Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Sick Puppies – All The Same

За певну кількість бесід, Вів пропустила, коли Тай знову опинився поруч. Вона усвідомила його присутність лише, коли той підтримав бесіду одного з інвесторів, що мав компанію, яка розробляла проєктне забезпечення. Тут знання Тая, здобуті у Корнеллі згодились неабияк, бо для Вів вони обоє спілкувались якоюсь вигаданою мовою.

З появою інших людей поруч, ставало легше. Вівіка з Таєм час від часу обмінювались репліками, жартівливо сперечалися про якусь дурницю, сміялися із жартів старого друга Гарві. З боку вони, певно, мали цілком нормальний вигляд. Майже як раніше. Тільки тепер кожен їхній випадковий дотик сприймався якось бурхливо. Вів відчувала як мурахи вкривали тіло, навіть коли Тай просто стояв надто близько. Коли його плече геть випадково торкалось її.

Та все стало ще гірше, коли хтось проходив між ними, і Тайлер інстинктивно поклав долоню Вів на спину, відводячи убік, це сталось всього на секунду. Раптовий дотик, про який зазвичай і не замислюєшся. Та не тепер. На шкірі здійнялися сироти, плечі на мить здригнулись, він теж це відчув, бо його рука зникла майже миттєво.

– Вибач, – тихо сказав Тай.

– За що? – судомно видихнувши, спитала Вів.

Їй кортіло продемонструвати, що у цьому жесті не було нічого такого, та тіло реагувало дуже явно, це виснажувало і не дозволяло нормально тримати обличчя.

– Не знаю.

Вівіка подивилася на нього.

– Тоді нащо перепрошуєш?

– Мені здалося…

– Піду освіжуся.

На шляху до будинку Вів спинило ще кілька гостей. 

– За АлленҐрінКорп і за його нову керівницю! – гучно виголосили черговий тост.

Гості підняли келихи, поштиво киваючи. Вівіка знервовано всміхнулась, оглядаючи натовп. Більшість з цих людей чекали на її провал. Та все ж…вона зустріла погляд Мартіна, що всміхався до неї з неприхованою гордістю. Були тут і ті, хто щиро радів, що дочка Гарві береться за справи. І може, їх не багато. Та якщо у неї буде вірити бодай хтось… 

Її погляд на мить ковзнув по Таю, хлопець теж тримав келих, не зводячи очей з дівчини. Погляд сповнений щирого почуття, від якого перехоплювало подих. Вів першою відвернулась, піднявши келих:

– За компанію, яка пережила непростий час, і за людей, що допомогли їй вистояти!

Гості з радісними вигуками дзенькнули келихами. Хтось вітав Вів, хтось кивав, всміхаючись.

– Ну що, – озвався хтось поруч. – Тепер Ви остаточно повернулись?

– Так, – відповіла Вів, реагуючи на те, як дивно звучала її відповідь. Адже вона дійсно поверталась. Тепер як Вів’єн Аллен, з ім’ям, яке їй дали при народженні, ім’ям, від якого вона тікала все життя і до якого досі не звикла.

Вона справді повернулась. Тільки от куди саме поверталась, Вівіка поки не знала.

Дівчина спинилась біля басейну, спостерігаючи за сяйливою водою, що злегка дрижала від прохолодного нічого вітерцю. Гості потроху розходились, хоч були й ті, що ще танцювали і гомоніли про свої вкрай важливі справи. Та Вів уже не чула їх, занурена у власні думки. 

***

Тай спостерігав за Вів, міркуючи про те, що кожен їх дотик ставав дедалі вагомішим і сам він не міг побороти бажання торкнутись її хоча б на мить, хоч і не завжди помічав це. Його рухи ставали інстинктивними, неначе розум не встигав навіть усвідомити, як рука легко торкається її.

Ноги самі несли його до дівчини. Він спинився, тихо мовивши:

– Вів…

Вона підняла на нього очі. Тай хотів щось сказати, але передумав. Погляд ковзнув по її обличчю, затримався на губах і знову повернувся до очей.

