Раді Вас бачити!

Серед нас нема чужих. Хтось брат, хтось племінник, хтось дядько через три покоління, та й ті що сюди прибули шукаючи сородичив-вовкунів після другої світової, теж вже поріднились. Тож смерть Сави відгукнулась не як новина, а як власне горе.

— Й тепер це наша справа, і ці смерті пов’язують між собою. Нам доведеться співпрацювати з органами, але це не означає, що не проведемо свого розслідування.

Раптом вигук, який важко було б відрізнити від виття прорізало простір сінника та відбилось від стін. Вийшла вперед Лідія, дочка Сави, жінка виглядала міцною та мала всі ознаки чистокровної вовкунки, її руки були довшими, ніж за звичайними людськими пропорціями, а очі близько посаженні. Її я теж пам’ятаю ще малим дівчам, родилась в час перебудови, але звичайно виглядає молодшою людських літ.

— Ми повинні покарати винного, батько б ще сто років прожив, — промовила вона зі скорботою в голосі та знов з її горла вирвалось виття. Вона вже знала, що мав сповістити старійшина, ще на вході, я відчував в повітрі тонку ауру скорботи, що пахла солонкувато, ледь вловимий запах смутку.

Вовкуни у відповідь на тугу вовкунки оглушили простір сінника гучним, протяжним виттям. Воно вихором зірвалося під стропила, дрижало в стінах, мовби самі колоди пам’ятали кров і крик. Я добре знав, що за вбивство одного з нас колись карали найвищою з можливих кар — страшною смертю. Вовкуни не забувають і не прощають. І ворогів не лишають живими. Я сам носив у пам’яті не одну розправу.

Це одна з причин, чому нас так мало залишилось у світі. Ми — як згасаюче полум’я. Нам достеменно невідомо, чи десь у Європі ще є вовкуни — можливо, хтось вижив, розчинився між людьми, заховався. Ті, що пережили війни, самі нас знаходили. Про інших — мовчання, як над могилою.

Ми, як і люди, страждали від потрясінь, які несли революції, нові влади, нові кордони. Та коли нас нищили — ми відповідали. Вогнем і кров’ю. І після таких сутичок нас залишалось усе менше. Бо ми теж смертні — хоч і не як люди.

Я народився після Першої світової. І пам’ятаю, як за моїми батьками прийшли. Їх визнали зрадниками в часи політичного шалу, коли навіть тіні допитували. Вони втрутились у справи людей — хотіли змінити світ, повірили в новий лад. Їх розстріляли. А кулі, як відомо, і вовкунів забирають.

Я вистежив тих, хто це зробив, уже зрілим, міцним вовком. І коли піймав — вирвав їм серця й розчавив їх під ногами. Мені вистачило того, аби трохи вгамувати гнів. Але не надовго. Люди не раз повертались у моє життя — незвані, небезпечні, лукаві.

І от сьогодні — знову. Цей випадок, ця смерть, як іскра, здатна роздмухати полум’я. Я відчував скорботу, щем у грудях — але не збирався втручатись. Не цього разу. Світ там, за межами нашого лісу, не раз показував мені свою лють. Я вже втомився повертатись до нього. Я не міг припустити, чим все може закінчитись, якщо я знову втручусь у справи людей, у їх заплутані життя.

— Йоне! — голос Федора прорвався крізь тишу, коли виття затихло, і я зустрівся з його прямим, твердим поглядом. Ті його очі, що завжди були чіткими, зараз дивились на мене з вимогою, яка не терпіла заперечень.

Я промовчав. Уже знав, чому він мене покликав і чому зараз дивиться на мене так, як ніколи раніше.

— Йоне, я прошу тебе про допомогу, — його голос не був схожий на звичайний спокійний тон. Тепер у ньому була тривога, і щось більше, що я не зміг би назвати словами. — Я був там, бачив його тіло. Думав, що зможу по гарячих слідах вистежити вбивцю, покарати його… але… нічого. Я нічого не відчув, лише запах смерті.

— Це неможливо! — вигукнув Остап, його слова вибухнули протестом, розсікаючи тишу. Від шоку він перейшов у неприйняття та стан гніву. — Усі люди мають запах, і цей запах завжди такий важкий, що його не можна ігнорувати! Там повинен бути слід!

— Я прибув туди, як тільки отримав дзвінок з району. Зрозумів, що Сава так і не повернувся з полювання, — продовжив Федір, і в його голосі пробився той самий холодний, обережний спокій, який часто передував важливим, навіть небезпечним рішенням. — Інстинкти підказали мені, що щось не так. Він опинився на протилежному боці від того місця, де мав бути. Який чорт його привів в той клятий будинок?! Як це взагалі сталося?! Коли я приїхав, обережно обійшов територію, поки люди охороняли місце злочину, й пройшовся навколо, вслухався в запахи… Тихо обернувся й намагався безшумно вловити потрібний аромат. Але лише його запах, дуже слабкий, майже непомітний, і тих, хто нещодавно прибув на місце злочину. Але ніяких слідів іншого запаху, що міг би змішатися з ароматом Сави.

Федір зробив паузу, ніби відчуваючи тяжкість своїх слів. Потім звернувся до мене, і голос його став ще більш особистим, важким.

— Йоне, ти найкращий у цьому. Ти здатен вистежити навіть найстаріший і найплутаніший слід, пройти за ним до самого кінця, навіть якщо він веде за сотні кілометрів. Я прошу тебе особисто, знайди вбивцю. А за кару я подбаю сам.

Ті його слова накладали на мене тягар, який не дозволяв відмовити. Я це відчував. Усі погляди були спрямовані на мене, вони знали: він не просто говорить так. Він правий. Я славився серед вовкунів своєю здатністю знаходити будь-який слід, навіть коли всі інші втрачали надію. Колись, коли я ще був повноцінною частиною общини я не раз відповідав на поклик допомоги — аби знайти когось, врятувати або помститися.

Але цього разу я не відповів згодою. Протест промайнув у моїх очах, коли я глянув на Федіра. Мовчки підвівся. Важко, з відчуттям, ніби підіймав не лише тіло, а й той тягар, що він щойно поклав на мої плечі. Я зробив крок у його бік — повільно, з притлумленим внутрішнім опором, наче наближався до чогось невідворотного.

— Я усвідомлюю, що маю свій борг перед общиною. Але ти, Федіре, добре знаєш, кого просиш. Я не підкоряюся людським законам, — мовив я спокійно, майже рівним тоном. — Мене краще тримати подалі від людей. І їм, і нам усім так буде безпечніше. За мною завжди тягнеться кровавий слід. Мій голос лишався рівним, без тіні емоції чи підвищення тону, але в його спокої ховалась та сама незламна впертість, яку не сплутаєш ні з чим — рішучість вовкуна, що вже зробив свій вибір і не поверне назад

— Помиляєшся, Йоне, — твердо озвався Федір. — У тебе не один борг перед общиною. Їх два. І хоча б один із них ти маєш виконати!

Його голос не лунав гнівно — він був стриманий, але рішучий, як крижана вода. Ледь помітно сіпнулися сиві вуса, а очі заграли тим самим давнім вогнем, яким він завжди домагався свого. Колись я б йому заперечив. Колись — так. Але не зараз.

Бо він мав рацію. Цими словами, він наче вибив мій дух з грудей. Я не припускав, що він скористається цим аргументом.