Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Twenty One Pilots – The Line

– Як, бляха, можна було звинуватити її у смерті Джима? – мало не кричала на Тая Есті, коли хлопець розповів про минулий вечір.

– Я не знаю… – потер очі він.

– Ні, бляха, знаєш! – рявкнула подруга. – Вона причетна?

– Ні.

– Тоді якого біса, Таю?! Ти ж знаєш як вона чіпляється за слова!

Тайлер опустив очі.

– Я все зіпсував.

– Зіпсував, це факт. Вона страждає через тебе, а ти сидиш тут і скиглиш.

– Я не скиглю.

– А що ти робиш? Оце твоє “я винен”, “я – поганий”, – Есті скривилась. – Фу, мені аж гидко! Це не ти, Тай ніколи не ниє, він бере сраку в жменю і щось робить! А ти? Сидітимеш там і страждатимеш, доки втрачаєш її? Справді?

– Не кричи на мене, – понизив голос Тайлер.

– Я буду кричати! Бо так не можна! Замість того щоб вимагати від Вів демонстрації твоєї важливості, краще б бодай раз сказав щиро як вона важлива тобі! 

Тай видихнув. Есті зараз дратувала його з однієї простої причини – вона цілковито мала рацію. Він і сам уже не раз міркував про це. Її правда – він мусить щось вдіяти.

***

У той день Вів прибула до тітки раніше запланованого часу і навіть встигла застати лікаря, що приїздив на плановий огляд.

Він саме залишав будинок, коли Вів зустріла його:

– Вітаю.

– Добридень, місис Гейдж.

– Як вона? – спитала Вів.

Лікар певний час мовчав. Тоді зітхнув, зустрівши погляд дівчини:

– Ви маєте розуміти, що у випадку міс Аллен, терапія відсутня. Від хімії вона відмовилась, та і шанс на її успіх… зважаючи на вік та метазстази у судинах – практично відсутній.

– То…вона просто ковтає морфін і теревенить із Джоном Ленноном кілька разів на добу?

– Наразі все, що ми можемо – прибрати її біль хоч на певний час.

Вів опустила очі.

– Скільки…їй лишилось?

– Я не можу давати такі прогнози, місис Гейдж. Та Ви маєте бути готові до того, що хвороба візьме своє рано чи пізно.

– У неї сідає голос, – зітхнула Вів, звертаючи увагу що з кожною новою зустріччю голос жінки ставав хрипкішим.

– І це незворотній процес, – кивнув лікар. – З часом голосові зв’язки припинять виконувати власні функції. Якщо пощастить, вона зможе принаймні шепотіти.

– Але ж вона тримається, хіба ні?

Лікар сумно всміхнувся.

– Я знаю міс Аллен уже багато років. Вона тримається завжди, та що відчуває насправді…загадка навіть для мене. Я можу виявити фізичні аспекти хвороби, та про відчуття Джаклін не скаже нікому.

Вів відвела погляд, відчуваючи як неприємне відчуття стискає горло.

– Довго тебе чекати? – рявкнула Джаклін з-за ґанку. – Ще хвилина і я зачиню ворота перед твоїм носом!

Дівчина зітхнула, кинувши погляд на лікаря.

– Добре, що Ви тут, місис Гейдж.

– Та вона цього не визнає.

Лікар замислено поглянув на Джаклін.

– Боюсь, Ваша правда.

Вівіка рушила в дім, тітка як завжди крокувала попереду. Спину тримала бездоганно, але кривилась. Вочевидь ліки не могли прибрати біль на зовсім.

– Ти справді читаєш усе це? – звела брову Вів, помітивши високий стосик газет на журнальному столику вітальні.

– Я хочу знати, про що думають дурні, – відповіла Джаклін.

– Тоді краще читай соцмережі, – зітхнула Вів, сівши у тверде крісло біля каміна.

Тітка сіла навпроти, окинувши дівчину поглядом:

– Що з тобою сталось?

– А ти все ніяк не дочекаєшся, щоб щось у мене сталося! – пирхнула Вів.

