Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Capital Cities – Safe and Sound

На землі минуло ще півтора року, хоч у Пеклі час відчувався дещо інакше – детектив вже давно не відчував зв’язку із втраченим земним життям. На зміну йому прийшло щось нове й не менш чарівне, сповнене сюрпризів, та нарешті – приємних.

Після цілком собі звичного вихідного, коли вони з Белі сходили поплавати, тоді пропустили кілька келихів у “Сумному вітрячку” вже ввечері, Беліал потягла Джима на землю. Скільки разів він не намагався дізнатись, що такого замислила кохана – вона вперто не виказувала власних намірів.

– Куди ми йдемо? – всміхався він, коли Белі вела його сповненою натовпу вулицею.

За стільки часу по смерті, Джима вже геть не непокоїли люди на землі. Він сприймав їх радше як частину локації, або статистів у кіно, ніж як щось, що сам давно втратив. 

– Сюрприз, – стискаючи його руку, сяяла Беліал. – Дізналась про дещо, хочу, щоб ти побачив це.

– І що ж це таке?

– Не скажу, доки не прийдемо, – Белі хитро поглянула на нього, потягнувши за руку до себе.

– Загадкова як ніколи, – пирхнув він. – Врахуй, що мій час тут обмежений.

– То швидше ніжками перебирай, – реготнула Беліал, вперто тягнучи його вперед.

***

Асмодей розплющив очі і потягнувся. Останні пів року, він почав спати ночами, Рідлі переконала його що такий відпочинок позитивно впливає на магічну силу.

Демон повернув голову, занепала спала поруч, перевернувшись на живіт. Він подався вперед, поцілувавши її спину і вкрив ковдрою.

– Я вже не сплю, – прохрипіла Рідліель, не розплющуючи очей.

– Треба збиратися на тренування, – мовив демон, сівши на ліжку.

– Хто в нас сьогодні? 

– Амелаель і Дкартінн.

– Перша – емпатка, а другий, нагадай, хто?

Демон покосився на кохану.

– Працює з елементами, він тобі ще мінералами землю збагачував.

– А…цей. Ну, Амелаель – твоя учениця, а з цим.. Дка….

– Дкартінном, – підказав Асмодей.

– Так, – кивнула вона. – З ним особливо нема чого й тренуватися.

– Ну, так. Перетворити залізо на воду, це ж дрібничка, – звів брову демон.

Рідлі насупилась:

– Твоя правда, ти погано впливаєш на мене, я стала безвідповідальною.

– І це я впливаю? – пирхнув він.

Рідліель всміхнулась, подавшись вперед.

– Згадай ту…як її? Вона на тренуванні заразила нас риданнями. Ми ще три дні після неї сльозотечу спинити не могли.

– Рдангхар, – кивнув Асмодей, надягаючи футболку. – Так, але ж її силу ми таки вгамували. Зараз відкрила практику. Допомагає душам.

– Справді? Хіба це не той, що визначав проблему за ходою людини?

– Ні. То Пасифілій, він просто бродить вулицями і дістає інших.

– Імена у демонів, хай Бог милує… 

– Ти взагалі збираєшся запам’ятовувати власних учнів? – реготнув Асмодей.

– А нащо? – відкинувши ковдру, хмикнула Рідлі. – Через кілька занять я їх більше не побачу.

Демон пирхнув:

– Емпатії тобі ще вчитись і вчитись.

– Ну…– вона обійняла його зі спини, поцілувавши у плече. – Добре, що в мене є персональний вчитель.

– Займаєшся у позаурочний час?

– Вважатимемо це факультативом, – криво всміхнулась вона, чуттєво цілуючи його в шию.

Асмодей всміхнувся зустрівши її погляд. Рідліель притулилась своїм чолом до його.

– Я люблю тебе.

– І я, – всміхнувся він, заплющивши очі.

Занепала підхопилась.

– Але в душ я перша!

– Так, і знав, що ти не спроста ніжишся!

Рідлі реготнула, зачиняючи за собою двері. Демон хитнув головою, всміхаючись.

***

Джим спинився посеред алеї, увитої ліхтариками у формі лампочок. Люди прогулювались, сиділи на лавках, хтось крокував між крамничок, доріжки до яких були вимощені кам’яною кладкою, по обидва боки яких розташовувались рівненькі рядочки ліхтариків на сонячних батареях. Тут було красиво і дуже мирно, детектив захоплено розглядав святковий простір.

– Що це? Якесь містечко? 

– Щось на кшталт, – всміхнулась Белі, киваючи на табличку.

– Готельно-розважальний комплекс “Memories”, – прочитав Джим. – Ніколи тут не був. Ти нарешті запросила мене на побачення?

– Так, – всміхнулась вона, хапаючи його за руку. – І навіть ресторан нам придивилась.

– Ми ж не зможемо тут їсти, – реготнув Джим.

– Можемо вдати, – Белі потягнула його на себе. – Ходімо!

Джим всміхався, розглядаючи крамнички і маленькі заклади по периметру. Як шкода, що він не був тут за життя, хотілось все спробувати, щось придбати, відчути як тут почувалися живі. Та навіть зараз, атмосфера цього комплексу викликала якесь тепло на душі.

Белі спинилась, озирнувшись на Джима. Вона всміхалась так, неначе знала якийсь секрет, поки невідомий детективу. Він примружився на неї, а тоді підняв очі на вивіску і заклякнув. Маленький затишний ресторанчик “У Габбі” змусив детектива, захопливо видихнути. Очі зблиснули, а усмішка так і просилась на вуста.

