Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Bag Data – Dangerous

Вів залишила гортати соцмережі і почала шукати власне ім’я у пошуковому сервісі.

Тай опустив очі на екран.

– Гуглиш себе?

– Соцмережі – парад лицемірства, – закотила очі вона. – Хочу почитати “жовтуху”. Якщо мене там дійсно бачили – таблоїди обсмокчуть це згори й донизу.

І вона не помилилась. Кілька коротких статей на онлайн-виданнях складалися із випадкових фото здалеку. Вони аналізували кожен крок та покупку дівчини. Фіксували вартість кожного предмета, купленого нею. Недвозначно натякали на “порожність” та “марнотратство” світської левиці.

– Я подам до суду!

– Знайти кількох двійників було непросто, – похмуро зазначив Тайлер. – І досить дорого. Все, що вони накупували доведеться лишити їм.

– Бляха! – втупилась у фото з таблоїда Вівіка. – Яке дуреписько вліпило сумку зі зміїнним принтом до тренчу з леопардовим?! Я б ніколи не впорола таку дурість!

Тайлер закотив очі. Вів опустила телефон:

– Ти сказав кількох?

– Так. Коли запахне смаженим, дві інші будуть активніші у своїх появах, відволікаючи увагу. Ми підготували статтю для нашого Орсон-пост. Колсон все обставить так, що в тебе з’явились наслідувачі, це нормальна практика.

– І ти певний, що Ілай на це купиться? Як швидко він зрозуміє, що це двійники? 

– Не зрозуміє, – запевнив Тай.

– Як ти знаєш? Ці дівчата взагалі мають якийсь захист? Що завадить йому просто послати когось по них і вбити?

– Він не робитиме це чужими руками.

– О, потрібна вендетта? Як же це вульгарно!

– Вів…

– Тобто, дівчата там беззахисні бо ти сподіваєшся, що Ілай не припре свою дупу аби власноруч відірвати мені голову?

– Він – невиїзний.

Дівчина нахмурилась:

– І з якого це переляку?

– Коли затримували Дюпона, він представився таємним інформатором. Оскільки він важливий для слідства – йому оголосили заборону на виїзд. Ілай гратиме законослухняного громадянина і не підставлятиметься.

– То гра у щиросердне зізнання важливіша за те, аби послати своїх псів по мене?

– Благаю, не кажи, що образилась на те як твій потенційний вбивця розставляє пріоритети, – закотив очі Тайлер.

Вівіка здійняла брову.

– То він під захистом ФБР і водночас тихцем продовжує справи Дюпона? – змінила тему вона.

Тай кивнув.

– Бляха…Треба освіжити спілкування з Робін.

– Не думаю, що твоя подруга ака кар’єрний агент ФБР може бути тут корисна. Ми маємо обіграти його, а не схопити за дупу.

– І це кажеш ти? – окинула його поглядом Вівіка. – Ти ж у нас поціновувач биття “у лоба”, замість інтриг та ігор з переможним кінцем.

– Ми слідкуємо за ним. Знаємо, де він знаходиться і що робить. Важливо, щоб зараз Ілай цього не помічав. Хай думає, що ти розслаблена і відпочиваєш собі. Так він сподіватиметься захопити тебе зненацька. Тож, поки він чекає на твоє епічне поверннення – ми покінчимо з ним, зайшовши з іншого боку.

– Не певна, що це робочий план.

– Ну…критикуєш – пропонуй! – рявкнув він.

Вівіка роздратовано зітхнула і рушила до мінімаркета, що розташовувався недалеко від дороги.

Тайлер пирхнув. Подруга була у своєму стилі: він пропонує їй просто мовчки спостерігати, як він сам з усім розбереться. Але ж ні! Її це не влаштовує! Бо вона має керувати всіма парадами цього, бляха, світу.

Він дістав цигарку, стиснувши її зубами. Телефон у кишені тихо вібрував. Якусь мить хлопець ігнорував це, прикурив і заплющив очі. Та досить скоро дратівливу вібрацію вже було складно ігнорувати.

