Раді Вас бачити!

Пісня розділу

▶ Apocalyptica – Bittersweet

Асмодей промовчав. Аура Есті була хаотичною, болісні спогади вивели її із рівноваги, хай якою непевною вона була останні дні. Та повернувшись до болісного минулого, навіть подумки, вона знову стала нестабільною. Демон не хотів, щоб Есті знову мала проблеми зі сном.

– Я просто намагаюсь пояснити тобі, що розумію, – сказала вона згодом. – Звісно, не так як ти…Це відбувалось не систематично, проте…Це вразило мене на все життя.

Асмодей нахмурився, піднявши очі. 

– Ти не маєш нічого пояснювати.

– Знаю, що не маю. Та я розумію, як мені було важливо, щоб хоч хтось зрозумів і не соромив мене за те, у чому я не винна.

– Але я винен, – нахмурив брови він. – Я дозволив цьому статися не один раз.

– Але ж ти цього не хотів. Хіба ні?

Він хитнув головою.

– Отже, це зробили проти твоєї волі. Над тобою вчинили насильство. І ти не винен в цьому.

Демон нахмурився, хитнувши головою. Есті важко зітхнула.

– Він був старшим від мене на кілька років. Але…Те, що відбувалося там впливало на кожного по-різному. Він вирішив мститися слабшим від себе, демонструючи силу хоч в чомусь. Спершу мене встигали врятувати від нього, та однієї ночі…

Вона опустила очі, хитнувши головою.

– За твоєю логікою, я теж винна в тому, що сталось?

– Ні, – різко відказав він. – Ти не винна, що він посмів торкнутись тебе без дозволу.

Есті кивнула.

– З тобою те саме, Кессіді.

Асмодей не бажав пояснювати як все було у нього з Абаддон. Смертним ліпше не знати про демонічні угоди і все інше. Хоч, в глибині душі, він відчув втіху від спроб Есті підтримати його. Якби все було простіше, він би певно і не звинувачував себе у всьому, що випало на його долю. 

– Що сталось з ним потім? – спитав демон.

– За п’ять років після того як я втекла звідти, мені вдалося знайти його. 

– То він…

– Мертвий. Вже давно. 

Асмодей зітхнув. От і добре. Було б непогано знайти його потім у Пеклі, переконатись, що потороч страждає як і має.

– Та це не принесло полегшення, – мовила згодом Есті. – Це не повернуло мені…мене. Ті спогади нікуди не поділись. Я лишилась тією ж. Хоч він і заплатив сповна за те, що скоїв. 

Демон звузив очі.

– Ти хочеш сказати, що помстившись тому, хто скривдив…

– Ти не знайдеш порятунку для себе, – пояснила вона. – Бо те, що сталось – вже сталось. Тож навіть змусивши його заплатити – ти не повернеш час назад. Тобі не болітиме менше.

– Але хіба не мав він отримати по заслузі?

– Мав, – погодилась Есті. – Безперечно мав. Але…Для мене не змінилось нічого. Той вчинок зробив мене вбивцею і привів на шлях насильства, від якого я тікала. Це замкнене коло.

– Ну, так. Насильство ж породжує насильство, – закотив очі він.

– А що? Ти не згоден?

Асмодей відвів погляд. 

– Як ти врятувалась?

Естефанія зітхнула.

– Мені тоді страшенно пощастило. Аманда прикипіла до мене. Вважала мене “своєю”, часом брала з собою, водила у крамниці, купувала мені речі. Мені мало виповнитись шістнадцять за тиждень і у цей день вона планувала великий перегляд.

Демон знервовано ковтнув.

– Як і обіцяла: я мала б змогу обрати сама, – дівчина відвела погляд. – Я дуже боялась цього. І міркувала про те, як тікати. Формально, я була у місті, але Аманда слідкувала за мною, до того ж її водій був гарним стрільцем. Просто так я б не змогла зникнути.

Асмодей стиснув щелепи, від бажання знайти ту Аманду і розірвати її на клапті, а тоді зробити те саме з кожним дотичним до того, що пережила дівчина.

