Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Rihanna feat. Mikky Ekko – Stay

Відхід Джаклін від справ утворив певний вакуум, Вівіка посилено засвоювала інформацію про компанію, переглядала важливі документи та відвідувала зустрічі. Але часом їй бракувало терпіння, тож Тай вирішив долучитись, аргументуючи це тим, що одна голова – добре, але дві може таки щось до пуття і складуть.

Часом Вівіку тішило те, що вона гребеться у тих папірцях не сама, але інколи, як от у цю саму мить, втручання Тайлера і його впертість дратували її до чортиків.

– Ми не можемо просто взяти й перенести це на наступний тиждень, – Вівіка перегорнула кілька сторінок документа. – Дедлайн за три дні.

– Можемо. І перенесемо.

– Чому?

– Бо це маячня! Такі справи не вирішуються за тиждень!

Вівіка підняла на нього очі:

– Дуже переконливий аргумент.

– Я не зобов'язаний погоджуватися лише тому, що ти вже все вирішила, – Тай склав руки на грудях. – Треба взяти більше часу. Перевірити кожну версію і скласти перелік дій. Тут не можна квапитись.

– А я не казала, що ти зобов'язаний погоджуватись зі мною. Я питаю, чому ти вважаєш це маячнею, Таю.

– Подивись, хто це тобі надіслав. Вони знають, що ти зараз розбираєшся зі структурою компанії. Знають, що в тебе через три дні засідання. І раптом саме зараз тобі прилітає звіт на двадцять сім сторінок про те, що вони самі можуть перевірити за годину! 

Вів зітхнула.

– Ти ж розумієш, що перекладання цих папірців покликане зайняти тебе чимось якнайдалі від справді важливих справ?

– Тобто ти пропонуєш нічого не робити?

– Я пропоную робити те, що має сенс!

– А, ну тоді чудово? – бурмотіла вона. – Бо я саме цим і займаюсь.

Тайлер подивився на неї.

– Ти зараз серйозно?

– Абсолютно. Як я можу розібратися у тому як керувати компанією, якщо пропускатиму етапи, хай і дурнуваті, яких поки не розумію?! Я маю вчитись на чомусь, Таю. І навіть якщо це маячня, я принаймі з’ясую це на досвіді.

– Ти маєш брати участь у нарадах. Приймати важливі рішення, у тебе вирішальний голос. А оце…це просто їх спосіб тримати тебе якнайдалі.

Вона шумно опустила папери на стіл.

– Слухай, я вирішую справи компанії, гаразд? Повернути вкрадені і розпиляні Дюпоном частки – це одне. Відновити їх як частину компанії, забезпечивши необхідні ресурси – геть інше. Це справа не одного дня. Один нещасний звіт не робить мене менш важливою. Якщо ти не хочеш допомагати – гаразд. Я зроблю це сама, але не треба нав’язувати мені думку, що я не роблю нічого важливого.

– Вів, ти… – він обірвав себе, стиснувши зуби.

Тай має вчитися говорити помірковано. Його емоції ніколи не доводять до хорошого. Ними він лише все псуватиме. Треба бути уважнішим, а емоції можна скидати на тренуваннях.

Хлопець повернувся, збираючись відійти.

– Куди ти?

– Я…зараз скажу якусь дурницю, про яку шкодуватиму. Тому, дай мені хвилинку.

Вів нахмурилась провівши його поглядом. Вона видихнула, повертаючись до звіту. Загалом Тай мав рацію – дані які зараз аналізувала Вівіка не мали в собі чогось революційного. Проте це теж мало значення, а надто якщо вона збиралась і справді керувати компанією, а не бути її власницею “для галочки”. 

Інше питання, що Вів взагалі не була аналітиком. Вона вміла гарно скласти алгоритм, але робота з числами втомлювала її. Та дівчина була впертою, тож боролась із тим звітом до останнього. Тай мав для цього відповідну компетенцію, та й давалось йому це значно легше за неї, саме тому вона потребувала його зараз.

Та, якщо він не хоче у це влізати – має повне право. Вів звісно це трохи засмучувало, та вона б не звинувачувала його у цьому. 