Він міг почати якусь тему для розмови. Пожартувати, вигадати бодай щось, проте…не міг навіть поворухнутися, неначе поруч із нею його ноги приростають до землі, а сам він не має більше змоги ні дихати без неї, ні зробити бодай якийсь рух, ні мислити в цілому.

***

Якщо раніше присутність Тая була болісною, зараз, коли він робив їй на зустріч кроки – це ще й дратувало Вів. Серце зрадливо прискорювалось, тіло боролось бажанням наблизити його і відштовхнути водночас.

Вів кортіло зараз уникати його якомога сильніше. Вона не могла дочекатись, коли вечірка скінчиться, щоб сісти у таксі до аеропорта і помчати назад до Нью-Йорка.

Хотілось бодай один день тиші від тих клятих думок. Одну мить спокою без цього хвилювання, без снів про нього, без його очей, дотиків і голосу.

Бо вона любила все у ньому, навіть те, як він говорив і це бісило, Вів хотілось заткнути Тайлеру рота, аби не чути того голосу. Вдягнути пов’язку на очі, аби не бачити його, триматися відстані, де він би не дістав її. Де б його дотики не викликали мурахи тілом та непереборний сум.

– Ти дуже гарна.

– Не роби цього.

– Чого саме?

– Не говори з таким почуттям у голосі, не хапай мене за руки, не намагайся обійняти.

– Чому?

– Чому?! – обурилась вона. – Бо все це почнеться заново. Я не хочу знову вибиратися з цього. Годі. Все, пропусти мене.

– Вів, поговорімо.

Тай схилив голову. Вона зітхнула, процідивши крізь зуби:

– Дуже хочу нагрубити, та ти вкрай рідко готовий до розмови, тож давай.

Він опустив очі.

– Мені не подобається те, у що перетворюються наші стосунки. Ти не ображаєшся ніби, та насправді я бачу, що тобі болить і ти прагнеш триматися.

– Цінне спостереження, з огляду на те, що я сказала тобі це прямим текстом, – Вів склала руки на грудях. – Далі.

Він стиснув зуби, звісно вона знущатиметься. Вівіка зла на нього, ображена і хоче піти. 

– Я не хочу закінчувати це. Бо ми…ми не спробували побудувати чогось справжнього.

Вів відвела погляд.

– Повернись до мене, – прошепотів він. – Я не зможу після всього жити так, наче цього не сталось. Я сумую за тобою, хочу, щоб все вийшло, але я не знаю як зробити це. 

Вона подивилась на нього, звузивши очі. Тай всміхнувся:

– І ти не знаєш, того й бісишся. Я дуже не хочу робити боляче, я не…не думав взагалі, коли казав ті речі. І я визнаю, що це моя проблема. Я маю зважувати власні слова. 

Вів пирхнула.

– А ще я маю контролювати власні емоції, власні ревнощі. Ти не мусиш нічого доводити мені, це я той, хто має вірити беззаперечно.

Вона опустила очі.

– А ще…– він важко ковтнув, відчуваючи як слова душать його, – ще я думав про те, що постійно вимагав від тебе особливого ставлення. Наче ти маєш довести серйозність власних почуттів, та я сам…не був серйозним і це теж моя проблема.

– Не забагато проблем на одну хвореньку макітру? – звела брову Вів.

Тай всміхнувся.

– Ти – найцінніше, що у мене є. І я прагну проявляти це, щоб ти відчувала себе так. Щоб знала, що можеш довіритись мені. Бо твоя правда – довіра це головне, і я хочу, щоб ми навчились вірити одне одному.

Вівіка мовчала, Тай легко підхопив її руку.

– Я кохаю тебе, кохаю давно, та останнім часом я усвідомив, що люблю тебе навіть сильніше ніж це було раніше і це лякає мене. Та я також розумію, що “помочити ноги” в цьому не вийде. Треба пірнати з головою на глибину і якщо ти готова зробити цей стрибок після всього – я буду з тобою.

– Що буде потім? – спитала вона, піднявши очі.

– Потім?

Вів висмикнула свою руку.

– Ми типу помиримось, дасть бог переспимо, перші кілька днів у нас буде фактично медовий місяць, а тоді? Я подякую офіціанту у кафе і ти у ревнощах вчепишся йому в горлянку, а тоді образишся на три місяці?

