Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶alt-J – Deadcrush

Демон лишився у авто, відправивши за Есті слідом суккубку. У голові досі стояли її слова. Чи справді його відстороненість так сильно ображає Естефанію? Хіба вона не хотіла, аби він тримався на відстані і не переходив межі? Він це і зробив. Найліпше для неї зараз – не підпускати Асмодея ближче. Князь Безодні вже не був певен, що стримається вдруге, якщо вони опиняться геть поруч.

Він зітхнув. Мітка на долоні лоскотала шкіру. Різь була не сильною, та вочевидь, образа Есті доводила, що демон причетний до того болю, який дівчина зараз відчувала.

Чому з людьми так складно? Як їх розуміти? Князь Безодні не знав з чого почати, та лише зараз насилу усвідомив: він хотів би навчитись розуміти. Не всіх людей, вони йому огидні. Лише її. 

Щоб знати як діяти, що казати аби не засмучувати Есті. Як підтримати, щоб не губитись у здогадах повсякчас, не бачити більше суму в очах дівчини, не відчувати як здригається її аура.

Асмодей відчув таку незвичну для себе рішучість. Він відчинив дверцята, з повною готовністю супроводжувати Естефанію і зробити все, аби їй стало легше, аби та мітка більше ніколи не реагувала. Щоб демон ніколи й жодним чином не робив їй більше боляче.

Варто було Асмодею зробити крок, як земля під ним здригнулась. Відчуття загострились, звична вага рогів тисла на голову, викликаючи біль. Простір довкола стиснувся, став гарячішим, а вже за мить – Князь Безодні знову був у Пеклі. Вочевидь, королева вимагає невідкладної аудієнції.

***

Есті піднялась на потрібний поверх, шукаючи номер палати. З-за білих дверей долинали голоси. Вівіка саме була тут. Есті стукнула по дверях. Ті були неначе зачинені зсередини. Стримавши сплеск гніву, вона стукнула знову.

– Хтось прийшов? – спитав Тай.

– Так, розгнівана Емерод! – вдаривши двері ще дужче, гаркнула вона.

– Трясця…– зітхнули Вів і Тайлер водночас.

Помітивши блідого хлопця на лікарняному ліжку, Есті відчула як серце на мить стислося. Вівіка зітхнула, підперши спиною стіну.

– Як ви збираєтесь це пояснити? – схрестила руки на грудях Естефанія.

– Есті, – почала Вівіка.

– Як це взагалі сталося?

– Нічого такого.

– Як ти це допустила? – не зводячи очей з Вівіки, спитала вона. 

Дівчина опустила очі. Вочевидь, і сама не раз питала себе про це.

– Вона врятувала мене, якби не Вів, ми б обоє переставились, – захищав її Тайлер. – Я вперто гнав на базу, хоч мені вже світло у кінці тунелю ввижалось.

– Зараз воно тобі не ввижатиметься! – рявкнула Есті.

– Почалося…– зітхнула Вів.

– Як можна бути такими безвідповідальними?! Як можна було попертись на клятий мотоцикл пораненому? Як ти посміла пертися через все місто у довбаній сукні зі шлейфом? Що якби Тай стік кров’ю? Що якби той чортів шлейф заплутався у колесі? Я вже мовчу про те, що вас могли викрити, бо ви влаштували стрілянину посеред міста!

– Я розумію…– почав Тай.

– Ні, бляха, не розумієш! Ви – два телепні! – гаркнула вона, кинувши погляд на Вівіку. – Чого ви не розумієте як дико це все?! Якби ви обоє померли – я сиділа б собі там і гадки не мала, що єдиних, хто у мене лишився більше нема! Ви геть подуріли!

– Ми не хотіли тебе нервувати, – мовила Вівіка.

– Що ж, не вийшло! – гаркнула Есті, а тоді важко зітхнула, відчуваючи що от-от заплаче. – Я страшенно сердита на вас обох. І щойно ти одужаєш, Тайлере, я тебе поб’ю!