За десять хвилин Тайлер повернувся, сів навпроти і перехопив копію звіту. Взяв олівець, посунув до себе ноутбук та продовжив мовчки виконувати свою частину.

Вівіка час від часу піднімала на нього очі, та нічого не казала. За певний час, хлопець сам відклав папери і мовив:

– Вибач, за реакцію. Я трохи психонув.

– Помітила, – повела бровою Вів, занурюючись у папери.

– Я не мав вирішувати, що важливо, а що ні.

– Де в чому ти маєш рацію, – знизала плечима вона.

– І ти теж: хочеш розібратись у великому – почни з меншого масштабу. Просто…

– Ти як і я хочеш швидких результатів.

Тай кивнув.

– Але так не буває, – вона підняла на нього очі, акцентуючи увагу на наступному: – Ні в чому.

Він зустрів її погляд, киваючи. Повисла напружена тиша.

– Знаєш, про що я загадала? – всміхнулась Вів. – За цей тиждень ми не номінували нових ідіотів.

Він відхилився на спинку крісла:

– І точно. Як щодо того типа з конференції?

– Якого саме? 

– Звісно…У тебе ж там була ціла колекція, – Тай закотив очі.

– Ти про того, що три години розповідав, який він геніальний переговорник, а потім віддав нам усі потрібні цифри просто тому, що я сказала, що він йому личить костюм?

– Ідіота номіновано? – звів брову Тайлер.

– Ідіота номіновано, – криво всміхнулась Вів.

Вони потисли руки, реготнувши.

***

Вечір видався напрочуд приємним. Вони обговорювали фільм, який колись дуже любили, а зараз, переглянувши його у дорослому віці, усвідомили, що кінокартина м’яко кажучи не вражає. Їх погляди перетинались трохи частіше, ніж це було останнім часом і щоразу затримувались трохи довше. Вів помічала це, затихаючи. Вона знала цей погляд, колись він був для неї таким природним, що навіть не змушував замислитись над ним. Тепер же прискорював серцебиття і змушував все тіло стискатися. Вона скучила. Ця думка прийшла раптово і виявилася настільки гострою, що Вівіка ледь не відвела очі.

Вона сумувала за його близькістю. За тим, як він сідав поруч, забирав у неї телефон, коли вона надто довго працювала, торкався її руки, проходячи повз, сумувала за тим, як він цілував її, за тим, як вони засинали і прокидалися разом. Їй бракувало відчуття, що між ними немає цієї клятої відстані.

Та найбільше вона сумувала за відчуттям спокою. Її так втомило боятися й тривожитися тим, що буде потім. Дістало згадувати все, що пішло не так, постійно аналізувати власні дії, слідкувати, щоб надокучливі почуття не полізли назовні, де вона не зможе ховати їх. Не запитувати себе, чи можна знову довіряти Таю, а просто бути з ним, хай навіть ненадовго. Хай потім буде боляче.

Тайлер щось сказав, Вівіка усміхнулася, хоча не почула його слів.

– Що? – перепитав він.

– Нічого, – хитнула головою Вів.

– Ти дивно на мене дивишся, – всміхнувся Тай.

– А може це ти дивно на мене дивишся?

Він знов усміхнувся.

– Певно, тому що ти вродлива, і мені від того перехоплює подих.

Вівіка закотила очі, але усмішка не зникла.

– Це найромантичніше, на що ти здатний?

– Ні. Але думав це найромантичніше, що ти змогла б витримати, та пускання очей під лоба підкреслило мою помилку.

Вів прикусила щоку, стримуючи сміх. Тай навпаки здався і реготнув. Він мимоволі торкнувся її волосся, відвівши пасмо, що падало на око, вбік. Вівіка затамувала подих. Серце зрадливо прискорилось.

Тайлер не прибирав руки, лишивши її десь біля шиї Вів. Він незмигно дивився на неї, пестячи поглядом її повіки, губи, щоки, кінчик носа. Той погляд з-під вій змушував її почуватись вразливою, маленькою, закоханою і абсолютно розгубленою. Дурне почуття, чуже для Вівіки, та вона геть губилась у ньому.