– Бляха, хто там ще… – бурмотів він, вкритий димом.

Тай дістав мобільний і нахмурився. Перехопив цигарку двома пальцями і втупився у екран. Незнайомий номер. 

– Йдіть до біса, – видихнув він, відхиливши дзвінок.

За певний час дзвінок повторився. Тайлер знову скинув виклик. Чергова вібрація змусила хлопця вилаятись.

– Слухаю.

– Тайлере Честейн… – голос був низький, здається навіть усміхався. – Прикро було дізнатись, що ти був у Франкфорті й не завітав у гості. 

– Не люблю гостини, – затягнувшись, мовив Тайлер.

Він прагнув здаватись спокійним, та попри це відчував неабияку напругу і знервовано поглядав на двері магазину.

– Розумію…Та все ж, нанести візит тим, кому ти там завдячуєш, це проста ввічливість, хіба ні?

Тай повільно видихнув дим.

– Я нікому нічого не винен.

– О, друже, та ти певно геть забув, хто перекрив всі зв’язки Дюпону і мало не конвоював його до точки, з якої його під білі рученята загребла поліція. Ми люди прості, Тайлере, та доброта все ж має бути взаємною, як гадаєш?

– Чого тобі треба?

– Після того як моя команда люб’язно передала вам Дюпона без жодних проблем, я гадаю ми можемо просити про послугу? Суто, по-дружньому, адже ми друзі, чи не так?

– Мені, бляха, повторити?! – рявкнув він, знову поглянувши на двері крамниці. Вів все не поверталась, це нервувало його чи не дужче за поточний дзвінок.

– Ти тоді сказав «потім», пам’ятаєш? Знаю, що твоєму слову можна вірити, так чого я телефоную? Наш старий-добрий «потім» нарешті настав. 

– Зараз не час, – стиснув зуби Тай.

– Одна маленька справа і ми квити, друже. Інакше доведеться взяти з тебе ще декілька, а я не дуже добрий кредитор. До того ж…терпіння досить дефіцитнний ресурс, згоден?

– Я не можу зараз, – потерши перенісся пальцями, бурмотів він.

– Я думаю, щось вигадаєш. Знаєш, чим ти мені завжди подобався, Честейне? Ти напрочуд винахідливий! А надто, коли маєш стимул.

Тайлер знервовано ковтнув.

– На що ти натякаєш?

– У тебе є двадцять чотири години, щоб закрити рахунок. Ім’я й адресу надішлю. Зробиш все як треба – і ми навіть не згадаємо, що бачили тебе з тією красунею. Розійдемось собі як старі друзі без жодних боргів.

Тайлер стиснув щелепу.

– Я сказав тобі: зараз не можу.

На дроті повисла тиша. Тоді розчарований видих.

– Ти справді зараз засмутиш мене своєю відмовою?

– А, що не ясно? Бляха, я сказав тобі: зроблю, але не зараз. У мене є справи важливіші за ваші кляті борги. Теж мені, хрещений батько з аліекспресу. Попустися там, Мартіне!

– Справи… – голос усміхнувся. – Тоді я вимушений зробити так, щоб справи відійшли на другий план.

Дзвінок обірвався.

Тайлер кинув цигарку. Вівіка вийшла з магазину, закидаючи до рота шоколадні драже.

– У них нема “Ґодіви”, можеш уявити? Жеру жменю якоїсь фігні у чорному шоколаді і сподіваюся, що не зламаю зуба об шкаралупу горіха.

Вона підняла очі на Тайлера і зітхнула:

– Що знову з твоєю харею?

Він підхопив її за лікоть і підвів до машини, відчинивши дверцята.

– Бігом у авто. Їдемо зараз.

Вона розвернулась, не даючи посадити себе у салон.

– Що в біса сталося?

– Пізніше, – зціпив зуби Тайлер.

