритуал.

Андратій був там. Але не для зради.

Хто, як не батько, міг з відчаю вчинити заборонене? Хто ризикнув би власною душею, аби оживити мерця? Тільки той, хто втратив найрідніше. Той, хто знає темні ходи магії. Хто зневірився у світлі.

— Андратіє! — гукнув я, поки він, знесилений, з розпачем доводив свою правоту. Слідчі вже обступили його, глузливо натякаючи, що можуть і його «зашити» — як співучасника.

— Досить!

Андратій кинув на мене погляд, і в той же момент ступив у мій бік, а я, мимоволі, ще жадібніше втягнув у себе його запах. Дорогу йому перетнули слідчі, виростаючи між нами мов стіна.

Не змигнувши оком, Микола підняв руку, зупиняючи їхній рішучий наступ.

— Нехай говорять, — промовив він із ледь помітною посмішкою, — все одно їхні слова — порожній звук.

Один крок — і він опинився переді мною. Я вдихнув глибше — знову. І знову був той запах. Той самий, який я шукав, а він був так близько, варто було лиш приглушити емоції, почуття.

В мені вибухала правда. Вона лоскотала шкіру зсередини, ніби щось древнє і справжнє нарешті отримало голос.

— Не роби того, про що пошкодуєш. Минуле — це тінь, його не змінити, — промовив я тихо, але з тією проникливістю, що мала стати шепотом просто у його душу. Це звернення було не для всіх. Лиш для нього.

— Ти про що?.. — запитав Андратій, нахмурившись.

Його очі ковзнули по мені з удаваною розгубленістю, але я знав — не помилився. Він грав, як завжди. Тільки в моменти справжнього відчаю, коли смерть Юстини ще не вивітрилась із кожного його руху, кожного подиху, він ставав справжнім. А тепер — знову маска. Його посмішки були ілюзією, майстерно витканим полотном, яке приховувало моторошну правду.

Він вдавав відкритість. Те що було для нього нормою в минулому, щирість та простодушність, перетворилась в звичку, зараз.

Я не здогадався раніше. Не зчитав знаків. Не було ж запаху розкладу — того відлуння смерті, що йде за некромантом. Але він ним і не був… принаймні, не в повному сенсі. Не він. Його кров. Його спадок. Його тінь.

Мати. А, може, бабка. Хтось у родовій лінії, хто колись зазирнув у морок і не повернувся. Хтось, хто передав йому не лише знання, а й прокляття. Його магія — не навчена, а всмоктана з грудного молока, мов шепіт забутих мертвих, що плазують крізь кров.

І тоді я згадав слова Юстини: «Я повстала з горя й сліз, щоб втамувати чужий біль...»Вона постала з його болю. Вирвана з безвиході, зрощена з відчаю. Оживлена батьковими сльозами. Жива, але не справжня. Тінь від тіні. Відлуння.

Я кинувся, блискавкою. Одним різким рухом схопив його за руку, зірвав рукав — і побачив те, чого боявся: темні знаки під шкірою, схожі на попіл, в’їлись у тіло, мов ритуальні шрами.

І цього було достатньо.

Я знайшов його. Нарешті. Некромант.

Магія вже почала впливати на нього. Я відчув це не як фізичний дотик, а як ледь помітний сморід гнилі, що ледь вловимо виходив від нього, незважаючи на свіже повітря

Незабаром вона візьме його повністю. Відчаєм, як отруйним вином, роз'їсть душу, а потім і тіло почне тліти — не зникати, а перетворюватися на слухняну оболонку для темної сутності. Пітьма — вона не вбиває одразу, вона перетворює на свою маріонетку.

Мертвий, гнилий візерунок — який повз по тілу, неначе зловісна лоза, що в’ється з-під землі, мав мати джерело. Кожен слід, кожна така мітка — ймовірно, наслідок ритуалу, що перетнув межу дозволеного.

Якби це трапилося раніше, я би відчув. Але сталося нещодавно. Можливо цієї ночі він знову чаклував.

Що він зробив із власною донькою?На що прирік Юстину?І що ще сталося в темряві минулої ночі?

Мій погляд, кам’яний і нерухомий, вп’явся в Андратія. Хтось із слідчих уже встиг ухопити його за плечі й відтягти, а я сам відпустив руку. Більше й не треба було — істина вже явилася. Та Андратій і далі дивився на мене. Його очі, тепер тьмяні, затуманені, вловили щось у мені — якесь відлуння правди, моєї правди. І в ту мить його обличчя затрусилося від шоку. Він дав себе вивести і я почув, як швидко його кроки стихли за дверима.