Думки проносились у голові, і кожна наступна лунала гучніше попередньої. Цього хотілось найбільше. Просто відпустити нарешті обридливий контроль, наблизитись, притулитися, відчути його губи на своїх. Гарячі руки на талії, тепло його тіла.

Та біль знову нагадав про себе. Чергове полегшення перед новим зривом. Перед новими переживаннями, що знову захоплюватимуть її, знову перетворюватимуться на постійне колюче лезо під шкірою, що викликає болісну кровотечу. Невпинну, виснажливу, після якої не існує шансу на повноцінне життя.

Його любов була травматичною. Вона викликала біль, жалила, робила слабшою і коли від усіх тих переживань лишалось тільки відповзати у тінь, аби хоч трохи відновитися – сил на нові спроби не лишалось.

Вона боялась того, що все це почнеться знову. Боялась того, що вони знову зближуються. Бо нового такого ж перевороту вона більше не витримає. Тож, коли Тай наблизився, Вів відсторонилась від нього, відчуваючи як це рішення, попри всю його правильність викликає гіркоту і розчарування.

– Не треба. Не роби цього, будь ласка, – тихо мовила вона і пішла до своєї кімнати.

***

Двері тихо зачинилися перед ним, Тайлер ще кілька секунд стояв нерухомо, дивлячись на дерев’яну поверхню. Його рука все ще лишалась піднятою, а пальці неначе досі пам'ятали тепло її шкіри.

Він не чекав на це, чомусь був упевнений, що цього разу Вів не відсторониться. Може, тому що останнім часом усе між ними знову ставало таким, як колись? Її усмішки більше не були вимушеними, Вів не уникала його, сідала поруч, а іноді дивилася так, що в нього завмирало серце. Сьогодні вона дивилась на нього саме так.

І коли Тай торкнувся її волосся – Вів не відступила, навіть навпаки. Він бачив, як вона затамувала подих. Відчув, як дівчина напружилась під його рукою. Бачив її погляд, чув це ледь помітне, майже невловиме захоплення між ними, коли все довкола припиняє існувати – є лише вони вдвох.

Вона хотіла цього, Тайлер був майже певен. То чому ж тоді пішла? Він повільно опустив руку, замислюючись. Раніше така відмова, мабуть, розлютила б його. Змусила б замкнутися, образитися, вирішити, що він знову зробив щось не так, а Вівіка просто не хоче сказати правду. Тепер же, йому було цікаво, що саме стримало її.

Тайлер заплющив очі й тихо видихнув. Він так довго чекав на цей момент, що встиг переконати себе: найважче вже позаду. Вони обоє змінювались. Вчилися говорити, слухати та найголовніше: брати під контроль те, що колись руйнувало їх. Він почав вірити, що одного дня Вівіка просто перестане озиратися назад і дозволить їм спробувати ще раз.

Сьогодні йому здалося, що цей день настав, і певно тому її відмова так засмутила його. Та водночас із тим сумом, Тай відчув і ще дещо. Він відчув тепло. Те саме, що сповнювало Тайлера, коли Вів дивилася на нього й усміхалася, коли жартувала, коли не тримала відстань і дозволяла йому підійти так близько.

Певно, він поквапився. Хотів одним поцілунком повернути все, що вони втрачали поволі, поступово, не звертаючи уваги. Але так не можна. Вівіка не забула, та й у його пам’яті все було занадто свіжим. Варто бути терплячішим, дати їй простір. Йому нема куди поспішати, головне, що Тай відчував дуже чітко – у них був шанс.

Втім, на ранок Вівіка була мовчазною. Тай міркував, як йому бути, він був сповнений рішучості повернути її. Просто стомився жити, наче вони сусіди. Кортіло повернути те, що в них було. Відкинути нарешті страх, сумніви і просто бути з нею. Бо без Вів бути було неможливо. Це він розумів тепер особливо чітко.

***

Вів кортіло поговорити з кимось, аби не піти до Тайлера і не розповісти все, про що міркувала всю ніч. Про всі свої сумніви, про всі бажання. Його присутність тисла на неї, дівчина розривалась між тим, чого хотіла найдужче, і тим, що було б безпечно для неї. Стосунки з Таєм до другого ніяк не стосувалися.