Від цього хлопець чомусь розреготався. Естефанія кинула на друзів невдоволений погляд.

– Вибач…

Вівіка теж не стримала усмішки.

– Вам, бляха, смішно?!

– Як ти дісталась сюди так швидко? – змінив тему Тайлер.

– Це вже дякуючи Кессіді. Не знаю, що в нього за зв’язки, та ми дістались сюди значно швидше за чартер.

Вівіка нахмурилась:

– Ти, що не пам’ятаєш?

– Я пригадую, як ми сіли у літак. А тоді вже прокинулась у таксі сюди. Схоже, я проспала всю нашу дорогу.

Тайлер звів брову:

– Хто такий той Кессіді? Я не знайшов про нього нічого.

Есті знизала плечима.

– Думаю не це зараз важливо. Головне, що я тут. І ти живий, вилупку. 

– Я сумував за тобою, – взяв її за руку Тайлер.

Естефанія зітхнула, стиснувши його пальці.

– Я теж сумувала за вами обома. Я рада, що з тобою тепер все гаразд.

Есті бачила тривогу друга. Не все гаразд. Якщо на клуб знову скоїли напад – система потребує уваги. І як же добре, що Кессіді запропонував допомогу.

– Якщо ти хвилюєшся щодо повторення ситуації, я внесла зміни у роботу клубу, – склала руки на грудях Вів. – При вході речі перевірятимуть, ніхто не пронесе сюди зброю. Охорону подвоєно, камер тепер нема хіба що в унітазах. Але якщо хтось знову зробить затор у трубах – я таки їх і там поставлю.

Тайлер реготнув.

– Словом, ми не дозволимо цьому повторитися. 

– Системою займуся я, – зітхнула Есті. – Але у мене є пропозиція.

Друзі уважно поглянули на Естефанію. І, коли вже бути відвертим, під такими прискіпливими поглядами, впевненість дівчини щодо того чи варто їм зараз казати за поміч Кессіді – дещо похитнулась.

***

Опинившись під звичним багряним небом Безодні, Асмодей важко зітхнув. Він згадував свою останню розмову з Ізуель. Як сильно її співчуття та прагнення допомогти змінило його ставлення до королеви.

Довгий час він не сприймав Ізуель, хоч та й була генералкою війська спершу на Небесах, а тоді й у Пеклі. Він бачив її у бою, знав на що вона здатна і це викликало у демона бажання триматись від Ізуель на відстані.

– Що за угода вас пов’язує? – спитала його якось королева.

– Свого часу Абаддон знайшла і провела ритуал, що сховав мене від Ліліт.

– В обмін на…

– На мене, – відвів погляд він. – Вона робила, що хотіла і коли хотіла.

Ізуель вражено поглянула на хлопця. Тоді зітхнула, відвівши погляд.

– Я подумаю, що можна зробити.

– Вбити її і все, – пирхнув демон.

– Я не можу вбити Абаддон за угоду, на яку ти погодився, – звернула увагу Ізуель.

Асмодей закотив очі:

– Я й не чекав, що ти зрозумієш.

– Не закривайся від мене, – пом’якшилась Ізуель. – Я розумію, чого ти хочеш помститися, але я не можу стратити Абаддон за те, що вона діяла в межах укладеної угоди. Які б дикі та огидні речі, вона не коїла. 

– Ти б це зробила? – здивувався він. – Якби могла – ти б просто…вбила її? Заради…мене?

– А я маю пояснювати це? – звела брову королева. – Ти живеш у Пеклі, яким я та Люцифер опікуємось. Я не дозволю ґвалту. І хоч він тут справді був, ти знав про це і прийняв добровільно. Мої руки тут зв’язані. Та я придумаю, як звільнити тебе від угоди і поставити мітку на заборону наближення.