– Мені до тебе байдуже, – відвела погляд Джаклін і розклала газети, обираючи з якої почати.

– Чого ж питаєш? – звела брову Вів.

– Бо в тебе пика кисла, – зітхнула тітка. – Вже як прийшла до мене – тримай лице.

Вівіка всміхнулась, хитнувши головою.

– Із Таєм проблеми.

– Не може бути!

– Ой, йди до біса!

– Вже скоро, зачекай трохи, – блиснула очима тітка і потягнулась по газету. 

Вів перехопила її раніше і шумно розгорнула. Джаклін роздратовано видихнула, підхопивши іншу зі стосика на журнальному столику.

– Зухвала, як мама, вперта, як татко? – спитала Вівіка, регочучи.

– Ще й яка! – відповіла тітка, розгортаючи газету.

Вів замислилась.

– Згодна, так і є. А ще я сильна.

Джаклін пирхнула.

– Як ти, напевне.

– О, благаю! – пирхнула вона. – Не подружимось ми перед моєю смертю і не сподівайся!

Вівіка реготнула, перегорнувши сторінку. Джаклін хитала головою, час від часу підводячи очі на небогу.

– Ти сильна, це правда, – сказала вона через певний час. – Але не в мене. Мені такою як ти ніколи не стати, я не прожила твій досвід.

Вів звела брову.

– То ти визнаєш, що “дурне дитя” таки має якийсь досвід?

Джаклін закотила очі, підіймаючи газету. Вівіка лише всміхалась.

– Знайшла щось цікаве?

– Падіння акцій у компанії…

– Я ж просила цікаве! – протягнула Вівіка, а тоді пробіглась очима по заголовку:

Шістдесятирічна власниця найстарішої рекламної агенції подала до суду на власну компанію за недоцільне відсторонення її від обов’язків генерального директора.

– Правильно зробила! – пирхнула Вів, читаючи заголовок тітці. – Ти б подала?

– Я б не дозволила ситуації дійти до суду, – пирхнула Джаклін. – Це непрофесійно.

– А я б подала, пошкодували б про своє рішення на раз-два. Потім ще й підсрачників надавала б, за неповагу.

– Ну звісно ти б подала, – закотила очі тітка і перегорнула сторінку. – Бо тобі не шістдесят.

– Ейджистка.

– Не розкидайся новомодними словечками, вони дратують мене.

– Почитай про них у черговій газеті, – пробурмотіла Вівіка.

– Краще сходжу в соцмережі, сама сказала – там дурнів більше, тобі краще знати.

Вів прикусила щоку, щоб не реготнути.

***

Щоразу повертаючись від тітки Вів відчувала дедалі більший сум. Жінка трималась бездоганно: фарбувалась, одягалась, тримала спину і не шкодувала чергової порції шпильок і непроханих порад для небоги – та попри це від Вівіки не могли сховатись запалі щоки, втрата ваги і блідий колір обличчя. Тітка втрачала голос, швидко втомлювалась. Зустрічі ставали коротшими, звісно, Джаклін посилалась на те, що її втомила присутність Вів, та попри це вона чудово розуміла: тітка не хоче аби вона бачила її слабкість. І це ятрило душу.

Повернення в дім ситуації не покращувало. Із Таєм вони ніби й спілкувались, дивились кіно, разом вечеряли і обговорювали плани, та Вів не могла довго витримати його присутність. Ставало важче з кожним днем. Бо з одних хвилювань, вона поверталась у інші. Відсутність такого омріяного спокою виснажувала дівчину і вона знов і знов поверталась до власної спальні, скрутившись клубочком на ліжку і просто лежала так, доки надокучливі думки не відпускали її, дозволяючи здатися в обійми сну.

Часом вона не хотіла повертатись. Довго блукала районом, насолоджуючись короткою миттю спокою, та все одно з часом доводилось йти до будинку і знову й знову грати дружність та терплячість, якоїй їй бракувало найдужче.

***

Джаспер мав привезти чергові документи на підпис. І хоч юрист цілком міг відправити кур’єра, Гарт бажав все ж передати це з рук у руки, і, вочевидь, зайвий раз побачитись із Вівікою.