Есті слухала уважно, та навіть через відеозв’язок, Вів бачила стурбованість у погляді подруги.

– Мені бракує його, – зізналась Вівіка. – Але і бути з ним…я не зможу. Якщо це його методи, то це не для мене.

– Скільки у вас вже це відбувається?

– Близько двох місяців.

– Трясця… Як тримаєшся?

– На диво добре. Мені не хочеться сексу.

– Таке буває?

– Як подумаю, що це буде черговий випадковий, хай і перевірений тип – нудити починає. А коли згадую Тая…стає дуже боляче, потім в мене починається істерика і я вирубаюся до ранку. Чудове снодійне, та радити не буду.

– Не смішно.

– Авжеж… – зітхнула вона, відводячи погляд.

– То…– Есті замовкла. – Тай аж настільки вправний?

– Ти не розумієш, про що я. 

– Оу! Я не очікувала такого повороту…– знітилась подруга.

– Кажу тобі: ти не розумієш, – хитала головою Вів. – Він кохається, як я.

– Тобто? – реготнула Есті.

– Уяви, що тебе клонували у привабливому чоловічому тілі.

– Ого…аж так? – розширила очі подруга.

– Він знав про все. З найпершого разу він знав все, що треба робити, не вивчав мене, не підлаштовувася. Я не мала його направляти, підказувати чи робити щось самій. Він неначе читав мої думки і робив саме те, що було потрібно. Це лякає і збуджує водночас. Я ще не стикалась з таким. У мене був гарний секс, був і зразковий, але це…це не можна підігнати під жодні рамки, я не здатна пояснити тобі як це.

– Тоді ясно…

– Це вже не має значення, – зітхнула Вів, тамуючи збудження, що здригнуло плечі солодкими спогадами.

– Але ж питання не лише у сексі?

– Звісно ні. Я знала, що таке буває, коли люди сумісні у інтимі, але абсолютно не підходять одне одному у стосунках.

– Тобі не здається це занадто радикальним?

– А як ще це назвати? Ми нормальні друзі, але щось більше… Постійно виливається у образи, скандали і мовчанку. Мені боляче дивитись на нього і розуміти, що у нас було і що вже втрачено. Я постійно думаю про Тая. Постійно згадую… дуже хочу, щоб він обійняв мене. Хочу засинати з ним поруч, мені так набрило вдавати, що я спокійна, хоча поруч із ним я хвилююсь, як підлітка. Це виснажує мене.

– Ти кохаєш його.

– Це неважливо. Все скінчено, я не хочу повертатись до цього.

– Але чому? Він теж кохає тебе, чого ви…займаєтесь цією дурнею? Вам же не по п’ятнадцять років. Скільки можна одне одного мучати?

– Щоб щось вийшло, треба змінюватись. А ми лише хапаємось за власні щити і закриваємось.

– Ну, проблеми з довірою це не дивина. 

– Потішиш мене тим, що знайшла нам штатного психолога у компанію? – звузила очі Вів.

Есті криво всміхнулась:

– Не певна, що готова виливати душу сторонній людині, ще й за гроші.

– У цьому і є наша проблема, – зітхнула Вівіка, залишивши кімнату, щоб заварити чай. – Ми варимось у власних проблемах та ігноруємо наслідки такого варива. Того вони й переслідують нас.

– Я так скучила.

– І я, – зітхнула вона, відставивши чайник. – Ми скоро побачимось.

– Ти серйозно?

Вів кивнула.

– О, як добре! Тримай у курсі, гаразд? Люблю тебе.

Вівіка зітхнула, відклавши телефон. Відпила трохи чаю і сіла на канапу, поклавши ноги на крісло. Голова гуділа від подій останніх тижнів. Вів нарешті стала радою правління у батьківській компанії і зараз активно включалась у всі необхідні процеси. Проводила зустрічі з радою та розбирала документи тітки. Джаклін лишила небозі чималу базу, фактично нотувала детальні інструкції з того як вести справи, за що Вів була вдячна їй, та все ж шкодувала про те, що мало цікавилась у неї особисто. Натомість вони з Джаклін із задоволенням шпиняли одна одну.