– Ні, бляха: вже! – перехопивши дверцята, гаркнула вона. – Що сталось?

– От же срань! – не стримався Тай. – Нам треба терміново їхати, посади, бляха свій зад у машину і замовкни нарешті!

Вівіка кинула пачку з драже на асфальт і наблизилась до нього. Горішки рипнули на підошвах її туфель, очі зблиснули від гніву.

– Ще раз розтулиш свою хліборізку на мене, я тобі…

Вона не встигла договорити. 

Раптовий рух з боку. Четверо міцних хлопців, швидкі, доволі професійні. Тайлер кинувся вперед, тане встиг – удар електрошокера прийшовся прямо під ребра. Тіло вигнулося, дряпучий біль пронизав тіло вібрацією.

Руки Вівіки заломили за спину, притиснувши дівчину до машини.

– Не чіпайте її! 

– Замовкни.

– Ви хто в біса такі?! – гаркнула Вів, вириваючись.

Хтось зніс Тайлера з ніг, поваливши на асфальт. Шорстка поверхня проїхалась по долоні. Другий удар саме у шию. Щелепа клацнула, а тоді все потемніло. 

***

Він прийшов до тями на холодній підлозі порожнього номера. Голова розривалася від болю, він торкнувся пальцями очей, руки тремтіли. Металевий присмак у роті, змусив хлопця скривитись.

Вівіки поруч не було, серце зайшлося від хвилювання. Тайлер підвівся, похитнувшись, а тоді схопився за стіл. На подертій поверхні лежав дешевий одноразовий телефон. Хлопець схопив його, втупившись у крихітний екран.

“Одне нове текстове повідомлення.”

Тай видихнув, тамуючи хвилювання і натис на кнопку.

Під адресою та часом була приписка:

“Не намагайся шукати нас. Вона жива, поки ти робиш те, що треба.”

Тайлер стиснув телефон у руці, бажаючи щодуху розбити його об стіну. Та це єдине джерело зв’язку із Мартіном, оскільки його особисті речі зараз чортзна де, тож натомість він просто кинув його на стіл перед собою.

 Хлопець вперся руками у стіл, намагаючись зібратись, а тоді підхопив телефон і набрав єдиний збережений номер. Слухавку підняли після першого гудка.

– Де вона?!

– З пробудженням, Тайлере! Щось ти чую схвильований, бережи нерви, гаразд? Краля у безпеці. Принаймні поки що. Ти ж розумний хлопчик, нащо мені вкотре тобі пояснювати, га? Зробиш роботу – отримаєш її назад цілою та неушкодженою. Відмовишся…

– Що? Вб’єте?

– Ну, ми ж не звірі. Просто зробимо так, щоб ти довго про це шкодував.

– Якщо ви її торкнетесь…

– Не торкнемось, хоча є тут серед нас охочі…торкатися. Чому ти не казав, що вона така гарнюня? Ще й така сукня…слинки течуть! Але ми все ж професіонали, еге ж? Спершу робота – тоді вже розваги. Ім’я й адреса вже у тебе в телефоні, часу вдосталь. “Інструменти” знайдеш під столом. 

Тайлер мовчав кілька секунд, дивлячись у порожню кімнату.

– Якщо бодай одна волосина впаде з її голови… – тихо сказав він. – Я змушу вас заплатити.

– Чудовий настрій, Тайлере! Направ його на нашу справу, гарад? А за кралею ми приглянемо. Не хвилюйся, ми дуже-дуже дбайливі!

Дзвінок урвався.

***

“Інструменти”, про які казав Мартін, складались із великої дорожної сумки, напханої під зав’язку зброєю. Часом замовник був ідіотом – збирав на операції купу заліза, частина з якого взагалі була не придатна для завдання.

Тайлер взяв два пістолети і ніж. Все інше лишив на місці.

Блокувати охоронні системи на мить проникнення у будинок, хлопець навчився ще у організації, з цим проблем не було. 