– Така мітка є? – поглянув на неї демон.

– Так. Потребує енергії, та ми щось вигадаємо. Втім, я не здатна нанести тобі цю мітку, доки вас поєднує договір. Тож, будь ласка, дай мені можливість розібратись із цим.

Асмодей вражено видихнув.

– Дякую, Ізуель, – тільки й зміг сказати тоді він.

Ніхто й ніколи не робив для нього нічого подібного. Ніхто не захищав його, демони мусили захищати себе самотужки. Нерідко одне від одного, частіше – від матері. Тож, цей жест від королеви Пекла, ба більше: занепалого янгола, що від природи має зневажати поріддя Безодні – вразив його до глибини душі. 

Асмодею завжди здавалось, що королева його ненавидить. Принаймні, так йому було легше. Ненависть була йому принаймні зрозумілою. А от що робити з добром? Як сприймати тепло вдячності, що розросталось у грудях? І як усвідомити почуття сорому, що він зрадив довіру Ізуель, попри те добро, яке вона для нього зробила(чи збирається зробити)?

 Висока Брама Пекла, з-за ґрат якої визирав застиглий у часі сонячний мегаполіс, повстала перед демоном. 

Ізуель стояла біля воріт, схрестивши руки на грудях. Темні брови зійшлися на переніссі, золотисте хвилясте волосся виблискувало на сонячнім тлі, неначе її голову оточувала сяйлива корона.

Сірі крила стривожено здіймались та опускались, а очі кольору сталі зараз вперлися докірливим поглядом у Князя Безодні.

– Перш ніж ти щось скажеш…

– Вісім душ, – холодно мовила королева, перебивши демона. – Вісім душ ти відправив до Лімбу всього за три тижні перебування на землі. Це я мовчу про ту смертну, якій ти регулярно робиш боляче, судячи з печаті, яку на тебе наклав Ґабрієль.

– Я можу все пояснити, – наблизився до ґрат Асмодей.

– Добре, – рявкнула Ізуель, відчинивши Браму. – Бо саме пояснень я від тебе і чекаю. 

Асмодей опустив очі, входячи на територію Пекла. Ворота за ним зачинились, королева знову кинула на нього роздратований погляд.

– Коли я відпускала тебе, Асмодею, я розраховувала, що ти дотримаєш слова, – понизила голос вона. 

– Я знаю… – уникаючи її погляду, сказав він.

– Ти ж вкотре довів, що слів замало, – продовжила Ізуель.

– Знаю, я підвів тебе, та я справді мусив це зробити.

– Поясни, – здійняла підборіддя королева.

Демон ковтнув слину, піднявши очі.

– Та смертна…– почав він, знітившись, – колись я несвідомо нашкодив їй, передавши свою тінь.

Брови Ізуель здійнялись.

– Нащо ти зробив це?

– Я…я був необережним. Цього більше не повторювалось, – запевнив він. – Але дівчина, як виявляється зазнала чимало горя через моє втручання. Ґабрієль взявся її захищати, проте…

– Він не може бути поруч весь час, – зрозуміла Ізуель.

Асмодей кивнув.

– Я хотів захистити її, – продовжив демон, поглянувши на королеву. – І мені це вдалося, бо шестеро виродків збирались скривдити її, а один і зовсім…

Він скривився, відвівши погляд.

– Гаразд, – звузила очі Ізуель. – А що сталось з іншими двома?

Демон відвів погляд.

– Гіпотетично… це могли бути її охоронці…

– Які могли б допомогти їй. Суто гіпотетично, – звела брову Ізуель.

– Мені здавалось, що їх допомога не знадобиться, – тихіше сказав демон.

– То для чого було вбивати? Задурив би їм голову, хай би йшли додому.

– Я не мав на це часу.

– Це не виправдання.

– Так, твоя правда, – погодився Асмодей. – Я схибив, Ізуель. Пробач, що не виправдав твоїх сподівань. 