Яким же все це зараз здавалось беззмістовним. Проста втрата часу, марнування. Адже часу від початку було обмаль. Та картати себе було так само марно. Вони спілкувались так, як могли. І у всьому несказаному, крізь всю іронію і сарказм, проглядалась ледь чутна думка: вони таки подружились перед смертю Джаклін. Просто зробили це у власному стилі.

– Ти…скоро побачишся з Есті? – спитав Тайлер, вивіши Вів із роздумів. – Даруй, я не хотів підслуховувати.

Вівіка на мить застигла, а тоді видихнула:

– Я повертаюсь до Нью-Йорка.

Тай відчув, як у грудях стисло і підняв на неї очі.

– Чому?

– Я тут затрималась, – уникаючи його погляду, відповіла Вів. – Резонанс довкола мене стих, компанія тепер моя, лишатися у цьому домі вже немає потреби.

Тайлер не міг пояснити, та потреба була. Принаймні для нього. Тут вони вдвох, закриті від світу, тут у них є шанс розібратись, щось вирішити. Він слабко вірив, що повернувшись до готелю, до роботи тепер, після всього цього – вони зможуть лишитись такими ж як є. Від чогось хлопець був переконаний, що залишивши це місце вони віддаляться ще дужче. І це краяло серце. Він не міг впливати на це рішення, але воно викликало чимало хвилювань.

І після того, як вчора він помітив мінімальне зрушення – Вів хоче їхати. Що як він тлумачив її сигнали неправильно? Він раптом уявив їх готель. Уявив гамір чергових вечірок, її блискучу усмішку гостям, роботу в організації. Щоразу, щодня така зібрана, у розкішній сукні, що повільно спускається сходами, даруючи кожному такий особливий загадковий погляд. І уявив себе на барі – ніби й поруч, але знову на відстані витягнутої руки.

Та хіба він мав право просити її лишитися? Для чого? Заради нього? Коли їй тут погано, коли вона хоче назад, найбільш егоїстичним було б благати її потерпіти ще, доки він збере себе в купу. Що як вона не хоче нічого вирішувати? Що як та їх розмова і означала фінальну крапку? Що як та її реакція вчора і була відповіддю на всі питання, що непокоїли Тая?

Невже він знову бачив лише частину картини – лише те, що хотів бачити? За що він хапався? За примарний шанс, що у цьому будинку у них більше шансів зійтися, ніж у Нью-Йорку? Це ж вирішувало не місце, а лише бажання Вів. 

“Я не маю на неї права”, – пронеслось у голові знову.

А тоді цю думку збили слова Есті:

“Це не ти! Тай ніколи не ниє, він бере сраку в жменю і щось робить!”

От тільки що робити? Переконувати її у тому, що краще лишатися? Чи їхати з нею і намагатись робити це там? Тай би був радий “щось робити”, аби розумів, бляха, що саме.

– Звісно, якщо так буде краще… – глухо озвався він.

Вів повернула до нього голову.

– Що ти насправді про це думаєш?

– Тобто?

– Я бачу як ти постійно зависаєш, добираючи слова. Я ціную це, але…

– Я не хочу, щоб ти їхала, – перебив її він. 

– А я не можу більше лишатись тут, – відповіла Вів, заплющивши очі.

– А що у Нью-Йорку? – тихо спитав Тай. – До чого саме ти хочеш повернутись?

– До роботи, до готелю, до людей врешті-решт. До того контролю, який я мала. Бо тут…мені самотньо. Тут порожньо, тихо і попри це відчуття, наче хтось кричить мені на вухо. Мені не спокійно тут, Таю. 

Болісне усвідомлення раптом скувало груди – вона хоче не додому, а лише піти звідси. Від нього, якнайдалі.

Тай видихнув, піднявши очі:

– Ти не хочеш, щоб я повертався з тобою?

– Я не виганяю тебе, – хитнула головою Вів. – Ти можеш повернутись у готель, до роботи, це твій вибір, я не проти. Але там буде легше.

– Легше у чому?

– Легше замістити власні почуття. Сховати їх у чомусь іншому. 

– Замістити?

