Раді Вас бачити!

Я опинився на під’їзній дорозі до Шепоту.Похилена стара дорога, посічена вибоїнами, тягнулася вперед, мов розпатрана рана на тілі землі. Повітря вже почало холонути, з вітром приходила та особлива вечірня гострота, яка стискала груди й наповнювала легені терпким запахом вогкості й старого листя.

Я йшов повільно.

Довелось зробити коло, щоб знайти схований одяг. Швидко перевтілився, натягнув вологі речі, що за цей час встигли прохолонути.Тут, на людській території, діяли їхні правила. Щоб дістатись дороги, я мусив виглядати як один із них. Я застібнув куртку, змахнув бруд з рукавів і рушив уперед, залишаючи за спиною лісову тишу.Кожен крок був обдуманий, кожен вдих — обережний.Я шукав відповідь, яка здавалася мені настільки близькою, що відчував її на кінчиках пальців, у хрусті під ногами, у шепоті вечірнього вітру.

Відповідь, яку я сподівався знайти в дільничного. Я мав знайти всіх, хто був причетний. дільничний, що завжди стояв осторонь. Людина, в словах якої бриніла правда, але не кришталева, огорнута в яскравий фантик. Але що було в середині?

Він говорив наче відкрито — і водночас кожне його слово мало тінь, кожна інтонація — приховану паузу. Не кожна його буква була чистою, не кожен звук бринів прозоро.

І що я мав зробити?

Спитати прямо? Вдарити в саму серцевину правди, ризикнувши налякати його й змусити збрехати? Пригрозити? Розбудити у ньому страх, змусити його розмовляти.

Чи, може, стати другом? Зблизитись, стати своїм, щоб сам потягнувся до мене і розкрив те, що досі ховав у глибині?

Я ще не знав.

Але я припускав інше:Дільничний не міг знати про некроманта. Ще одна частина пазлу.

Хто повернув Юстину? Хто ще хотів помсти? Чи може були інші мотиви, мені поки не відомі?Микола був людиною простого світу, світу, що бачив тільки те, що дозволено бачити людському оку.І все ж його знання — з того боку, що відкритий смертним, — могли стати містком. Крихким, зате потрібним.

Якщо вибрати швидший шлях і надійніший метод, то чіпати його вдень — це ризик. Свідки, сторонні вуха. Але за кілька годин темрява накриє все. Електрику вимкнуть ще раніше. І я прийду під покровом ночі та витягну з нього все. Це буде надійніше за інші варіанти. І в разі, якщо мої інстинкти не підведуть, і він справді має відношення до загибелі Юстини, цей метод стане найкращим. Ще не вирішив, залишити його цілим чи ні. Це буде залежати від того, що я почую.

З глибоких, неспокійних думок мене вирвав Андратій. Наближення машини я помітив запізно. Вона зупинилася просто біля мене на ґрунтовці, якою я йшов до села. Дивно, як вона не загрузла тут.

— Он ти де! — гукнув він, опускаючи скло.

Запах бензину вдарив у ніс — заглушив усе, навіть залишки лісу.

— А я вже думав, що ти поїхав, не попрощавшись. Сідай, підкину, бо ще кілька кілометрів, а ти тут вештаєшся.

Я сів. Ховав очі, мляво відповідав. Та крізь в’їдливий запах тютюну все одно відчував його тугу. Його біль. І я наче мовчки розділяв це з ним.

Салон наповнювався не лише запахом тютюну, а й трав’яним, солодкуватим присмаком воску, що, ймовірно, був залишком від ремесла його дружини. Від нього ж ледь відчутний, тонкий аромат воску огортав все навколо. А ще — солоний присмак жалоби, що залишався на його щоках.

Він говорив майже без пауз. Знову скаржився, яку невдячну професію обрала молодша дочка. На дружину, яка давно відмовилась від подружнього боргу. На майстерню, яка ледве тягнеться. На світло, що вимикають завжди невчасно.

Розповідав про просте людське життя.

І від того ставало тошно — не від нього, ні. Від себе. Я цурався всього, про що він говорив. Але не міг не уявити: а якби… Якби в іншому світі в мене теж була родина? Обов’язки. Буденні проблеми. Стурбована дружина, донька — невдячна школярка, недолуга майстерня...

Я міг би бути кимось іншим.

Та ким я є зараз — вже не змінити.

Двірники метушливо рухались по склу, слідуючи за ритмом моїх думок, більше не очищаючи його, а лише розмазуючи бруд по краях, немов навмисно.

В’їхавши в село, я одразу помітив, що на вулицях майже нікого не було. Тиша висіла в повітрі, мов стиснуте дихання.

— Люд старається рано до хат повертатись, — промовив Андратій, синхронно зі мною охоплюючи поглядом вулицю попереду. — Нікому немає зараз спокою.

Машина вправно припаркувалась у дворі Андратія. Він хлопнув дверцятами, швидко озирнувся і глянув на мене.

— Ходімо. Тамара, певно, вже вечерю приготувала, — сказав він, кивнувши в бік дому.

Я кивнув у відповідь, але, озираючись по подвір’ю, наче чогось чекав. Може, хтось вистрибне з-за кута? Чи хтось ще слідкує за нами? Але навколо було лиш тиша, аж занадто спокійна, і саме цей спокій часами насторожував більше, ніж будь-яка метушня.

Андратій кинув ключі на підвіконня, коли ми увійшли в кухню, що дихала теплом та затишком.