Тайлер швидко оглянув приміщення. Будинок був доволі великим із басейном з підсвіткою. Серце гупало від хвилювання. Господар саме збирався на кілька вечірніх запливів, коли "тінь" наповзла на нього, хапаючи ззаду.

Навіть взявши всю зброю з собою, Тай не міг скористатися нею. Корив себе за надмірну сентиментальність, але просуваючись будинком узрів сімейне фото у рамці. І це навело його на думки, від яких він точно не був у захваті.

Звісно, родина не показник, а надто у його справі. Взяти хоча б батька Торнтона, що теж був доволі люблячим сім’янином на перший погляд. Це не заважало йому тримати купу нарко-лабораторій, порностудій та борделів, що пропонували послуги від викрадених людей.

Та передчуття підводило його вкрай рідко. Тож, Тай зробив все швидко, не залишаючи своєї тіні. Коли тіло чоловіка обім’якло – Тайлер опустив його у басейн і залишив приміщення. 

Найпаскуднішим було те, що Тайлер був змушений позбавити життя незнайомця. Хлопець не знав про чоловіка нічого. Ні хто він, ні чим завинив, що такого накоїв, що його треба було “прибрати”.

– Тату? – почувся дитячий голос.

Тайлер закляк, ховаючись у тіні. Кроки маленньких ніжок супроводжувались скрипом дерев’яних сходів.

Хлопець, тримаючись у тіні, озирнувся. Не можна, щоб мала знайшла батька мертвим. Це накладе відбиток на все життя. Бляха. З якого часу його взагалі турбує, чийого батька він замочив? Певно тому, що він раніше добре вивчав своїх жертв. Знав за які вчинки виносить їм покаранння. А тут…чистий лист. Зовні гарна людина, проте чи так це насправді?

Тайлер підхопив камінь, яким тут було встелено доріжку поблизу клумб, і кинув у скляні двері. Сигнанлізація заревла. Світло у вікнах загорілось. Тай кинувся тікати якомога далі. Та навіть витримавши дистанцію все одно почув жіночий крик. Жертву було знайдено.

***

Щойно хлопець сів у машину, його телефон знову вібрував. У повідомленні була адреса і фото Вівіки, що сиділа на стільці. Її руки були заведені за спину, голова схилена набік, очі заплющені.

Під фото приписка:

«Гарна робота, Тайлере! Не забув про свою кралю? Маєш п’ятнадцять хвилин, або ми візьмемось за неї, мій напарник уже не може втерпіти.»

Тайлер вичавив з машини все, що вона могла дати.

Будинок стояв на околиці, серед занедбаних складів. Тай не гальмував до останнього, хоч дорога навряд чи б вклалась у ті кляті п’ятнадцять хвилин, які йому дали.

Знайшовши потрібне місце, він вилетів з машини, тримаючи пістолет в руці. Двері піддались з першого удару плечем. Усередині смерділо пилом, кров’ю та дешевим тютюном. Хлопець затамував подих, входячи до однієї з кімнат. 

Першими в око втрапили два чоловіки, що лежали тепер на підлозі. Один на боці, другий – на спині, з широко розплющеними очима. Кров розтікалася темними калюжами, вбираючись у старий порепаний лінолеум. Він не одразу впізнав у другому Мартіна, чоловік зараз був блідим і змарнілим.

У запиленому комп’ютерному кріслі сиділа Вівіка. Одна нога перекинута через іншу. Тонка щиколотка повільно хиталася вгору й вниз. Дівчина була босоніж. І хоч Тай помітив це, мозок вирішив відправити цю думку на “потім”. 

Може Вів і грала сповнену нудьги діву – її погляд був холодним та злим. Дівчина, у своїй розкішній сукні, з бездоганною зачіскою та макіяжем абсолютно не пасувала до цього запиленого, брудного та занедбаного місця.