– Так. Коли хочеш плакати – регочеш на все горло. Коли боїшся – патякаєш про все на світі. Коли маєш забагато почуттів – влаштовуєш вечірку. Коли ти посеред натовпу вдаєш, що відчуваєш щось інше – з часом віриш у це. І хоч на певний час тобі легшає. Та тут…мене вистачає лише на кілька годин у вітальні, і я мчу у спальню, бо відчуваю як та запилена маска тріскає і впивається мені у шкіру.

– Нащо ти вдаєш, коли ми вдвох? – повернувся до неї Тай.

Він не міг пояснити собі тих почуттів, що зараз сповнювали його. Та чути все це було боляче. На певний час йому здалося, що вони зрушили з місця, що все хоч трохи покращується, але ж ні. Вівіка досі почувається погано, і що робити з цим?

– Я не хочу, щоб мені боліло ще більше. Я не хочу відчувати це знову. Мені важко, Таю, не знаю скільки ще зможу витримати. Тому по завершенню вечірки з нагоди грандіозного повернення всіх потужностей АлленҐрінКорп – я їду назад.

Тай видихнув. Вчора йому здавалось, що вони нарешті зробили крок назустріч одне одному. Та тепер, він усвідомлював, що для Вів то був лише крок до втечі.

– Коли ти збиралась сказати мені про це?

– Певно, коли б тягла валізи до таксі. Я не хотіла акцентувати увагу на цьому. 

– Ти думала, я не помічу?

– Ні, я ж не дурепа. Просто не хотіла чергової важкої розмови, їх останнім часом було достобіса.

Вона розвернулась, Тай лишився, відчуваючи як тисне в грудях.

***

Вечірку спланували у Гемптоні, у одній із корпоративних резиденцій, яку використовували для зустрічей з пресою та заходів компанії. Сучасний, блискучий красивий будинок, сповнений простору та екологічних матеріалів. Все тут було естетичним, та Вівіці при тому здавалось штучним, неначе зображення із Pinterest. Наче й гарно, але це місце не могло слугувати домом, навіть якби це не було приміщенням для зборів компанії у неформальному стилі.

Серед гостей були члени ради з родинами, партнери компанії та інвестори. У просторій вітальні, де всі меблі завбачливо посунули, розташовувався струнний квартет. Офіціанти у білій уніформі снували простором, розносячи напої. Високі столики були заповнені закусками, які гості виносили на терасу, де були накриті столи на шість персон. Сади були оточені рядом ліхтариків на сонячних батареях, що сповнювали простір магічною атмосферою.

На задньому дворі, біля великого басейну із сяйливою блакитною водою, сиділа арфістка, що награвала ніжну мелодію, яка викликала у Вів бажання задрімати.

Гості гомоніли, розбившись на групи. Чотири тости за нову голову правління вже пролунали, тож тепер вечірка змінювала свою атмосферу зі святкування на просту зустріч колег “без краваток”. Хтось розповідав про успіхи дітей у коледжі, комусь кортіло похизуватися успіхами у гольфі або волейболі. Були й екстримали, що вже тричі зійшли на вершину гір і планують ще.

Попри те, що колеги були досить розумними, всебічно розвиненими людьми – Вівіка як ніколи відчувала власний вік поруч із ними. Вона вміла поцілити у мішень із великої відстані, розрізати сухожилля так швидко, що жертва не усвідомить цього у перші секунди, та не мала хобі, про які можна було б вести розмову. 

Та попри це Вівіка продовжувала всміхатися. Всміхатися правильно, широко і щиро, реготати з недолугих жартів так, аби це не скидалось на фальш, зацікавлено кивати на будь-яку дрібницю, яку добряче підпитий партнер розповідає без угаву вже за третім колом. Вона не могла включитись у цю компанію, та вдавала, що вже зробила це. І на диво, присутні вірили, заохочуючи її до нових бесід.

І тим не менш, тут, серед натовпу людей, що цікавили її найменше – Вів було легше, ніж з одним єдиним чоловіком. Очі знайшли Тая миттєво. Той стояв неподалік від бару і вів розмову з одним із інвесторів.

Він кивнув, а тоді всміхнувся. Обоє підняли келихи, та перш ніж відпити, Тай зустрів її погляд. Вівіка відвернула голову до того як серце знову почало прискорено гупати, впливаючи на бездоганний образ, який вона так старалась підтримувати.

