Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Nine Inch Nails – Hurt

– То, де ж твій Кессіді? – склав руки на грудях Тайлер, коли вони сіли у авто.

– Я не…– розгубилась Есті. – Він був тут!

– Гаразд, зачекаємо, – так само склала руки на грудях Вівіка. – Набери його. Спитай, де шаландається, скажи, що у нас тут у зад поранений олень, – окинувши поглядом невдоволеного Тайлера, мовила вона. – Достобіса дратівливий, коли справа йде про очікування.

Есті знітилась.

– Не кажи, що в тебе нема його номера, – звузив очі Тай.

– Як це можливо? – здивувалась Вів.

– Просто…поїхали вже до готелю, – роздратовано відчинивши двері пасажирського сидіння, Есті пірнула у салон.

Не передати словами, якою сердитою на Кессіді вона була. Куди він зник знову? Чого не попередив? Обіцяв допомогу, Есті ледь вмовила друзів дати йому шанс. А він?

Естефанія видихнула, стримуючись, аби не виказувати гнів. Вкотре вона переконувалась, що цьому хлопцеві краще взагалі не довіряти.

***

Асмодей кліпнув кілька разів, та все одно не бачив перед собою нічого. Вочевидь, Абаддон перенесла його до найтемнішої ділянки Безодні.

Поколювання почалося з мочок вух, тоді охопило потилицю, наповзало на чоло, очі. Воно спускалося нижче і, коли сягнуло кінчиків пальців на ногах – Асмодей усвідомив: тепер, він повністю знерухомлений.

Все, що він досі міг контролювати – власне дихання і можливість заплющувати очі. Тривога розросталась, підіймаючись із живота, сковувала груди, лишалась грудкою у горлі. Демон відчував це безліч разів. Знав якою на смак є сила Абаддон. Знав межі її можливостей, прагнення до влади, що було тотожним для неї із актом володіння. Для демониці Асмодей був лише річчю. Способом досягти низьких і примітивних потреб.

Він відчув кігтисті пальці на своїй шиї.

– Не здається тобі, що тут затемно? – обдавши гарячим диханням його вухо, вона лизнула його у щоку, провівши гострим язиком аж до самого ока.

Асмодей хотів здригнутись. Хотів блювати від огиди, та не міг навіть поворухнутися. Магія демониці тримала його міцно.

Іскра Інферни зблиснула у пітьмі, перетворившись на дрібний вогник. Тільки зараз Асмодей розумів, що Абаддон затягнула його до печери у скелях Безодні, що були такими ж чорними й сухими як і все тут.

Вона хижо всміхнулась, зблиснувши іклами. Тонкий, гострий на кінці хвіст торкнувся його долоні, дряпаючи кінчики пальців.

– Так вже краще.

Піт стікав його скронею, лоскочучи шкіру. Асмодей хотів змахнути краплі рукою, та скільки не намагався ворухнути бодай одним пальцем – не виходило. Наче він намагався вплинути на рух незнайомця, а той, як на зло, не реагував на його накази.

Абаддон наблизилась, впившись у його губи. Гострий язик розсунув щелепи, пірнувши до рота. Асмодею кортіло скривитися. Бодай якось виказати те, як все це йому неприємне. Намагався напружити бодай один м’яз, та страшне відчуття холодило груди – нічого більше йому не належало.

Гострі кігті пройшлися його шиєю, грудьми і спинились на стегнах. Він відчував як змінюється її дихання, як демониця починає збуджуватись від його безпомічності. 

Вже за мить, Абаддон сіла на нього, придавивши стегнами, а тоді схопила сорочку і розірвала її на грудях демона. Те саме вона зробила з його штанами, а тоді окинула поглядом оголене тіло Асмодея, схвально кивнувши.

Наблизившись, вона знову поцілувала його, боляче кусаючи за нижню губу. Крапля іхора прокотилась підборіддям Асмодея. Він робив нову і нову спробу скинути її з себе. Копнути ногою, схопити за голову і відірвати нарешті від свого живота – бодай якось захистити себе. Та жоден рух не відбувся, бо всі спроби виявились марними. Він так і лишався лялькою, притиснутою до холодного каменю чужим тілом.

Абаддон вкусила його за шию, всмоктуючи шкіру, аби лишити синій засмокт. Опустилась нижче, вкусивши під кадиком, дихання Князя Безодні враз сперло. Тонка цівка іхору котилась сухою шкірою. Шорсткий язик демониці жадібно злизав кров. Шлунок стисло через відразу. 