– Ні, я буду тримати себе у руках і більше нікуди не подінусь від тебе.

– Ой, та ти що? Може покликати Гарта? Складемо договір, бляха. Бо я вже не знаю як тобі вірити, Таю.

Вона хитала головою.

– І як я примудрилась закохатись у такого довбня, трясця?!

Тай чогось всміхнувся.

– Не шкірся! – рявкнула вона. – Це не смішно, ясно тобі? Ти дістав мене до чортів! Я не витримую цього більше!

– Слухай, ми можемо піти звідси і…

– Не клей дурня! – штовхнула його вона. – Хочеш йти? Вали. А я їду додому, сама!

– Вів…

– Не “Вів”-кай тут! – невдоволено пирхнула вона. – Скільки можна знущатися з мене? Скільки ти будеш застосовувати до мене те дурнувате “холодно-гаряче”? Для чого ти мучиш мене? Хочеш довести собі власну незрівнянність? Хочеш закохати мене дужче? Щоб я стала залежною?

Тай знервовано ковтнув.

– Ні, Вів, у мене і думок таких не було, – глухо відповів він.

– У мене часом враження, що в тебе думок в цілому нема, як у мушлі. Бо ти поводишся як останній, кончений, бляха ви…

Тайлер наблизився, поцілувавши її. Вівіка з силою штовхнула його в груди, змусивши відступити до басейну.

– Не смій затикати мене поцілунками, як у клятому ромкомі! – рявкнула вона. – Я не договорила і ти не будеш поводитись зі мною як із істеричкою, яку треба заспокоїти, ясно?

Тай зітхнув.

– Якщо це тебе втішить: з того моменту як я вперше сказала тобі, що закохана, змінилось дуже багато. 

Він здійняв брови.

– О, так…– насмішкувато мовила Вів, наблизившись. – Мені було боляче, самотньо, страшно, холодно, часом звісно дуже добре, хотілось ще, та здебільшого я лишалась на самоті із купою запитань: чого це мій коханий така сволота? І як, бляха, відкотити все назад. Бо такої любові я не хочу. 

Вона знову зробила крок, не зводячи з нього очей і понизила голос:

– Я від такої любові, Таю, і тікала все життя. Ти знову загнав мене у стан, коли я залежу від чужих емоцій і страждаю на самоті, доки ніби-то кохана людина спить, жере або ігнорує мене.

Він відчув, як тремтить у грудях від її зізнання.

– Тому я хочу поїхати геть, – хитала головою Вів. – Твоя присутність у готелі не буде такою гострою. Там я зможу відновитися і жити далі. Я не збираюсь ігнорувати тебе абощо, та і бути з тобою так, я більше не зможу.

– Я все зруйнував?

– Бляха, добрий вечір, сонечко! – закричала вона, штовхнувши його знову, Тай перехопив її лікоть, відчуваючи як п’ята зависла над бортиком басейну. – Звісно ти, придурку, все зруйнував! Тобі, що банер намалювати, щоб дійшло?! У нас був шанс від самого початку, бляха, доки ти не почав викручувати, скиглити і варитися у абсолютно безглуздих думках, продиктованих вочевидь, проблемами із самооцінкою!

– Я не можу вимагати від тебе довіри, – хитнув головою Тай. – І не можу вимагати, щоб ти забула те, що я зробив. Навіть якщо мені дуже хочеться.

– Боже! Він зрозумів, дайте йому медальку!

– І навіть так…я не знаю, що робити, кажу це щиро, – продовжив він, ігноруючи її шпильки. – Це той рідкісний момент, коли я не маю жодного плану. Але точно знаю, чого не хочу. Щоб ти їхала, думаючи, що мені байдуже на все це.

Вів відвела погляд.

– Мені не байдуже, – тихіше додав він. – Я просто не хочу знову тягнути тебе за собою. Не хочу переконувати тебе залишитися, якщо ти бажаєш іншого.

Вона мовчала.

– Але якщо ти питаєш, чи хочу я бути з тобою, – Тайлер наблизився. – Хочу страшенно. Трясця, Вів, я хочу цього більше за все на світі.