– Ми тоді обідали у якійсь забігайлівці і я помітила поліцейських, що пили каву неподалік. Чоловіків я побоювалась після всіх тих переглядів, жінкам довіряла не більше, після Аманди, втім жінка-поліціянтка здалась мені милою. 

Есті зітхнула.

– Я хотіла звернутись до неї. Чекала, може та захоче піти до вбиральні…Та згодом вони допили свою каву і пішли. Я намагалась приховати розчарування, вочевидь, вдалося, бо Аманда і бровою не повела.

Асмодей уважно слухав, спостерігаючи за тим, як змінюється її обличчя впродовж розповіді.

– Я прикинулась, що у мене крутить живіт. Аманда любила, коли я так роблю, бо тоді можна було поскандалити і не сплачувати чек. Тож, вона сприйняла цей мій рух як гру. Почала верещати, кликати адміністрацію, а я під цей цирк побігла до вбиральні, міркуючи, що робити далі. Машина з водієм була неподалік, у вбиральні було геть мале вікно, я ледь пролізла в нього. А тоді…просто дременула, якнайдалі. І тікала з того часу постійно.

Демон напружився.

– Бігла підземними переходами. Я не знала ні міста, ні напрямку, просто тікала, бо боялась спинитись і знайти за спиною Аманду чи її охоронця.

Вона опустила очі.

– Я вкрала двадцять баксів у безхатька, який задрімав, – вона підняла очі на Асмодея. – Він, певно гарно грав на гармоніці…а я його обібрала. Мені досі соромно. Я навіть намагалась через багато років знайти його, та не вдалося…

Асмодей здійняв брови. Це було навіть мило, він взагалі розгубився, не розуміючи, що відповісти.

– Спершу їхала на метро до самого кінця гілки, десь у транспорті вичитала, що там неподалік має бути вокзал. Потім, купила квиток на потяг. Я навіть не згадаю, у яке місто спершу приїхала. Я намагалась нічого не запам’ятовувати, бо не знала тепер, де мені буде безпечно. Я мала зникнути на певний час. Тож, на решту коштів я їхала автобусом до якогось крихітного містечка. 

Есті хитнула головою.

– Всюди я боялась, що мене хтось впізнає. У малих містах людей менше і всі починають з усіма знайомитись. Довгий час я не знала, чого чекати. Мене прихистила стара жінка, вона ж і дала мені роботу. Я мала дбати про неї і будинок.

Демон примружився.

– Вона була хорошою, – кивнула Есті. – Та й мені було зручно, я ходила лише до крамниці, решту часу проводила з нею. Марія представила мене своєю небогою, тож більшість питань відпала. 

Естефанія всміхнулась.

– Марія колись викладала англійську мову та літературу. Вона працювала над моєю вимовою і позбавила мене акценту, – Есті реготнула. – Хоч вона й була жінкою в літах, добряче стріляла по пляшках. Навчила і мене. Тримала рушницю під ліжком і пістолет у коробці з печивом.

Асмодей пирхнув.

– Я розповіла їй все, – зітхнула Есті. – Вона хотіла подарувати мені свою зброю. Та я боялась ходити з пістолетом. У очах місцевих я і так була емігранткою, тож погіршувати і без того напружену ситуацію мені не кортіло. Марія знайшла вихід, подарувала мені найцінніший мій ніж.

Есті потягнулась до пахви і дістала із секретного кріплення маленький сріблястий ніж із тонким лезом.

– Це мій перший. З ним я й вчилась своєї справи. Марія підтримувала мене у всьому. Я буду завжди вдячною їй за два роки, які прожила у її домі. 

– І що сталось потім?

– А що могло статись? Про мене дізнались, – сумно всміхнулась вона. – Одного разу я прийшла з крамниці і побачила, що двері зламані. Навіть не входячи, я знала: Марію вбили. Тож, мені знову довелося тікати.

Есті опустила очі.