– Чому мені здається, що за вибаченнями йтиме прохання? – звела брову королева.

Демон потер очі. Вона завжди була напрочуд проникливою. Певно це їх з Люцифером і об’єднало свого часу. Втім, часом ця її риса додавала проблем.

– Вона потребує мене, – Асмодей зустрів погляд королеви. – Я не можу лишити її там саму. Ґабрієль не буде слідкувати за Есті весь час, хай як собі обіцяє протилежне. Чи як гнівається на мене за ту тінь. Та ти краще за мене знаєш закони Небесних. Творець нікого не відпустить просто так, а надто архангелів.

Ізуель зітхнула. 

– Прошу, дай мені повернутись. Я виправлю все, я навчуся… не шкодити їй.

– Чому та печать Ґабрієля взагалі спрацьовує? Що ти робиш з нею?

Демон відвів погляд.

– Я не хочу робити їй боляче. Але мої слова, реакції…це ранить її. 

– І попри це – ти хочеш повернутись?

Він поглянув у очі королеви, а тоді коротко кивнув.

– Чому?

– Доки в неї моя тінь – над нею нависатиме небезпека. Через мене вона втратила батьків і брата, зазнала насильства і фактично все життя кудись тікає.

– То…ти хочеш забрати тінь?

Асмодей зціпив зуби.

– Чи плануєш лишити смертну у невіданні і отримати від неї натомість щось інше?

– Ізуель, прошу. Я тут і так досить довго. Різниця у часі між Пеклом і землею завжди непередбачувана. Там могла минути хвилина, а міг і місяць. Прошу, дай мені шанс.

– Як я знатиму, що ти не підведеш мене знову?

– Якщо я знову вколошкаю когось зі смертних, хай якими шляхетними не будуть мої наміри – ти повернеш мене сюди і більше я на землю не зійду.

Ізуель звела брову.

– Ти готовий піти на це?

– Я мушу щось вдіяти. 

– Одного захисту буде мало. Якщо твоя тінь з нею з дитинства – це вже становить вплив.

– Знаю.

– Тоді, що ти збираєшся робити? Прожити все її життя поруч?

– Я заберу тінь назад. Вона має право на нормальне життя, якого я її позбавив. Та поки вона не впоралась із горем – я мушу захистити її.

Королева зітхнула. У її очах демон бачив сумніви. 

– І як думаєш, скільки часу на це піде?

Асмодей не мав відповіді. Та егоїстично мріяв аби якомога більше. Він був готовий відтягувати цю мить якомога довше.

– Якщо скажеш благати – я благатиму.

Ізуель нахмурилась. Асмодей зітхнув. Це було для нього не вперше. Ліліт, а потім й Абаддон вимагали від нього покори стільки разів, що він навчився абстрагуватися від цього приниження настільки – що часом ніби бачив власне тіло з відстані. 

Спостерігав за тією порожньою, обридливою і сороміцькою оболонкою і не відчував до неї ні крихти співчуття чи жалю. Приниження приносили йому біль, та коли це відбувається систематично, вчишся виживати, шукати змогу прискорити час, не дозволяючи собі концентруватися на тому болю. Асмодей міркував про те, що робитиме, коли це скінчиться. Тоді час минав швидше, а сам він мав змогу, хай не одразу – та все ж, повернутись до життя.

Ізуель ніколи не принижувала його. Попри те, що більшу частину власного існування, як і інші янголи, виступала проти творінь Безодні – вона мала гідність. І вірила, що ця сама гідність є у кожному. Навіть у тому, хто давно про неї забув. 

І попри це, Асмодей був готовий благати. Готовий, якщо це допоможе, бо Есті заслуговувала на безпеку. Хай він і не навчився доносити свої думки та почуття доступними способами. Демон знервовано ковтнув, опускаючись на коліна.

