Раді Вас бачити!

Замок зірвався під моїм натиском без зусиль, мов прогнивша деревина. А двері — немов дві висохлі тріски — з гуркотом розлетілися в сторони. Їхні перелякані очі витріщились на мене, ніби вони вперше побачили, чим насправді стає людина, коли їй лишають тільки біль.

Чому вони не тікають у ліс? Невже між диким життям і повільною смертю, вони обрали смерть?

Можливо, я й не чіпатиму. Якщо не стануть на заваді. А можливо — потраплять під гарячу руку, під кров, що в мені кипить і проривається назовні.

Я відчував, як свідомість віддаляється, розтягується, розсипається, ніби зліплена з обривків чужих кошмарів. Залишалась тільки жага. Жага крові. І обличчя… обличчя Преслічної діви, що дивилось на мене з темряви, мов єдина межа, що ще не дозволяла мені повністю втратити себе. Водночас саме воно й привело мене сюди, в цю мить.

Я одразу відчув той самий, потрібний запах. Густий, пульсуючий, наче сам страх змішався з потом і кров’ю. Маріос і Драгош ховалися за вовкунками, ніби за живим щитом.

— Віддайте мені їх, — гарчав я, не до кінця розуміючи, чи ще говорю людською мовою, чи вже просто вивергую звуки, як звір, що забув себе. — І ви будете вільні!

Кілька вовкунок, унюхавши на мені кров своїх родичів, одразу відступили. Повзли попід стіною, не зводячи з мене очей. Інші ж застигли, й в них я відчув, як пробуджується лють. Лють втрати. Можливо, серед тих, кого я порвав, були їхні брати. Чоловіки. Сини. Ні — не можливо. Це точно було так. Я відчував це нутром. Їх біль проростав у повітрі, як отруєний пар.

Але зараз вирішують вони. Чи залишаться живими — носійки майбутнього роду. Чи підуть у сліпу помсту, забувши про життя. Я не поспішав. Стояв, пульсував, кипів — даючи їм вибір.

Ще кілька відійшли за іншими, ковзнули вздовж стіни, рухаючись до виходу. Плавно, обережно, з тремтінням у кістках. Я не чіпав їх. Чекав.

Коли інші теж почали відступати, з ними пішли і вовкуни. Молоді, недосвідчені. Але не ті мені потрібні.

Я пам’ятав. Той зухвалий молодняк. Ті, що почали задиратись до мене того самого першого дня, коли я прибув на виклик Федіра. Їхні слова починались із дитячої лічилки. Легковажні, зухвалі, впевнені у своїй силі.

— «Раз. Два, три, чотири, п’ять… Я іду шукать».

Це була улюблена гра малих вовкунів. І моя теж — колись, давно. Але для нас вона мала зовсім інший сенс, ніж для людей. Ми любимо полювання. Це в нас — у крові. Ми вже з малку це відчуваємо, цей поклик. Адреналін б’є в скроні, коли ми женемося за кимось. Жага переслідування живе в нас із дитинства. Але ці тварюки… вони грали не в дитячу гру.

Вони влаштували справжнє полювання — не на здобич, а на людину. На Юстину. А потім забрали більше, ніж тіло. Забрали її душу. Розірвали її життя на клапті. Своїм безумством. Своїм задушливим, кривавим святом. Пекельною грою, яку створили з дитячої лічилки.

Я поглянув в їхні очі, коли вовкунки нарешті більше не закривали їх собою. Правильний вибір, подумав я. Ви ще народите. Виховаєте інших. Можливо, кращих. Можливо, не таких, як ці.

Я загарчав, попереджувально, глухо й загрозливо, коли побачив, як ці двоє вирішили, що й їх я відпущу. Наївні.

Вони завмерли. Очі ковзнули до вовкунок — з благанням, з надією, з відчаєм. Шукали у них захисту. Шукали милості. Але хто дасть милість, коли тебе вже почула сама тінь помсти?

— А як же Маріос і Драгош?! — зірвалась на крик одна з останніх вовкунок, що повільно рухалась до виходу, кидаючи тривожні погляди назад.

Я стояв нерухомо. Чекав, поки вони підуть. Чекав, коли простір очиститься, аби я зробив те, заради чого прийшов.

— Він прийшов по них! — різко виплюнула інша, не зводячи з мене очей, в кожному її русі читалася настороженість. — Хочеш здохнути — рятуй їх!

— Ми не можемо їх кинути... — знову озвався голос останньої вовкунки, уже майже стогін, мольба. — Він розірве їх…

Їй уже ніхто не відповів. Вовкунки, що дугою, майже плазом рухались попід стіною, вже щезли за дверима амбара.

Я зробив перший крок. До тих, хто був моєю метою від самого початку.

Вони не виглядали загрозливо. Зараз, ні. Бо перед ними не беззахисна дівчинка стояла, перед ними ревіло небезпечне чудовисько. Ці двоє втиснулися в землю, наче сподівалися стати невидимими. Один з них обмочився. Страх мав сморід і звук, і я вдихнув це, як аромат перемоги.

— Раз. Два. Три. Чотири. П’ять… — прогорлав я зловісно, хрипко, розриваючи тишу, — Я іду шукать!

І тут вона — з-поміж тіні й страху — кинулась вперед. Та сама вовкунка. Та, що ще хвилину тому кричала, намагалась захистити покидьків. Вона стала перед ними, розкинувши руки, мов щит. Лідія. Я впізнав її. Донька Сави.

Мить.

Без жодного вагання, я вчепився в її шию й вирвав горло. Кров хлюпнула мені на щоку, яка вже була заплямована. Вона навіть не встигла крикнути. Тіло відлетіло вбік, як зламана гілка.

Я ковтнув повітря, наповнене міддю та криком душ.

І докінчив:

— Хто не заховався — я не винен.

Вони не опирались, це немало сенсу.

Коли я все закінчив і покидав амбар, мене пронизало усвідомлення: тут, серед понівечених решток тих виродків, яких я шматував повільно, щоб вони захлиналися найпекельнішою агонією, назавжди лишаться останні крихти моєї душі.

— Тепер ти задоволений?! — крикнув Федір з іншого берега мілководної ріки, коли я зійшов із пагорба, важко ступаючи по вогкій траві. — Ти знищив більшу частину зграї! Твоя помста, яка навіть не твоя, погубила цілий рід!

Я завмер. Лише вслухався в його голос, у кожну інтонацію, шукаючи підступ. Але в словах не було брехні. Лише біль. І гола правда. Я й справді став згубою. То де ж пастка? Він відволікає мене?

Я перевів погляд на дерева, відчув вітер, вдихнув запахи — довкола нікого. Лише ми й вода, що ледь торкалася каміння.