Раді Вас бачити!

Сьогодні я мусив вийти на світло. Бо час змінився. Бо зміни йшли — і не питали, чи я до них готовий.

— Всі ви вже чули про випадок в тому покинутому будинку, що в Шепоті, — очі Федора огорнули всі присутніх і нікого конкретного не торкнулись. — Мало хто ще не знає про той трагічний випадок зі знайденим тілом туриста.

— Це справи людські! Чого нам хвилюватись?! — вигукнув вовкун, що стояв поруч, зиркнувши на мене з-під кошлатих брів. На ньому — витягнутий светр, аж до колін, із з'їденими міллю рукавами, й штани, затерті до блиску на колінах. Від нього тягло мороженим повітрям, втомою і звичною байдужістю. І мій запах для нього був запахом нашого минулого, вовкуна, який все ще жив, як заповідали предки.

— Рано чи пізно, — прогримів голос старійшини, — їхні справи стають і нашими. Завжди так було. І ви це добре знаєте! Ви, хто стоптав не одну сотню верст лісової землі, хто зустрічав повні місяці ще тоді, коли ці пагорби називалися інакше і водилися тут інші звірі...

Старійшина говорив не криком, але кожне його слово — наче кістка, вбита в землю. Твердо, без страху. В очах — пам’ять. В голосі — тінь давньої правди, яка не потребувала доказів.

— Федоре, а чого ми, скажи, маємо втручатися в людські справи? Хай самі варяться у своїй каші! — вийшов у центр Остап, високий, плечистий, голос — наче барабанний бій. Я пам’ятав його ще малим — носився босоніж, як вітер у буреломі. Виріс, дужий став. Може, й справді після Федіра піде… Голос має, силу має, а чи вистачить мудрості — то вже інше.

— Так, так! — підхопив хтось із гурту, — чого нам лізти в їхній бруд? Ну, знайшли того туриста, сам винен, напоровся, чи на звіра дикого, чи на душогуба якого. Іще кілька голосів загомоніли, підтримуючи, шум пішов колом, наче хвиля по воді.

Федір мовчав. Стояв, наче дуб серед завивань. Чекав. Дослуховувався, доки кожен не виговориться до кінця.

Я ж — мовчки, збоку. Спостерігав. Своє слово я казатиму тоді, коли буде справді потрібно.

— Це ж не перший раз, як людина людину поклала, — кинув ще один із вовкунів, з сивиною в скронях, — і не на нашій землі те сталося — то ж селище за два десятки кілометра.

— Отож, бо й воно! — обурено підтримав інший. — Хай собі самі розбираються! А ми — осторонь, як завжди. Поспостерігаємо, помовчимо. Аж ціле зібрання скликати через труп чужинця — це вже занадто!

— Ми ж з вами пережили червоних, війни, голод, переселення, кляті реформи й поділи! — розпалено вигукнув ще один, з ледь стримуваним вогнем у голосі. — Що нам до якогось туриста нерозумного?

Тут Федір опустив на нього погляд. Тихий, важкий, як камінь у воду. Без крику, без докору — та в тій тиші щось защеміло. Все потонуло у мовчанні. Лише десь у кутку тріснуло сіно. Веремія емоцій раптово вщухла, залишивши по собі лише тихий відгомін, так само несподівано, як і спалахнула.

У повітрі повільно розлився глухий, затхлий запах — старого пилу, страху, щось у ньому було тривожне, як перед бурею.

— Я розумію вас, — заговорив Федір нарешті, низько, рівно, — нарешті ми живемо спокійно. І ніхто з нас не хоче, щоби той спокій порушувався. Але ви дечого не помітили.

Він зробив крок уперед. Всі застигли.

— Хтось із нас відсутній. Ви це помітили? — голос тріснув посередині фрази.

Я не встиг розібрати складний візерунок емоцій на його обличчі – лише миттєвий спалах болю, що згаснув, як сірник на вітру. Але в той самий момент мене огорнув щось гнітюче, важке, мов сперте повітря у закинутій кімнаті. Ледь вловимий, тьмяний аромат… порожнечі.

Погляди присутніх почали бігати туди-сюди, хтось ворухнувся ближче до світла, хтось приклав руку до чола.

І тут один вовкун з кутка зірвався й вигукнув:

— А де Сава?

— Туриста знайшли кілька днів тому… А нашого Саву — в тому ж самому будинку, вчора ввечері. Мертвого. — Федір говорив спокійно, але кожне слово впало важко, як мокрий камінь у криницю.

Настала гробова тиша. Кілька вовкунів, ймовірно прямих родичів зігнулись від напруги та відвернулись. В когось зволожились очі, а хтось скляним поглядом уставився вперед. Ми живемо довго і втрата одного з наших це не просто смерть, це прощання з цілою епохою.

Аромат холодного попелу від згаслого вогнища залоскотав мої ніздрі — різкий, вогкий, з гіркуватою ноткою нічного страху.

Вовкуни рідко помирають поза домом. Ми відчуваємо смерть, як відчуваємо зміну вітру чи близький дощ. І коли вона наближається — йдемо туди, що вважаємо своїм домом.

І хоч ми завжди чуємо її наближення, Сава не повернувся до своєї домівки. Навпаки — він опинився в покинутому людському домі. Отже, смерть не могла бути природною, аналізував я. Чи щось або хтось змусив його бути там.

— Це стало великою гіркою звісткою… — Федір знизив голос, і на мить здавалося, ніби він говорить не до нас, а до самого себе. — І тепер ми маємо з цим впоратись…

Кілька сердець загупали голосніше. Хтось кашлянув, хтось перевів погляд. А Федір продовжив, уже чіткіше:

— Знову понабігають журналісти, іще більше розтрублять, придумають, домалюють. А міліція знову приїде, але цього разу однією розмовою зі мною не обійдеться, вони допитуючи всіх. Ми тримались осторонь до цього моменту… Але тепер це вже наша справа. Бо зачепило одного з нас. Сави більше нема… Його тіло знайшли біля порогу — наче він хотів втекти, але не встиг. Очі залишились розплющені, зіниці розширені до краю. Виглядало так, ніби він щось бачив перед смертю. Щось, чого не мав би бачити…

Цього разу ніхто не став втручатись та сперечатись зі старійшиною. Тиша, хоч і важка, трималась без спротиву. Остап відступив убік — мовчки, з розгубленим поглядом. Його плечі опустились, як крила втомленого птаха, і він залишився стояти в тіні, не зронивши ані слова.

Федір знову заговорив, і його голос, хоч і не підвищувався, розрізав повітря, наче ніж.

Він говорив не просто як старійшина. Він говорив як той, хто втратив. Сава був його двоюрідним братом, його кров’ю, його дитинством і юністю. Але зараз Федір стояв рівно, з тим спокоєм, який народжується в людях, загартованих бурями. Саме до такого спокою тягнуться інші, коли тріщить ґрунт під ногами.