Тайлер обвів кімнату очима. Ось воно, її туфлі. Чи радше сказати “знаряддя вбивства”? Адже одному з чоловіків тонкий сріблястий підбор був увігнаний прямісінько у око. У Мартіна ж – глибоко встромлений у яремну ямку. Мотузки, якими вочевидь, дівчину зв’язали раніше, лежали тепер на підлозі біля крісла. Як вона вибралась?

Вівіка повільно підняла очі на друга.

– Вів? – хрипко спитав він. – Ти в нормі?

Вона схилила голову вбік, очі звузились:

– Одинадцять хвилин? – докірливо кинула дівчина. – Серйозно, Таю?

Тайлер опустив пістолет і видихнув: 

– Я їхав як міг.

Вівіка підвелася з крісла, підійшла до одного з трупів і спокійно витягнула свій підбор з його горла. Витерла його об сорочку мерця, ніби то була серветка.

– Наступного разу, – тихо сказала вона, знагла кинувши руку на плече Тайлера аби одягнути черевичок, – коли хтось вирішить мене викрасти, зроби ласку – попередь заздалегідь. Я б хоч кави собі взяла. Ті драже тринда які солодкі, а ці виродки мені навіть води не запропонували!

Вона взула другий черевичок і повільно рушила геть з будинку.

Тайлер дивився їй услід і розумів дві речі одночасно: Вівіка справді була у нормі, що не могло не тішити. А от друга полягала в тому, що після такого шоу вважати цю жінку виключно другом було неможливо. Гаряча хвиля прокотилась у грудях, змусивши хлопця важко видихннути. 

***

– Як ти взагалі змогла їх повбивати? – спитав він, коли вони рушали до авто.

– Ну, чоловіки важко переносять дві речі: власне вражене его і жіночі сльози. Серйозно, чого ці виродки знати не знали, хто я така?

Тайлер знизав плечима.

– Вони знайомі зі мною, а не з іншими. Я нічого їм не казав ні про тебе, ні про нашу організацію.

– Ну, воно й добре, бо ті хлопи розраховували на тендітну квіточку, що смиренно чекає на принца.

– А ти, вочевидь, геть не з тих.

– Ну, якби я щоразу чекала, що мій принц рятуватиме мене одинадцять, бляха хвилин, я б вже була мертва.

Тай закотив очі.

– Я ж вибачився!

– Взагалі-то ні, Таю, – вона перевела погляд на хлопця. – Ти не вибачався.

Він роздратовано пирхнув, відчиняючи дверцята машини.

– Чого їм було треба?

– Я мав повернути борг.

– З тебе кліщами тягти? – рявкнула Вівіка, вмощуючись на своє сидіння.

Тай зітхнув, гучно зачинивши двері. Він обійшов машину і сів за кермо. Навіть не підводячи очей на дзеркало заднього виду, Тайлер знав: Вів вичікувально дивиться на нього.

– Пам’ятаєш, коли нам треба було перекрити всі доступи Дюпону, аби він здався сам, я сказав, що знаю як зробити це своїми силами? Так от: я трохи прибрехав.

– Не може бути! – саркастично кинула вона. – І тепер за ту їх допомогу ти був вимушений…що?

– Вбити за їх наводкою.

– Кого?

– Не знаю.

– Прекрасно! Ти не думав, що це міг бути хтось важливий?

– Ну, вибач, я мусив рятувати тебе! Тож, не мав часу вивчати досьє!

– Якби ти не звернувся незрозуміло до кого, цього б і не сталося!

– Якби я не звернувся до них, Дюпона б ми не затримали.

Вівіка відвернулась до вікна. Тайлер вилаявся, заводячи авто. Бляха, як же з нею тяжко!

***

Зробивши наступну зупинку у Чарлстоні, вони залишили авто. Вівіка показово не розмовляла з ним, а сам Тайлер почувався і без того досить паскудно. Його вирубали, погрожували, змусили вбити, викрали Вів, а вона навіть не дала змоги її героїчно врятувати, бо є амбасадоркою фрази “я сама”.