– Це…

– Місце, збудоване Вівікою. Тут вона зібрала спогади про всіх дорогих їй людей.

Джим знервовано ковтнув.

– Ходімо, – всміхнулась Белі, тягнучи його всередину.

Ресторан був світлим, невеличким, та попри це – людей тут було дуже багато. Всі розсілись за своїми столиками. Реготали, спілкувалися, куштували їжу.

– Сьогодні відкриття, – сповістила Белі. – Тож, людей тут чимало, – вона подалась вперед, понизивши голос. – І знайомих теж.

Джим зустрів погляд коханої, вона знову всміхнулась, киваючи вправо.

– Як же смачно, капець, просто, – відкинулась на стільчик Морін і завбачливо розстебнула блискавку на джинсах. – Та все ж, до особуко Бурмила їм пиляти і пиляти.

Кетрін пирхнула, витерши серветкою ротик півторарічного хлопчика, що сидів зараз у високому стільчику біля них.

– О…схоже малий напудив у памперс.

– Я сходжу, – готувалась було встати Морін.

– Ні, доїдай, ми з Джиммі впораємось, – Кетрін чмокнула Морін у щоку і підхопила малого, прямуючи до вбиральні.

Джим спинився біля подруги, відчуваючи, як серце завмирає. Белі стояла поруч, поклавши руку на його плече.

– Вони назвали сина на мою честь…– не вірив він. 

– Ну… ти для багатьох мав значення, ще не дійшло? – пирхнула Беліал.

Джим не міг повірити у те, що бачив. Не міг натішитись тому, що його подруга у щасливому шлюбі і виховує синочка, названого на його честь. Це було так…щемливо, груди сповнювало тепло. Вони пам’ятають його.

Торнтон всміхнувся, сльози зблиснули у темних очах. Він повернувся до Беліал і, окинувши поглядом гостей, видихнув. Усмішка вкрила його вуста. 

Белі прослідкувала за його поглядом.

– Ні! Неправда, не вірю, – реготала Есті, закривши руками очі.

Томас, всміхнувся і перехопив її за руку, тримаючи в зубах парасольку для коктейля.

– А я казав тобі! – реготав Тайлер. 

Вівіка притулилась спиною до його грудей, хлопець обійняв її за плечі.

– Ні, – всміхався Томас. – Так точно не вийде!

– Ще й як вийде, – звела брову Вів, а тоді всміхнулась. – Трохи більше віри у мене, добродії, бо не подивлюся, що ви мої друзі і віддухопелю.

– Тримай під контролем власну агресію, кохана, бо Джанет буде розчарована, – чмокнув її у скроню Тайлер.

– Не раджу погрожувати мені психотерапевткою, чоловіче, а надто тому, що ми вдвох до неї ходимо, – примружилась Вів.

– Ви чули?!

– Ні, – хором озвалисьЕсті і Томас, відвівши погляди в бік.

– О, ясно-ясно, – звузив очі Тайлер. – Дякую за підтримку, придурки.

– Сам чув: твоя дружина нас віддухопелить, – звів брову Томас. – Я не хочу фінгал під оком, тільки прищі звів!

– Розумний хлопчик, – схвально хмикнула Вів.

Томас простягнув їй келих, вони легенько дзенькнули і реготнули.

Незмінна четвірка сиділа за своїм столиком сміючись і жартуючи. Щасливі, живі, сповнені сил і щирої любові. Джим всміхався, спостерігаючи за ними, міркував скільки всього випало на долю кожного з них, та тепер вони нарешті тут. Разом і щасливі.

– Я пишаюсь тобою, Вів, – шепнув він.

Беліал обійняла його зі спини, Джим стиснув руку княгині, притулившись своєю скронею до її.

Морін із дитиною на руках наблизилась до столика четвірки. Томас миттю перехопив малого Джиммі і почав гратись з ним. Есті захопливо спостерігала за цією картиною. Тай наповнив три стопки і передав одну Морін. Вівіка перехопила свою і вони гучно дзенькнули, регочучи.

– Дякую, що привела мене сюди, – тихо мовив Джим, розуміючи, що сльозинка таки скотилась його щокою. 

Він не зводив очей із четвірки та Морін, що реготали, про щось весело говорячи. Есті чмокнула Томмі у щоку, Тайлер міцно обіймав Вівіку, притулившись щокою до її скроні, а вона мліла у його обіймах. Морін із Джиммі на руках всміхалися їм, наблизилась і Кетрін, щось додаючи у розмову.

– Не уявляєш, як я радий їх бачити…такими. Це все, чого я хотів для них.

– Я знаю, – всміхнулась Белі.

– Кохаю тебе, – заплющив очі він, притулившись чолом до її.

– І я тебе кохаю. Ходімо, нам вже час.

– Твоя правда, – взявши її за руку, мовив Джим, а тоді наостанок озирнувся, всміхаючись друзям. – Будьте щасливі. 

– Будь і ти, – всміхнулась Белі.

– З тобою? – вишкірився він, відвівши пасмо її волосся вбік. – Інакше і не вийде.

– Ой…які ми романтичні, – пирхнула вона.

– Я взагалі сповнений романтики! – обурився Джим.

– Подивимось… – реготнула Белі, обіймаючи Торнтона.

– Ще й як! – всміхнувся він, чмокнувши її у губи.