Дівчина вдягнула червоний комбінезон із високим коміром і оглянула себе. Хай як паршиво їй було вдома – за його межами Вів лишалась собою – при повному “обмундируванні”.

Гарт приїхав за десять хвилин раніше, Вівіка вже чекала на нього на ґанку. Не хотіла зайвий раз перетинатись із Таєм і за щось виправдовуватись. Формально вона нічого не була йому винна, та все ж її непокоїло, що хлопець може знову вигадати те, чого не було, побачивши зацікавленого у дівчині юриста на порозі їх дому.

– Привіт, – просяяв Джаспер. – Вигляд маєш приголомшливий, як завжди.

– Дякую. Тут неподалік є маленький ресторан французької кухні. З моменту нашого переїзду, людей тут поменшало, здебільшого лише “наші” і кілька перевірених, та я б воліла обговорити все там, ти не проти?

Юрист всміхнувся.

– Звісно, я залюбки.

До ресторану крокували мовчки. Джаспер, звісно намагався завести розмову про особливий вид птахів, притаманний цій території, говорив про нову газонокосарку, з допомогою якої доглядає за власним садом. Все це було вельми інформативно, та взагалі не цікавило Вів. Тож вона лише кивала і ставила вимушені питання, для підтримання розмови. Втім, досить скоро юрист зрозумів, що дівчині нудно і припинив свої потуги.

У самому ресторані вони обговорили і підписали необхідні документи. Вів раптом відчула, як апетит зник, тож замовила собі лише келих вина. Джаспер вирішив повечеряти як треба, зрідка перепитуючи чи вона справді не голодна.

Говорили про все підряд: ситуацію світової економіки, останні новинки кіно, одяг відвідувачів, улюблених музикантів і рідкісні радісні спогади дитинства.

І хоч сам Джаспер був гідним чоловіком – Вівіка часом взагалі не розуміла, що тут робить. Їй не було про що говорити з ним, не тому, що супутник був дурнішим за Вів, а лише через те, що мали вони геть різні вподобання.

Дівчина ковтнула вина, відчуваючи гіркоту. Зараз вона б все віддала, щоб поговорити з Габбі. Без ігор чи флірту – просто поговорити і згадати як це: коли тебе любить той, хто хоче бути з тобою всупереч, а не завдяки і готовий заради цього на все. Хто приймає тебе з усіма твоїми проблемами, з усіма помилками, а не чіпляється за образ, збудований у голові. 

Сльози зблиснули в очах, Вів видихнула.

– Все гаразд? – спитав Джаспер.

– Так…Надто яскраве освітлення, – вичавила усмішку Вівіка.

Попри все, Тай був зараз єдиним чоловіком, якого вона хотіла бачити поруч. Хай як їм було важко, вона довгий час вважала його єдиним, хто міг би витримати її і не зламатися. Та він, вочевидь, виявився не готовим. І чи може вона звинувачувати його у цьому?

Від усіх цих думок ставало гірко, Вів хотіла тікати. Куди-небудь, аби забути про ці почуття. Аби забути про болісну самотність, що вгризалася у неї, деручи на частини.

***

Помітивши, що Вів залишила дім і пішла із Джаспером, Тай не міг збагнути, що саме відчув. Звісно, першими його сколихнули ревнощі. Другими – сором за ті ревнощі, бо Вівіка вільна жінка і може робити що і з ким забажає. Третє відчуття викликало біль, бо дівчина вочевидь тікала саме від нього. Джаспер тут виконував роль розмінної монети. Вівіка хотіла кудись піти – але не хотіла робити це сама або з Тайлером. А це вже був дуже тривожний і болісний знак. 

Джасперу він не надто довіряв, а відпускати Вів саму, хай і в межах захищеного району, Таю не хотілось. Тож, хлопець рушив слідом. Напровсяк. Принаймні, він себе у цьому переконував.

***

Рука Джаспера накрила її. Вів підняла очі.

– Ти можеш розповісти мені, ти ж знаєш – я допоможу, чим зможу.