– Я приїхала до Бостона, бо там жив син Марії. Вона завжди казала, що я можу звернутись до нього, коли вона помре, – Есті закотила очі. – Марія збиралась вмирати щодня. Я щиро вірила, що вона доживе до дев’яноста. Та ті виродки вбили її на вісімдесят дев’ятому році життя.

– Її син допоміг?

Естефанія підняла очі.

– Ні. Бо він був з ними. Тримав підпільні бої. Дрібнота для Дюпона, та все ж… Коли Марія поділилась із сином, що у неї тепер є наглядачка із яскраво вираженим іспанським ацентом – все стало зрозуміло. Вони відкрили полювання на мене.

– Як ти врятувалась?

– Тікала знову. Та всі погляди були прикуті до мене. Я боялась висуватися, бо знала, що мене “пастимуть”. Тоді мені вдалося знайти безпечне місце.

– Як?

Есті всміхнулась.

– А тут вже на сцену виходять Вів і Тай. Саме тоді я їх і зустріла.

Бостон 2018-й рік

Дощ був холодним і важким, від чого кожна крапля відчувалась неначе удар. Есті здригалася і тремтіла, кутаючись у стару джинсову куртку. Вологі пальці щосили стискали ручку дорожньої сумки, у яку, здавалось, вмістилось все її життя. 

Вона почувалась чужою у великому місті і гадки не мала, куди їй податися. Люди довкола здавались сірими і байдужими, Есті вдивлялась у порожні обличчя і почувалась самотньою від того, що бачила.

Втрата Марії тисла в грудях, дівчина тільки-но повірила, що життя може налагодитись, як все знову пішло шкереберть. Вона підняла очі до неба, мружачись від холодних важких крапель, що били обличчя і стікали вологим волоссям.

Раптом щось вдарило її у плече, змусивши похитнутися. Есті послизнулась, впавши.

– Чого встала?! – рявкнув хтось, тікаючи.

Падіння було неприємним. Воно вибило дихання з легень. Есті враз стало неприємно, вона спробувала підвестись, та слизькі підошви ковзали вологою плиткою, не дозволяючи звестись на ноги.

Хтось схопив її за передпліччя і різко підняв, поставивши на ноги.

– Не забилась? – спитав низький голос.

Есті похитала головою, впершись поглядом у хлопця свого віку, досить високого, худорлявого із проникливим поглядом круглих зелених очей.

Він звів брову, оглянувши дівчину.

– Сама тут?

Естефанія змовчала.

– Куди він пішов? – почувся жіночий голос.

– Я наздожену, – відповів він. – Тримайся позаду. 

– Сама розберусь, – пирхнула дівчина зі світлим рівним волоссям, вбрана у шкіряну куртку з косою блискавкою і джинси з високою посадкою. 

Погляд, яким незнайомка окинула Есті, їй не сподобався. Він був сповнений пихи та невдоволення. Дівчина прослідкувала за дивною парою. А тоді, сама не знала чого, рушила за ними.

Вона погано знала Бостон, та добре запам’ятовувала місцевість, у якій бувала. Есті йшла цією дорогою і бачила, куди прямував той, хто штовхнув її. Тож, якщо вона зверне у цей бік, зможе зрізати шлях, скоротивши його, щонайменш, на дві хвилини, а це дасть їй можливість нагнати втікача значно раніше.

Так вона і зробила, зустрівши нападника на першому ж повороті. Той тримав пістолет, чекаючи на хлопця, що мав вийти з-за повороту. 

Плечі чоловіка напружились, щойно з-за повороту вийшов хлопець, а за ним і дівчина з незмінним пихатим поглядом.

Серце Есті прискорилось, чобіт послизнувся на вологому асфальті. Чоловік озирнувся, повертаючи руку з пістолетом до неї. Есті потягнулась до ножа, який тримала у кишені.

Хлопець приставив пістолет до потилиці нападника.

– Кидай, – рявкнув він.

– Що завадить мені пристрелити її на місці. Хто це така? Одна з ваших шавок?