– Маємо один вільний номер, – вивела його з думок консьєржка.

– Як це один? – звела брову Вівіка.

Жінка на рецепції підняла очі.

– Пані, е…– вона опустила очі на документи. – Клайв, це гарний двомісний номер, запевняю. Вам з чоловіком тут буде зручно.

– Все гаразд, Лайло, – Тай поклав руку на її плече. – Ми помістимось.

Вів показово скинула руку хлопця. Жінка за стійкою нахмурилась.

– Даруйте, мій чоловік трохи провинився, я б радо відправила його на канапу, але сумніваюсь, що у цьому чарівному, позбавленому часу і, – вона провела пальцем по запиленій стійці, – вочевидь, нормального прибиральника, місці таке є. Чи не можнна щось вигадати, за додаткову плату, звісно, щоб до ранку я його не бачила?

– Я перепрошую, та вільний наразі лише один номер. Або бронюйте, або шукайте інше місце.

– Бляха, хто преться у Західну Вірджинію? Невже тут є на що дивитись? Якого беня тут нема номерів?

– Тихше, – спиняв її Тай, а тоді підняв очі на консьєржку. – Ми беремо номер.

***

Цей день був довгим і виснажливим Тайлеру просто хотілось поспати хоч кілька годин перед новою важкою дорогою. Нове авто і документи мали підігнати о шостій ранку, ключі він вже лишив у вказаному “своїй” людині місці, отже, все має вирішитись без нього.

Вівіка вийшла з душу, зав’язавши вологе волосся у гульку. Мовчки схопила ковдру і, поморщившись, кинула на ліжко біля Тайлера.

Часом йому здавалось, що подруга забула як воно жилося, до всієї цієї розкоші, подарованої загиблим чоловіком-конгресменом. Колись Вів не гребувала їсти консерви на вечерю, ходити у джинсах і рокерських черевиках, носити мінімум макіяжу, а до перукарів взагалі не знала дороги.

Дівчина завжди була привабливою, доглядала за собою хай і скромно, користуючись наявним бюджетом, та не було у неї ще того лоску і тяги до всього преміального. Та скуштувавши багате життя на смак, Вів здобула і гидливість до всього, що раніше здавалось їй буденним. Тай помічав ці зміни у подрузі і вже навіть звик до них, та попри все, йому нерідко здавалось, що Вів просто шукає чим замістити більш нагальні думки.

– Добраніч, – пробурмотіла вона, повернувшись до нього спиною.

Тай вимкнув лампу на приліжковій тумбі.

– Добраніч.

Попри загальну втому, сон йому не йшов. Така близькість до Вівіки дратувала і пробуджувала геть недоречні бажання. Хлопець повернувся до неї спиною, намагаючись заспокоїти власні емоції. Та все не виходило. Хвилювання змушувало хлопця стискати ковдру і міцно заплющувати очі. Навіть зараз, коли дівчинна прийняла душ, він все одно чув її парфуми, неначе вона обприскала ними все ліжко. Він чув запах її шампуння, прислухався до тихого дихання, відчував тепло її тіла навіть зараз, коли вони лежали спина до спини.

Як йому добути до ранку? Як впоратись зі шквалом раптових почуттів, які він міг раніше так добре тримати під контролем? Тай судомно видихнув. Треба спати. Кілька годин і він буде в нормі. Всього кілька годин.

Вівіка вже засинала. Він почув, як дівчина повернулась на спину. Її рука випадково торкнулась його плеча. Мурахи сипнули шкірою. Непроханий жар прокотився тілом, змушуючи серце калатати.

Тайлер мало не вилаявся. Скинув з себе ковдру, хутко переодягнувся і залишив номер. До зміни авто лишалось чотири години, отже, він зможе трохи подрімати у машині. Краще це, ніж ловити кожен її рух, подих і лежати, вкритим не стільки ковдрою, скільки терпким ароматом її клятих парфумів, на які у його тіла вже виникала особлива реакція.