Це починало стомлювати. Вона дуже не хотіла втрачати Джаспера як спеціаліста, але її вже нудило від цих закоханих дурників і корінь того роздратування був абсолютно очевидним – то був не той закоханий дурник, якого вона бажала.

– Ти ж розумієш, що між нами нічого не вийде? – тихо спитала вона, готуючись до сцени і майбутніх пошуків нового юриста. – Ти чудова людина, проте…

Він лише м’яко всміхнувся, злегка стиснувши її пальці:

– Ти думаєш я не знав про це всі роки, що ми знайомі?

Джаспер хитнув головою, жестом показавши офіціанту, щоб той повторив їх випивку.

– Тоді… нащо? – не розуміла Вів.

– Мені здалося, що ти сумуєш, – знизав плечима він. – Сам я у такі періоди відмовився б від друга.

– Я маю друзів.

– Я певен, що так і є, – кивнув юрист, перехопивши нову склянку. – Та щось підказує мені, що твій сум включає одного з тих друзів.

– Звідки ти…

– Я ж не сліпий, – відпивши, мовив Джаспер. – І знаю тебе не один рік. Ти дивишся на нього інакше. Він справжній щасливчик, що дістав такий погляд від тебе, повір, кожен чоловік мріє, щоб на нього так дивились.

Вів опустила очі. Кожен, та не Тай. У тому і була проблема. Бо Вів не хотіла дивитись ні на кого так, не відчувала того ж, що й до нього. Серце стислося від болю. Вона знову згадувала його поцілунки, як він притискав її до себе, як обіймав, навіть крізь сон. Це було боляче. Ці спогади нищили її, хотілось стерти собі памʼять і більше ніколи не відчувати такого.

– Ти можеш нічого не розповідати, все ж це особисте. Та ти не мусиш лишатись сама. Якщо відчуваєш, що потребуєш спілкування на абстрактні теми – я залюбки.

Вівіка підняла на нього погляд і щиро мовила:

– Дякую, Джаспере.

Він всміхнувся, простягнувши склянку. Вів взяла келих і лененько дзенькнула.

Гарт перевів погляд на маленьку сцену, де тихо грав піаніст.

– Я…якось чув, що ти професійна виконавиця.

– Я співаю і маю відповідну освіту, аби робити це професійно, це так, – всміхнулась вона.

– Може…здійсниш мою мрію і дозволиш почути тебе наживо?

Вів зустріла його погляд, Джаспер знизав плечима.

– Можемо обрати якусь кумедну пісню з якої обоє реготатимемо, або навпаки – щось від чого я виплачу собі всі очі. На твій вибір.

Вівіка ще раз поглянула в бік піаніста, а тоді замислилась. Коли вона востаннє була на сцені? Все було не на часі, або настрій зникав. Та чому б не заспівати зараз?

***

Тай обрав місце біля дверей, ховаючись у затіненому куточку. Різкий рух за столом, змусив його напружитись. Вівіка підвелася і рушила до музиканта, щось йому сказавши. Чоловік кивнув і почав грати іншу мелодію.

На сцену винесли стійку і мікрофон, готуючи їх для виступу Вів. Дівчина подякувала. Простором залунала стара пісня у ніжній версії фортепіано. 

Гості повертали голови на сцену, щойно простором прокотився шовковий голос. Тай відчув як щось ворухнулось в грудях. Вівіка співала “Wicked Game”. Який символічний вибір пісні. 

– “Яку погану гру ти ведеш, змушуючи мене так почуватися” – співала вона, заплющивши очі.

Тай відчував, як серце завмирає від цієї пісні і її виконання. Вівіка вкладала весь власний біль у кожен рядок, карбуючи його. Кожне слово било у ціль. Тайлер не міг відірвати очей від неї тієї миті. Неначе у тому ресторані не було більше нікого, лише Вів і ця пісня. Всі ревнощі випарувались тієї ж миті, як Тай усвідомив: вона співає не для Джаспера, не для нього, не для когось у залі. Вона співає для і про себе. 