– Закінчуй патякати, ти втомив мене, – роздратовано пирхнула дівчина.

Есті встигала лише кліпати. Кінчикі пальці захолонули.

Нападник вдарив хлопця у живіт ліктем і різко розвернувся, цілячись у нього. Тієї миті Естефанія взагалі не обмірковувала власні дії. Вона схопила ніж міцніше і кинула його, влучивши чоловіку в плече. Він заревів, впускаючи пістолет.

Хлопець наблизився, піднявши зброю і відтягнув його вбік. Дівчина прокрутила ніж у плечі чоловіка і ривком витягла.

– Мила цяцька, – хмикнула вона, піднявши очі на Естефанію. – Підмазуєшся?

– Годі, – хитнув головою хлопець.

– Віддай, – насупилась Есті. – Це мій.

 – Віддай їй ніж.

Дівчина кинула ніж під ноги Естефанії і повернулась.

Хлопець опустився, підхопивши ніж і простягнув до Есті, руків’ям вперед. Естефанія мовчки вихопила ніж, повернувши до кишені. 

– Тобі є куди йти? – спитав він.

– Баласт нам ні до чого, – мовила дівчина. – Ходімо.

– Та годі тобі! Вона життя мені врятувала.

– А кажеш, що я драматична, – закотила очі дівчина.

Есті відчувала як незнайомка викликала у неї дедалі більше неприємних емоцій. Їх спосіб життя вочевидь вимагав навичок гарно ховатись і лишатись непомітними. Тут, у Бостоні, Естефанії такі навички не завадять.

Вона звузила очі, поглянувши на дівчину, що впевнено крокувала геть з провулку.

– Коли я врятувала його життя, чи не знається, що ви мені винні?

Дівчина повернулась, втупивши у неї погляд, сповнений презирства.

– Чого ти хочеш?

Естефанію раптом смикнуло назад, кишеня прорвалась і полегшала, адже ніж, що щойно був там раптом притулився до її шиї.

– Бляха…– зціпив зуби хлопець.

– Хтось наче як мав перевірити чи він сконав, перш ніж йти, – докірливо мовила дівчина, діставши пістолет.

– Я…– хлопець відвів погляд. – Відволікся.

Вона закотила очі.

– Відпусти малу, – мовила вона до нападника.

– Ні.

– Та, годі тобі. Це дешевий прийом. Що в тебе є, крім ножа і дівки?

– А що є у тебе? Вистрілиш в мене – переріжу їй горлянку.

– Боже, як це передбачувано…

– Настільки, що ти аж не передбачила, – пирхнув він. – Я повернув те, що вкрав – відпустіть мене.

– Ти не повернув, – гаркнув хлопець. – Ми забрали в тебе вкрадене. Тож, відпусти дівчину і говоритимемо без свідків.

– А хто вона вам? – гаряче дихання торкнулось вуха Есті, вона гидливо поморщилась. – Гарненька. Я б з нею повеселився. Що скажеш, кралю? Ти гаряча синьоріна?

Дівчина скривилась, стиснувши пістолет міцніше.

– Вуха, – рявкнула вона і миттю вистрілила.

Есті ледь встигла затулити вуха руками, гучний звук, змусив її смикнутися. Попри захист – одне вухо все ж заклало, огидний писк змусив дівчину зіщулитись. Гарячі бризки вкрили волосся і праву частину шиї. Естефанія скривилась, розуміючи, що це чужа кров.

Дівчина наблизилась, простягнувши пачку серветок Есті, вона зустріла погляд незнайомки, перехопивши упаковку і одразу ж почала витирати шкіру, мріючи якомога швидше позбутися неприємного відчуття.

– Борг сплачено, – хижо всміхнулась вона, розвертаючись. 

Хлопець провів подругу похмурим поглядом. За мить дівчина спинилась, кинувши байдужий погляд через плече.

– Ти довго там стоятимеш? Ходімо вже.

– Вам же не потрібен баласт? – нагадала їй Есті, рушивши.