Очі королеви округлились, щойно вона усвідомила намір Асмодея.

– Ні! – рявкнула Ізуель, хапаючи його за лікті, аби підняти.

– Я не можу лишатися осторонь, – хитав головою Асмодей. – Вона не може бути сама. Їй не можна бути самій, Ізуель. Прошу.

Королева спантеличено поглянула на нього.

– Ти…неначе одержимий нею.

Демон зустрів її погляд.

– Може й так, – знизав плечима він. – Я не знаю. Прошу, дай мені шанс. Якщо це допоможе – я відмовлюсь від твоєї допомоги з Абаддон. В обмін на можливість повернутись на землю.

– Про це не може бути й мови. Я знайшла кілька варіантів, як захистити тебе від сестри. Та ти маєш бути готовим до того, що це може не спрацювати.

– Я готовий. Це…недовго, так?

– Всього кілька хвилин і ти вільний.

– Тоді, зробімо це.

– Гаразд…Але є ще дещо.

Асмодей зустрів її погляд.

– Щоб протестувати печать заборони наближення, я мушу відновити час для Абаддон.

Асмодей знервовано ковтнув слину. Якщо сестра знову буде вільна від пастки часу – неодмінно знову дотягнеться до нього. Сироти виступили на тілі, демон здригнувся, відчувши огиду від спогадів про Абаддон. Тривога вмить скувала груди.

***

– Допустити незнайомого типа до нашого офісу?! – рявкнув Тайлер. – Ти здуріла?

– Він знає чимало і може допомогти розібратися.

– Що саме він знає? – звела брову Вів.

– Він розуміється на тому як все це працює. І як це захистити та розширити. Це головне.

– Чому ми маємо довіряти Кессіді? – спитала Вівіка. – Ми вже обговорювали, що не долучатимемо нових людей. Це дуже ризиковано, а надто зараз!

– До того ж за всіма даними, його взагалі не існує на світі, – пирхнув Тайлер.

– Як і нас трьох, – нагадала Есті. – Чи тобі нагадати, що всі наші документи, імена і біографії це брехня, яку ми написали під пляшку текіли на Геловін?

– Зараз не місце… – почала Вівіка.

– Ти все перевірила, на палаті стоїть зовнішнє блокування, я це знаю, ти це знаєш, не вдавай, що боїшся аби нас хтось почув, бо насправді ти просто хочеш відкласти цю розмову на потім, – мовила Естефанія. – Але ми не маємо на це часу. Діяти треба негайно.

Вона схвильовано зітхнула і продовжила:

– Кессіді може допомогти нам зараз. От, що справді важливо.

– З мене досить, – відкинувши ковдру, мовив Тайлер.

– Ні! Тобі треба лишатися тут.

– Якщо ти хочеш, щоб той Кессіді ошивався у нашому офісі, це буде тільки за моєї присутності, – рявкнув Тай. – Тож йди і переконуй лікарів, що я вже можу виписуватись. Інакше Кессіді не увійде навіть на поріг нашого готелю, затямила?

Естефанія кинула на нього розгніваний погляд. Тоді подивилась на Вівіку, неначе шукала підтримки. Та чіпкий погляд подруги висловлював повну солідарність з Тайлером. Це роздратувало її.

Есті підвелася, залишаючи палату.

***

Ізуель була стривоженою, Асмодей це бачив і йому, чогось, не хотілось хвилювати її ще дужче, тож він приховав власний страх і рішуче кивнув: 

– Я готовий.

– Підійми рукав. Я ставитиму печать на передпліччя.

Демон кивнув, розстебнувши ґудзик на манжеті.

– Хіба час спинив не Міхаель?

– Так? – підняла на нього очі вона.

– Тоді, як ти “розморозиш” Абаддон?

– Зняти пастку часу легко, а от накласти…– вона знизала плечима. 

Асмодей важко ковтнув слину.

– То…коли не спрацює, вона лишиться за межами зупинки часу?