Сльозинка прокотилась гладенькою щокою, коли дівчина продовжила:

“Ні, я не хочу закохуватися… у тебе”.

Грудка в горлі, заважала дихати. Руки враз похололи. Вів було самотньо, а він, замість того, щоб стати тим, хто забере хоч частину складнощів на себе – став лише черговим джерелом нескінченної напруги, від якої Вівіка прагнула втекти якнайдалі.

І зараз він бачив її, бачив настільки чітко, як не робив цього раніше. Не образ, який дівчина дбайливо будує довкола себе, не силу чи сарказм за якими ховається. Він бачив Вів з усім її болем, який більше не міг сховатись за гарно доглянутим фасадом.

А найгіршим у побаченому була болісна думка: якщо вона прагне рухатись далі – він має розуміти це. Має усвідомити, що стало причиною для цього. Якщо захоче бути з кимось іншим – Тай має прийняти й це, бо кохання до Вів не дає йому права на неї. Не після всього цього. Тайлер не мав права на неї.

***

Щойно пісня скінчилась, Джаспер сумно всміхнувся, аплодуючи.

– Це було неймовірно.

Вів всміхнулась, сідаючи на стілець.

– Та, здається, ти стала навпаки сумнішою.

Вівіка знизала плечима, відпивши вина.

– Я люблю сумну музику.

Джаспер повільно кивнув, підвівшись.

– Що ж, тоді моя черга.

– Ти співаєш? – звела брову вона.

– Ні, та відчуваю, що саме це й розвеселить тебе. Бо я якраз люблю веселу музику.

Він впевнено рушив на сцену, викликавши невдоволення піаніста, але все ж отримав його кивок і, вишкірившись, підійшов до мікрофона.

В цілому, Вів мала знати до чого готуватися, адже юрист навіть не знав як правильно тримати мікрофон. Залом прокотився неприємний писк, щойно Джаспер торкнувся стійки.

Хтось із гостей засвистів.

І попри це, Вівіка мало не вдавилась вином, коли почула голос Гарта, що виконував “I'm Gonna Be (500 Miles)”. Чоловік співав не просто жахливо, Вів раптом відчула сором за нього і водночас неабияке бажання розреготатися.

Джаспера ж геть не бентежив ні власний голос, що не втрапляв у ноти, ні свист і вигуки публіки, він собі співав і підтанцьовував, неначе тут нікого не було крім них двох. 

Вів роззирнулась на невдоволених гостей і закрила пальцями рота, стримуючи сміх. А тоді вже не змогла триматися і розреготалась на всю силу.

Це було чимось новим для неї. Чоловіки з її оточення рухались за цілком передбачуваним сценарієм: вони хотіли її, захоплювались, прагнули спокусити, справити враження, зробити приємний жест. Та тут, Джаспер спеціально виставляв себе ідіотом при гостях з єдиною метою – розвеселити Вів. І це дуже добре характеризувало його. 

Це змушувало Вівіку міркувати про те, що емоційний зв’язок може бути щирим. І не обов’язково для цього зводити все до захоплення чи фізичного тяжіння. Це може бути проста але чесна взаємодія. Проста дружба (що вона безперечно практикувала з особами жіночої статі, та ніколи не будувала дружніх стосунків з чоловіками). Та Гарт змусив її замислитись, що це можливо. Що можна просто попросити когось побути поруч, коли це необхідно. Не пускаючи бісики очима, не натякаючи загадково на симпатію. Просте прохання і проста підтримка у відповідь.

Регочучи з жахливого виконання, Вів і не помітила як підняла келих, підспівуючи кожне наступне слово, чим неначе зарядила Джаспера ще більшою впевненістю і він пританцьовував уже не стримуючись.

Щойно пісня скінчилась, піаніст шумно підвівся і залишив сцену. Гості гуділи, а Вів підвелася, аплодуючи і підсвистуючи. Джаспер награно вклонився.

– Та спускайся вже, доки в тебе не почали летіти помідори чи жаб’ячі лапи! – посміюючись, мовила Вів до нього.