– Це я вже чула, – стомлено мовила вона.

– Знаю.

– І “кохаю тебе” теж чула.

Тай кивнув.

– І про зміни теж, ти повторюєшся, коли що.

– Тоді, певно, мені краще нарешті замовкнути.

Вівіка глянула на нього з-під вій.

– Оце вже щось новеньке.

Він усміхнувся.

– Я можу спробувати.

– Що саме?

– Не говорити тобі, що я змінився, а показати.

Вівіка нічого не відповіла.

– І якщо ти поїдеш, я не буду влаштовувати сцен, не буду змушувати тебе передумати і не вдаватиму, що мені легко, – сказав Тай. – Але я і не зникатиму. Якщо захочеш поговорити, я залюбки. А… захочеш побути сама – дам тобі спокій. А раптом злякаюся – скажу як є, а не зроблю тебе винною в цьому.

Вів звела брову.

– Ти ба… Дійшло нарешті, що люди не довбані телепати, еге ж?

– Не зовсім, – звузив очі він. – Я все ще сподіваюсь, що ти навчишся читати мої думки, це було б достобіса зручно.

– Пейдже, бляха. Тобі самому у власній макітрі тісно, ти хочеш і мене до божевілля довести?

– Все, мовчу, – всміхнувся Тай.

– Гаразд. Поговоримо у Нью-Йорку, – мовила вона, збираючись відійти. – Пусти мене.

Вів вперлась йому в груди, Тай відхилився назад, зойкнувши. Вівіка, інстинктивно схопила його за сорочку, та замість втримати – повалилася з ним під воду. 

Спершу заклало вуха. Сяйлива прохолодна вода зімкнулась над головами. Поділ сукні хмарою оточив її ноги. Досить швидко обоє погребли до поверхні.

– Якого біса? – виринувши рявкнула вона.

– Все гаразд? – спитав Тай, уважно поглянувши на Вів.

Дівчина вилаялась, вибираючись із води. Синя сукня намокла, обважнівши, волосся склеїлось, туш зібралась темними колами під очима. 

Тай затих, спостерігаючи за дівчиною. Та помітивши, як Вів бореться зі сміхом, і сам видихнув, а тоді провів долонею по обличчю, стримуючи власні веселощі.

– Ти… – він засміявся, не знаходячи слів. – Ти скинула мене у воду!

– Остудив свої пориви? 

– Та аж зайвого…– скривившись на холодну сорочку, що неприємно обліпила тіло, відповів він.

– Сам винен, – огризнулася вона, відкидаючи мокре волосся з обличчя. – Хто тебе просив смикатися, як глист у скафандрі? Я такого слона б і не втримала.

– Я взагалі не… – Тай обірвав себе, розглядаючи Вів.

Вона стояла зовсім близько. Мокре волосся прилипло до щік і шиї, очі блищали після сміху, а обличчям стікали краплі, “вкравши” трохи макіяжу з її повік.

І раптом йому стало байдуже, що вони промокли до нитки. Байдуже, що це була дурна сварка, що вони щойно говорили про речі, від яких у нього досі стискалося всередині. Серце завмирало, від погляду на неї, межі, які вони так дбайливо креслили стиралися в мить. Він просто більше не витримав тієї відстані, її погляду. Та й власного бажання нарешті перестати стримувати те, що відчував.

Тай раптом зробив крок і, поклавши руки на її щоки, поцілував. На мить вона знову заклякла, тоді важко видихнула, притиснувши його до себе ближче.

Цього вистачило, щоб у нього остаточно зникли залишки здорового глузду. Тай притягнув Вівіку ще ближче, ніби за ці кілька секунд намагався надолужити все, що вони втратили за довгий час.

Та дівчина отямилася першою й миттєво відсторонилася.

– Чекай, – спинила вона його. – Ні-ні. Я не жартувала, Таю. Нічого не буде, ти втомив мене. Я обіцяла собі, що більше не поведусь на це, а ти знову і знову робиш одну і ту ж хрінь. Все, відпусти мене.

– Ні, я не зроблю цього.