– Міс Аллен, ви ж знайомі з Мартіном? – спитала членкиня ради, ведучи під руку пожилого чоловіка, що всміхнувся їй.

Вів повернулася до співрозмовниці з тією самою бездоганною усмішкою, подавши руку чоловіку:

– Вітаю, Мартіне! Рада бачити Вас!

– Навзаєм, міс Аллен. Мушу зазначити, цей захід вражає. Не думав, що хтось окрім Гарві здатний був влаштувати щось подібне. 

Вів не знала ніякого Мартіна, та від згадки про тата серце стислося.

– Ви знали мого батька?

– Чи знав? – він пхикнув. – Ми були гарними друзями у Вортоні. Я став першим інвестором його стартапу.

Вів здійняла брови.

– Ви ж певно все знаєте про Вортон? Це сімейна традиція Алленів, всі, хто був дотичний до компанії – навчався там.

– Джаклін навчалась у Гарварді, – звернула увагу Вів.

– З усієї поваги, нехай пробачить мені міс Джаклін, та її заходи були досить сухими та формальними. Ви змусили мене зануритись у спогади. Ваші батьки мали дуже тонке відчуття смаку, яке як я бачу, успадкували і Ви.

Вів всміхнулась. Приниження іншого, загорнуте у похвалу самої Вівіки. Як це було дешево.

– Джаклін була досить ексцентричною жінкою, та Ви не заперечуватимете, що за тринадцять років її правління, у компанії був порядок. І я маю надію, що зможу підтримати його і покращити справи бізнесу. Хоч закінчила Єль, а не Вортон. Як гадаєте, диплом підпише всі потрібні документи, чи все ж людина?

Мартін всміхнувся.

– Я бачу у Вас Гарві.

– Вочевидь, ми такі родичі.

Гість перехопив її руку, легенько поцілувавши пальці.

– Я вірю у Вас. І знаєте, що? Думаю від сьогодні, у Вас повірить багато хто.

Хотілось би. Очі Вів блукали простором і знову натрапили на Тая. Їх очі зустрілися лише на секунду, він ледь помітно всміхнувся. Вівіка одразу відвела погляд, відчуваючи як зайшлося серце. Бляха, та зберися нарешті!

– А як щодо Вас, Вів’єн? – засміялася жінка навпроти.

Трясця…що вона казала? Відволікаючись на Тайлера, Вів уже нічого не чула.

– Даруйте, Ваша прикраса загіпнотизувала мене, – кивнувши на кольє гості, всміхнулась Вів. – Чи не могли б Ви прикрити її рукою і повторити запитання?

Жінка розсміялась, закинувши голову.

– Це фамільна коштовність дому Аттьєррі, мій чоловік казав його прабабці подарував сам принц Монако. Роман був недовгим, та одружитись він не міг, то був би шалений скандал. Тож, він лишив їй це і обіцянку кохати до скону.

– Як романтично… – Вів пийнула шампанського, відчуваючи як у горлі пересохло.

– Саме так! Власне, я питала чи маєте Ви чоловіка, або партнера? Журналісти були нещадними…не певна, що варто вірити бодай слову.

– Ви дуже мудра жінка…

– Клодія.

– Клодія, так, – всміхнулась Вів. – Я, гм…

Очі знову знайшли Тайлера, серце стислося від бажання кинути ці порожні балачки, перетнути простір і поцілувати його. Забрати звідси і втекти куди-небудь, де будуть лише вони й байдуже що після цього станеться. Вона стомилась від недомовок, стомилась від постійного болю і сумнівів.

Здоровий глузд озвався швидко, змусивши дівчину відірвати погляд від хлопця і вичавити усмішку для Клодет:

– Моє серце наразі повністю займає АлленҐрінКорп. Я не маю часу на стосунки.

– О, я чудово розумію Вас. Найбільший рівень продуктивності я мала після чергового розлучення, – Клодет знову реготнула, закинувши голову. – Та, колись хтось увійде у Ваше життя так несподівано…– вона подалась вперед змовницьки. – Я бажаю Вам цього, як жінка жінці.