– Так.

Демон коротко кивнув, відчуваючи як піт вкрив лоба. Ізуель наблизилась до нього, діставши тонке лезо, що нагадувало ніж для листів.

– Може бути боляче.

– Не страшно, – запевнив її Асмодей. – Роби, що треба.

Королева кивнула, підхопивши його руку. Холодне лезо торкнулось шкіри на мить, а тоді пірнуло під неї. 

– Першим порізом я переміщую сюди другу сторону договору, – тихо мовила Ізуель.

У повітрі затріщало, неначе від статичної електрики. 

Абаддон, поки застигла у часі, опинилась поруч. Асмодей втупився у червоне волосся і налиті кров’ю очі. Навіть заморожена у часі, демониця не мала і крихти спокою. Вона здавалась розгніваною, у позі, наче збиралась когось вдарити. Демон здригнувся.

Ніж Ізуель повело вбік. Чорний іхор скрапував на землю.

– Другим порізом я спиняю дію договору і захищаю пораненого цим інструментом. А відтак, цей ніж є символом успішного розірвання угоди і буде відданій Інферні з усією пошаною.

Із самої Безодні, що продовжувала своє життя за межами замороженого Пекла, здійнявся сильний вітер. Він проникав крізь ковані ґрати, здіймаючи волосся і накидку королеви.

Асмодей примружив очі, йому ставало важко дихати.

Ізуель прибрала ніж і рушила до Абаддон, взявши її за руку і накреслила такий самий символ на її передпліччі. Щойно демониця ворухнулась, позбавляючись від пастки часу, Асмодей знервовано ковтнув.

Багряні очі повільно окинули простір довкола, а тоді спинились на Асмодеї. Тонкі губи розтягнулись у хижій посмішці. Гострі ікла зблиснули на тлі блідих вуст.

– Ну, привіт. Вже скучив за мною? Знала, що приповзеш.

Ізуель перехопила її руку, замкнувши кайданки довкола зап’ясть демониці. Абаддон смикнула плечима, гнучкий хвіст розхитувався з боку в бік.

– Що це значить? Чого вам треба?

– Як ти розмовляєш зі своєю королевою? – спитав Асмодей.

– Не втрачаймо часу – спинила його Ізуель. – Спробуй підійти.

Демон видихнув, зробивши крок вперед. Ізуель пильно стежила за тим, як він скорочує відстань.

– Ще крок.

Асмодей підійшов ближче. Тоді ще. І вже за крок від демониці, зітхнув. Плечі розчаровано опустились. Демон опустив погляд на печать. Рана вже почала загоюватись. Скоро від неї не лишиться нічого, а це значить – мітка не спрацювала.

Абаддон розреготалась. 

– Ти справді думав, що можеш розірвати угоду зі мною, без моєї на це згоди? Що далі, розумнику? Попросиш королеву застосувати Заклик, аби примусити мене це зробити?

Якби ж це було так просто. Якби угоди можна було розірвати чарівною силою Ізуель – все було б значно легше. Та і він дуже сумнівався, що Заклик би спрацював на Абаддон. Адже генералка могла наказувати виключно тим, хто щиро її поважав. А демониця вже точно не поважала нікого у світі більше за себе саму.

– Ми знайдемо інший спосіб, – запевнила його королева.

– Спершу мене знайдіть, – реготнула Абаддон.

Тільки зараз Асмодей помітив, що гострий кінчик її хвоста саме вправлявся із замком на кайданках. 

– Ні! – рявкнув демон, схопивши її.

Абаддон мляво посміхнулась.

– Знала, що скучив, – промуркотіла вона. – Зараз і розважимось.

Глухим звуком метал вдарився об землю. А тоді демониця перемістила їх із Асмодеєм, лишивши Ізуель саму. Королева схвильовано роззиралась, не маючи гадки звідки почати свої пошуки.