 ***

Тай спостерігав за тим, як Вів сміється з дурнуватого юриста і вперше зрозумів, що відчуває вже не ревнощі, не у Джаспері справа, не у його особистості. І не в тому, що Вівіка раптом стала щасливою з ним.

Він просто зробив правильну річ – розвіяв її тугу, спробував відволікти. Вівіка чи не вперше за довгий час щиро сміялась. І Тайлер глибоко в душі навіть був йому за це вдячний, бо відчував себе винним за те, що не був здатний зробити того ж.

І все ж, додому вона йшла сама. У ресторані вони посиділи ще недовго, гості не приховували невдоволення від присутності такого “видовищного” співака, тож розплатившись, Джаспер і Вів залишили заклад і попрощались. Чоловік легко обійняв дівчину, і у тому жесті не було нічого романтичного. Обережний дружній дотик, та від Тая не сховалось те, що Вів заплющила очі і злегка стисла його плече.

Вони всміхнулись одне одному і розійшлися у різні боки. Тайлер наблизився, та Вів заговорила першою, не зводячи погляду з темної дороги попереду.

– Ти ж був там, чи не так?

– Так, – тихо відповів він. – Дозволиш провести?

Вівіка окинула його поглядом і повільно кивнула.

Певний час вони йшли мовчки, Тай збирався з думками, та вдавалось не дуже.

– Все гаразд?

– Так. Просто закортіло вийти з будинку.

Тайлер кивнув, певний час Вівіка мовчала. Нічний тихий простір сповнював лише стук її підборів.

– Я не хочу, щоб ти думав, що я уникаю тебе, – мовила вона згодом. – Чи знову психував через Джаспера. Мені він не цікавий, та й сам на мене не претендує, тож…

– Ти не маєш нічого мені пояснювати, – важко ковтнувши, мовив Тай.

– Мені це відомо, – рівним тоном сказала Вів. – Та я хочу прояснити, не люблю коли в мені постійно сумніваються.

– Я сумніваюсь не у тобі.

Вів повернулась до нього, звівши брову.

– У кому ж тоді?

Тайлер опустив очі.

– Вочевидь, у собі самому. Я справді ревнував тебе до Гарта.

– Я помітила.

– Та це…несправедливо.

– Думаєш? – саркастично спитала Вів.

– Я намагатимусь більше цього не робити.

– Намагатимешся?

– О, ну даруй, я не можу пообіцяти тобі цього напевно, бо дупля не ріжу, чи не захочу йому вклепати наступного разу за ваше рукостискання.

Вівіка пирхнула.

– Ну, що ж, це вже схоже на слушну думку.

– Таке буває.

– Ріденько, – звузила очі Вів.

– Попри це – все ж чесно, – знизав плечима Тай.

І справді чесно. Принаймні зараз він будує план і намагається змінити власну поведінку. Вівіка затрималась на цій думці.

– Джаспер…наче непоганий тип? – обережно поцікавився Тай, серце зрадливо прискорилось.

– Так, – кивнула вона. – З ним було легко. Знаєш…не треба було грати, щось вигадувати, вдавати когось…Просто теревені ні про що, трохи випивки і їжі…Просте собі спілкування.

– Але вуха мені таки заклало.

Вівіка реготнула.

– Він хороша людина і прагне підтримати мене просто так.

– Щось нове для тебе?

– Не те слово.

Тай всміхнувся, крокуючи далі.

– Та попри все – я не хочу більшого з ним. Хоч і не відмовилась би від такого друга.

Серце стискалось від її слів, Тайлер коротко кивнув.

– Я помітив, що між вами…щось приязне, але не…

– Не таке, як тобі здавалось?

Тай кивнув знову.

– Тоді, чого почвалав за нами?

– Ну, я не приховуватиму, що не дуже йому довіряю, – бурмотів Тай. – І від початку я справді ревнував.

– І що змінилось?

Тайлер видихнув.

– Я просто зрозумів, що тобі було це потрібно. Хтось…з ким було б легше.

Вівіка у відповідь лише кивнула. Тай чомусь, вважав це добрим знаком.