Раді Вас бачити!

Поки Андратій молотив язиком, як баба на лавці, на горизонті виринув отой самий дім. Його годі було з чимось сплутати — чорною плямою стояв самотою на схилі, наче вигнанець, що надумав відректись від світу. Довкола вже повно народу — і місцеві, й поліцаї, усі в купу зібрались, стрічками навішали, як на свято — тільки замість квітів тут смерть гуляє.

— І що, багато у вас таких хат, покинутих, га? — кинув я, трохи скорочуючи крок.

Андратій махнув недбало рукою:

— Та є. Буває. Старі вмирають, діти в місто линуть, а хати стоять. Он, біля цвинтаря ще одна — вже п’ятий рік пусткою.

Я не слухав уже. Інстинкти проснулися. Плечі самі розімнулись, як перед стрибком. У ніс вдарило. Смерть. Не суха, не спокійна — а свіжа, нудотно-солодка, липка. І не тільки. Поруч — металевий присмак крові, мов іржа на ножі. Ще ближче — кисле. Блювота. Комусь стало зле, може, з переляку. Свідок? Цікаво… Недавнє. До справи, мабуть, не має діла, але все одно — деталь.

А ще… дим. Недопалки. Хтось не втримався і таки закурив. Слід свіжий, як слід на снігу. Тіло десь було зовсім близько. Треба глянути — підійти до того місця, де його знайшли. І відчути. Все.

У моїх рухах з’явилася різкість — не награна, не свідома, а така, що вкоренилась у тіло, мов стара звичка. Це вже не звичайна пильність, а щось глибше, мов набряк у м’язах — рефлекс, витесаний за роки життя серед диких звірів. Там, у глушині, ти не маєш права на розслаблення. Бо як тільки в повітрі відчуєш смердючий подих гнилизни — знай, хтось щойно закінчив трапезу… або ще тільки чекає на свою.

І тоді все загострюється. Вітер торкається щоки — і ти вже знаєш, з якого боку тягне. Трава ледь шелесне — і вухо вловлює, чи то миша прошмигнула, чи лапа важча. Дерева скриплять — не від вітру, а щось прокрадається. Світ звужується до точок — звук, запах, рух, тінь — усе важить.

І якщо хтось настільки необережний, що вирішив підкрадатись за вітром — почую його здалеку. Такі помилки у лісі смертельні — для нього, не для мене.

Але зараз… Це було щось інакше. Ця смерть не мала в собі голоду. Не була швидкою, дикою чи вирваною зубами. Вона тягнулась. В’язка, важка, як болотна трясовина. Я нюхом відчув — життя із старого вовкуна витікало не криком, а стогоном. Не вирвалося, а вислизнуло. Повільно, по краплі.

Це я зрозумів, ще навіть не переступивши поріг.

— Он бачиш там? — чоловік кивнув головою й повільно повів рукою в бік наступної хати, що самотою тулилась метрах у п’ятистах. Маленька, стара, похилена, мов під вагою років притислась до землі. — Там жив колись один чоловічок. Такий… собі на умі був. Не з усіма балакав, більше сам із собою. Люди казали — син у нього давно ще на смерть розбився, ще як той зовсім молодий був. А цю кляту хату, кажуть, якраз для нього й будував, з високими дверима і просторими кімнатами. Велетень, не будинок. Камінь добрий, дерево добірне, ще й досі стіни стоять, меблі де-не-де збереглись. Та тільки після того, як сина не стало, чоловік, ну… того став. Ку-ку, як у нас кажуть. В голові щось клацнуло. Замурував хату — і двері, і вікна. Мовляв, чужому тут не місце. Сам там не жив і не продав, хоча бажаючих було чимало. І гроші добрі пропонували. Але ні, тримав за собою, наче пам’ять про сина. А років зо чотири тому, може трохи більше, помер він. Тихо, сам, без крику. Та ніхто з місцевих там вже жити не схотів. Стояла занадто довго безхозна. Та й ремонт в копієчку обійшовся б. Але хтось потім двері відколотив, видно, нишпорив там. З того часу молодь туди й зачастила. То на вечірку, то на дурницю яку. Гульня, музика, пляшки… Сільрада, звісно, тими побрязкуваннями була не в захваті, не раз виганяли, але знаєш, як то буває — поки хтось не заб’ється, діла не буде. От і дочекались… знову.

Андратій пройшов далі, пригнувшись під стрічкою, що теліпалась на вітру, мов потріпаний прапорець, і став на подвір’ї. Земля тут була затоптана, мов на ярмарку — сліди взуття різні: і чоботи, і кросівки.

Я втягнув повітря — запах смерті важко перебивав всі інші, наче тут не двоє кінчили свого віку, а більше. І ніби, тіло забрали, а смерть все ще тут жила.

— Йон, ходи сюди, — окликнув Андратій. — З Миколою переговориш.

Я випростався, хруснули кістки на спині. Пройшов повз стрічку — вона натягнута абияк, видко поспішали.

Микола, молодий дільничний, стояв біля дерев’яного ґанку, переминався з ноги на ногу, ще зовсім зелений, щоки щетиною ледве вкриті, але очі — уважні, трохи занадто тверді для такого віку. Повз снували чоловіки в міліцейській формі, уважно приглядаючись до мене з Андратієм.

— Тільки швидко, я колег попередив, що ти місцевий слідопит і щоб вони тобі не заважали, але вони добрі скептики, — кинув Микола, ледь привітавшись, і зразу почав тараторити. Голос дільничного був натягнутий, наче нитка, що от-от порветься, очі бігали. Видно, що раніше він такими справами не займався, а це вже друга смерть за тиждень, і він відчуває, як у нього під ногами хитається лід.

— Дозволили оглянути тільки, щоб місцевих заспокоїти. Бо вже базікають про привидів та прокляття, — додав він, стишивши голос і поглядаючи через плече на колег, частина яких залишались при машині, щось обговорюючи.

Я тільки кивнув. Говорити не було потреби. Слова — це для тих, хто сумнівається. А я вже відчував запахи. Тонкі, майже невидимі струмки інформації тягнулись у повітрі, торкались шкіри, заповзали в ніздрі.

Микола махнув мені, щоб вже ішов. Сам лишився з Андратієм, перемовлявся про щось стиха, щось про родину, — але мене вже не стосувалось. Голос його заглушив шелест вітру і мій власний пульс, що набрав ритму, наче я входив у ліс на слід звіра.