– Схоже, я поквапилась із висновками, – знизала плечима вона. – Твої навички можуть стати в пригоді.

На цих словах вона прискорилась, збільшуючи відстань між ними. Хлопець навпаки, порівнявся з Есті.

– Я – Тай, – мовив він. – А та психопатка – Вів.

– Вона завжди така? – покосилась на неї Естефанія.

– На жаль, – зітхнув хлопець.

– Тож, якщо дуже коротко: я врятувала життя Тая, а Вів – моє. Так ми і познайомились. Звісно, певний час Вівіка придивлялась до мене. Та я мала не менші проблеми з довірою, тож не ображалась на це. Згодом, ми стали ближче. Пізнали одне одного і зрозуміли, що ближче за нас – більше нікого немає. Я не уявляю свого життя без цих двох. Часом з обома буває важко. Вони такі…барани!

Асмодей кинув швидку, майже непомітну усмішку.

– Та все ж…– вона знизала плечима. – Я люблю їх до нестями, не уявляю, як би склалось моє життя, якби ми не зустрілись. Лише з ними у мене вперше з’явилось почуття дому.

Вона підняла очі.

– А в тебе є той, з ким ти як вдома?

Асмодей знервовано ковтнув. На думку спав Люцифер. Попри те, що вони могли сваритися і не поділяти думок одне одного – він був єдиним найближчим другом. І лише він дав демону можливість, як і обіцяв колись – знайти свій дім. Пекло стало йому домом, після того як він пішов від матері і поневірявся Безоднею. Лише король Пекла угледів у демоні не зброю, а особистість, того, хто заслуговує на спокій і затишок. А тепер, він під загрозою смерті і Асмодей не усвідомлював, як житиме далі, якщо Люцифер зникне.

Він відвів погляд, Есті кивнула, розуміючи, що чоловік поки не готовий розмовляти про це.

– Я… радий, що ти втекла, – тихо мовив він згодом.

Дівчина підняла очі.

Асмодей простягнув руку вперед, спинивши її всього у сантиметрі від пальців дівчини. Есті підняла на нього очі.

– Що ти робиш?

Він знизав плечима, відсмикнувши руку. Соромно було сказати, та йому хотілось якось підтримати дівчину, та як зробити це правильно він не знав. Обійми і надмірна тілесність ніколи не були чимось звичним для Асмодея. Він сторонився прояву таких почуттів. А надто після того, що пережила Естефанія, після того, чим поділилася – демон вважав, що будь-який дотик зараз сприйматиметься недоречно. Та і геть не робити нічого він не міг.

– У тебе такий погляд, наче ти подумки ведеш складні математичні розрахунки. Про що ти думаєш?

Асмодей зітхнув, підводячись.

– Вже пізно. Тобі час спати.

– Не грай у няньку, – пирхнула вона. – Я сама вирішу, коли мені спати.

Він повернув голову до неї.

– Чому ти уникаєш сну?

Есті опустила очі, не відповівши.

– Це через ті жахіття?

– Я мала їх щоночі, доки не зустріла Томмі.

– А тепер, коли він…

Есті кивнула.

– Жахіття повернулись. З новою силою, тож я просто не можу спати. Не можу переживати це знову. Щоразу згадую Вів і заздрю їй.

– Чому?

Естефанія підняла очі на нього.

– Вона вміє контролювати власні сни. Завжди вирішує, що там відбуватиметься. Може змінювати їх, залишати…Я перечитала купу літератури на цю тему, так нічого і не вдалося. Лише стосунки з Томасом допомогли мені це побороти. Він мав дивовижне вміння – одна його присутність дарувала мені спокій, якого я не знала дуже давно.

Асмодей опустив очі. З усього бажання, він ніколи не зможе дати їй того ж.

– Якщо хочеш…– тихо мовив він, – я можу побути тут, доки ти не заснеш. Я сидітиму у кріслі, не наближатимусь. Ти можеш бути певна.

На його подив, Есті замислено кивнула.

– Гаразд. Але крісло посунь до дверей.