– Ні? Що, спершу переспимо, а вранці ти знову будеш сніговою королевою із бурулькою в сраці?

Він розреготався, Вівіка ж навпаки не була веселою. Вона докірливо похитала головою і вирвалась із його рук, рушаючи геть.

Тай дивився їй вслід, ще важко дихаючи. І тільки тепер нарешті зрозумів, що знову зробив те саме: почув її страх та замість того, щоб вислухати, спробував заглушити його поцілунком.

***

Взуття неприємно чвакало від води, за подолом тягнувся мокрий слід, Вівіка почувалась равликом і кривилась на все.

Добре хоч гостей порідшало і мало хто побачив це фіаско. Прекрасна презентація нової голови правління! Неврівноважена парочка, що гучно з’ясовувала стосунки і звершила бесіду кількома запливами, а тоді непроханими поцілунками.

І вона дозволила цьому статися. Дозволила, бо сама уже не могла триматися. Їй треба терміново залишати це кляте місце. Їхати геть і сподіватися, що Тай не помчить слідом, а дасть їй хоч тиждень на адаптацію. Бо мати його поруч було все одно, що раз за разом піддаватися спокусі перейти небезпечний рубіж, що однозначно знову зажене її у той стан, з якого вона щойно почала вибиратися.

До будинку їхали мовчки. Вів добряче змерзла і залишила авто, щойно Тай спинився у дворі. 

– Вів, зачекай!

Дівчина гупнула дверима, крокуючи до будинку. На ходу скинула мокрий одяг і стрибнула під душ, щоб зігрітись хоч якось. А коли залишила ванну, знайшла на столі біля ліжка чашку какао. Звузила очі, покосившись на паруючий напій, а тоді все ж переборола себе випила, радіючи теплу, що розтікалося шлунком, миттю зігріваючи Вів. 

Вона переодягнулась і окинула поглядом кімнату. Всі речі було зібрано, дівчина повністю готова до виснажливої, та попри все омріяної подорожі додому.

Тепер, після тієї химерної розмови, все ставало ще більш заплутаним, та Вів знала: якщо лишиться тут ще бодай на ніч – передумає і не поїде звідси взагалі. Цього допускати було не можна.

Вівіка зітхнула, залишаючи спальню. Тай сидів у вітальні і стрепенувся, щойно двері відчинились.

– Дякую за какао, – тихо мовила вона, миючи чашку.

Вівіка витерла руки і рушила до дверей, хапаючи валізи.

– Що я маю зробити, щоб ти хоча б подумала про це? – хрипко спитав він.

Вівіка мовчала. Якби ж вона знала. Якби ж була чарівна пігулка, від якої стає краще. 

– Прошу, – тихо мовив він. – Тільки скажи мені це і я…відпущу тебе, що б ти не вирішила. Та я маю знати.

– Ти уже багато в чому змінився, – визнала вона. – І я разом з тобою.

– Та цього не досить. Я розумію це, лише не знаю, що ще я можу зробити.

– Розумієш, в чім річ, Таю, – зітхнула вона. – Я з тобою почуваюся як у клятому дні бабака і це мене дістало. Де гарантія, що зараз щось буде інакше?

– Це тому, що…

Вів кинула валізи, розвертаючись:

– Це тому, що ти, Тайсоне Пейдж – сцикло! – перебила його вона. – І я не збираюсь витрачати час на все це. Більше я не дозволю тобі завдавати мені болю, ясно?

Вона знову повернулась до дверей, Тай піймав її за руку.

– Поговори зі мною.

– Ми наче як вже поговорили, хіба ні? Толку з того я не бачу. Не хочу я знову почуватись ввечері спокусницею, що змусила тебе до сексу, якого ти бляха сам хотів, а на ранок – покинутою і небажаною. Мені осточортіло це.

– Я не прошу сексу, Вів.

– Це щось новеньке, – вона вирвала зап’ясток з його хвату і склала руки на грудях. – Чого ж ти просиш?

– Один останній шанс. Якщо я знову підведу – звільни мене, позбав права голосу, можеш навіть випхати копняками під зад. 

– А нащо? – хмикнула вона. – Ти ж сам себе зненавидиш за це.