– Думаю, до того часу, я можу побратися…даруйте, з котрим із чоловіків Вам пощастило? Можете сказати номер?

Клодет розреготалась знову.

– Шостий.

– О! То час втратити п’ять “молочних” ще є!

Вони всміхнулись одна одній. Гостя визирнула з-за плеча дівчини і підняла руку:

– Зайчику! – тоді кинула погляд на Вів. – Даруйте мені.

– Звісно.

Вів озирнулась, спостерігаючи як Клодет повисла на плечі дорослого чоловіка, що обіймав її, всміхаючись так щиро, що від того перехоплювало подих. Жінка щось розповідала йому, не приховуючи того, що добряче підпила, а чоловік все одно спостерігав за нею, неначе вона була справжнім живим дивом.

Дівчина знову піймала погляд Тайлера і видихнула, коли він наблизився. Вів знову зробила ковток шампанського. Щойно він спинився поруч, дівчина відчула як враз тіло кинуло в жар. Бляха, вона ненавиділа це. Терпіти не могла, як легко він досі міг впливати на її тіло одним поглядом.

Тай узяв келих із таці офіціанта, коротко перекинувся кількома словами з ним, а потім повернувся у її бік.

– Вів?

– Таю? – водночас із ним, мовила дівчина і залпом осушила келих.

Трясця, треба підв’язувати з випивкою, якщо вона не хоче за кілька годин горлати зі столу із закусками черговий хіт Rolling Stones.

– Поки все йде досить добре, як гадаєш? 

– Так, – хрипко озвалась Вів, уникаючи його погляду.

– Тобі подобається?

– Я в захваті.

Вівіка відчувала, як поруч ставало важче дихати. Слова одразу губилися. Тоді вона подумала, що це вже абсурд. Вони могли годинами сперечатися про що завгодно, сваритися так, що стіни здригалися, але зараз не могли придумати навіть простого приводу для розмови. Вів сподівалась, що Тай нічого не скаже. Вона не витримає цього більше.

– Міс Аллен! – озвався хтось.

Вівіка видихнула полегшено. Хвала Богу.

– Вітаю, місис Престон, – вишкірилась Вів.

– Ви знайомі з моїм чоловіком – Робертом?

– Ще ні, рада вітати, Роберте.

Чоловік поштиво кивнув.

– Прийміть щирі вітання із поверненням.

– Дякую, – кивнула вона. – Сподіваюсь, цього разу без драм.

Чоловік всміхнувся.

– Після того, що було? – пирхнула місис Престон.

– Саме тому я й кажу: досить вже.

Вівіка легко торкнулась її келиха своїм. І хоч розмова з цією показовою дружністю дещо відволікла Вів від хвилювання. Тай досі стояв поруч, вона досі відчувала його і від цього кортіло вийти на повітря попри те, що вона вже стояла на задньому дворі.

– Даруйте мені, мушу привітати решту гостей. Приємного вечора.

Пара кивнула їй, спостерігаючи за тим, як дівчина віддаляється. Вів знала, що вони аналізують кожен її крок. Бачила, як ті дивляться на її рівну спину, слідкують за тим як і що вона говорить. Навіть не бувши на операції, вона почувалась під прицілом. І це дратувало її.

Тай отирався поблизу, часом дивився на неї таким довгим поглядом, від якого ставало млосно. Вона силкувалась не відволікатися, аби не мати дурнуватий вигляд тієї, що постійно перепитує у співбесідника, про що він говорив. Та присутність Тайлера неабияк відволікала її.

– Ви справді плануєте залишити поточний склад правління? – спитала жінка, що була у складі ради компанії.

– Частково, – ухилилась від відповіді Вів.

– Це не лякає Вас?

Вівіка всміхнулась.

– Мене лякають лише люди, які говорять, що нема причин для страху. Причини є завжди, всі чогось бояться і це нормально. Інше питання як ти працюєш з тим страхом.

Жінка розсміялась, не зовсім зрозумівши, чи це жарт, чи завуальована погроза. Вів звузила очі, вдивляючись у зрадницю, підіслану Дюпоном. Хитра посмішка так і просилась на губи. Її час у компанії минає, Вівіка подбає про це.