– Твоя правда, – кивнув він. – То, як? Остання спроба?

Вів зітхнула. Один шанс…скільки тих шансів було? Вона знову поглянула на Тая. Його очі, губи, руки…Хвиля збудження була болісною, бо разом з тілом на хлопця реагувало і серце. Його стискало, воно гупало в грудях, раз по разу змушуючи горло пересихати, наче вона пробігла крос. 

Вівіка кохала його, справді, та не була певна, що з цього щось би вийшло. Але що як спробувати? Бо їй кортіло знову відчути його, кортіло знову цілувати, вона хотіла близькості, бо сумувала за ним, навіть коли вони перебували у одній кімнаті. Їй хотілось бути вільною у власних почуттях, а не ховатися. Вона хотіла бачити його і щоб він бачив її так само. Приймав її з усім нажитим – добрим і лихим. Приймав і любив. Щиро, а не раз на кілька днів, коли попустить чергову образу. Останній шанс. Вона знатиме, що спробувала. І…раптом щось вийде?

– Якщо я погоджусь на цю авантюру, чи ти розумієш, що все це тепер буде невідворотним?

“Невідворотне”, вона дібрала дуже правильне слово. Шляху назад уже не буде. Він або приймає її і дозволяє їй загубитись у почуттях, або і далі ховає їх якнайдалі і не довіряє їй. Тай рішуче кивнув. Він хотів цього до нестями.

– Так, Вів. Це невідворотне.

Вона схилила голову вправо, окинувши хлопця поглядом. Від цього тілом Тая прокотилась гаряча хвиля.

– Тобто ти більше не хитаєш мене на клятих емоційних гойдалках. Все, що відбудеться далі – це нова точка відліку, а не чергова надумана образа і поспішні висновки.

– Так. Емоційних гойдалок не буде, втім я маю ідею як ще тебе похитати, – він спокусливо всміхнувся.

Вівіка криво всміхнулась, потягнувши його ближче за ремінь штанів. Тай обвив руками її талію. 

– І завтра вранці твоя гола дупа буде спати поруч, не задумливо куритиме на балконі, не морозитиметься від мене весь день. 

Тай кивнув.

– Обіцяю.

– Отож, план такий: ми прокидаємось, чистимо зуби, снідаємо, займаємось сексом, потім душ і прогулянка. Я хочу бельгійських вафель. Зрозумів?

– Зрозумів, – всміхнувся Тай. – План мене влаштовує.

Вона пирхнула.

– Ну, звісно він тебе влаштовує. 

Тайлер потягнувся, щоб поцілувати її, Вів спинила його, і не припиняючи всміхатись продовжила: 

– Не так швидко, любий, бо якщо завтра ти знову увімкнеш свою біполярку – я хапаю речі і повністю зникаю з твого життя без повернення. До готелю можеш не приїздити, я поверну тобі гроші за частку на рахунок, а речі, що ти лишив там – вишлю поштою. Та мене ти особисто більше не побачиш ніколи.

Дівчина всміхалась, та погляд її був жорстоким і колючим. Тай уважно подивився на неї. Грайливого настрою як і не бувало, це доволі сильна обіцянка, а знаючи категоричність Вів та її вміння виключати з життя непотрібних людей – вона ще й не порожня. Дівчина мала намір дотримати слова і от тоді Тай дійсно втратить все назавжди.

– Ти це серйозно? – хрипко озвався він.

– Не для красного слівця так точно. Я не жартувала, ти реально мене дістав, якщо шантаж єдине, що здатне поставити тебе на місце – я ризикну усім. Ми або у адекватних стосунках, або не матимемо жодних і не зустрінемось більше.

Тай повільно кивнув.

– Я зрозумів тебе.

– Чудово, – вона вивільнилась з його рук.

– Ти куди? – здивовано спитав Тай.

– Спати. Завтра насичений день. Занеси мої валізи назад у кімнату. Я їх поки не розбиратиму.

– Але…

– Але, що? – розвернулась вона. – Сам сказав: сексу не просиш. Я його і не пропонувала, – знизала плечима вона. – А і ще, сьогодні спимо у моєму ліжку.