Холодне каміння тисло на оголену плоть. Воно кололо його у поперек, впивалось у сідниці та стегна. Від нерівної твердої поверхні у нього боліла шия. Демон концентрувався на цьому болю. Простому, звичному. Просто незручна поза, просто незручне місце. Просто…

Раз за разом, Абаддон опускалась все нижче, аби лишати болісні мітки. Від кожного уколу, укусу чи подряпини – його тіло мало б здригатися. М’язи стискались би, стаючи твердими. Але чари тримали Асмодея. Демон почувався безвільним і порожнім.

Та все ж, доки Абаддон “гралась” із ним, це було ще порівняно не страшно. Адже справжню тривогу Асмодей відчув, коли вона різко відірвалась від нього, зняла з себе одяг і поклала руку на низ його живота, читаючи заклинання. 

Чари повзли крізь шкіру, напружували м’язи, які він сам не міг. Змушували кров приливати у ті ділянки тіла, які демон волів би радше відрізати, аби не відчувати того, що за цим настане. Асмодей заплющив очі, усвідомлюючи, що незворушність була значно приємнішою за вимушене фізичне збудження, що анітрохи не в’язалось із його справжніми почуттями. 

Воно відчувалось інакше. Не як з суккубками, не так, як з Есті. Це відчуття було болісним, млосним, нудотним, сповненим тривоги. Воно перетворювалось на жалючий біль внизу живота, від якого судомило. Асмодей спробував контролювати дихання. Тішився тим, що здатний принаймні на це. 

Він не хотів, щоб Абаддон відчувала його тривогу і страх цієї миті. Навіть лишаючись безпомічним – демон не бажав продемонструвати вразливість. Хоч мав її зараз вдосталь. Асмодей хотів, щоб демониця усвідомила: хай як вона прагне зламати, він ніколи їй цього не покаже. Навіть якщо це відбуватиметься з ним щохвилини.

Гнів змішувався з соромом і перетворювався на порожнечу, що захоплювала його. Він – Князь Безодні. Один з семи найсильніших дітей Ліліт, якому був дарований титул завдяки тій силі. І от він тут: оголений, зраджений власним тілом, яке притискала до сухого каменю демониця-кат, що отримувала найбільшу насолоду від чужих страждань. Його страждань.

Абаддон ніколи не могла домогтись його симпатії чи бажання. Тож вирішила робити це за допомогою чарів. Лише так у неї була нагода “користуватися” демоном так, як їй того кортіло.

– Ну, от! – реготнула вона. – Так значно ліпше!

Демон заплющив очі, прагнучи відділитись від свого тіла. Він концентрувався на почутті, що оболонка, яка наразі не належить йому – не має викликати жодних клопотів.

“Це не я. Я не відчуваю нічого.” 

Він повторював це собі раз за разом, сподіваючись, що зможе повірити та переконатись.

Абаддон перекинула через нього ногу, провівши кігтем від його пупка. Асмодей щільно заплющив очі, готуючись до неминучого. Всередині все обірвалось. 

 Демон міркував про те, що робитиме потім, коли кривдниці набридне “розважатися”. Він повернеться на землю. І, якщо минуло не так багато часу – перепросить у Есті. І зробить все, аби вона знала, що ті дивні, суперечливі почуття, у яких він сам поки не здатний розібратись – все ж важливі для нього. Вона важлива для нього. 

Згадка про Естефанію чогось дарувала надію. Демон хапався за ту надію, прагнучи відволіктися від усього, що відбувалося зараз. Він згадував її очі, як вона рухається, згадував усмішку, змах волосся, її запах. Півонії та мигдаль, яке дивне поєднання, але як воно їй пасувало.

Внутрішньо, Асмодей стиснувся, приймаючи неминучу кару, на яку підписав себе власноруч багато років тому. Хижа усмішка Абаддон, якраз за мить до наступного болісного цілунку – підтверджувала його думки. Демон заплющив очі. Аж раптом вага на його тілі кудись зникла. Асмодей різко розплющив очі. Демоницю міцно тримала за шию королева Пекла. 

Срібні очі зараз здавалися сталевими, стільки тихого гніву ховалось у тому погляді.

– Це вже не знімеш, – запевнила Абаддон Ізуель, застебнувши нашийник на її шиї. – Я додала до заклинання твою кров.

Щойно нашийник вкрив демоницю, чари зійшли. Асмодей судомно видихнув. Його тіло тремтіло, живіт стиснувся, а очі запекло. Невже це скінчилось? Він не міг повірити у це.

Попри можливість рухатись, демон не одразу зміг підвестись. Його нудило, гірка в’язка слина набиралась у роті, а живіт стискався від позивів виблювати негайно. Та хай як він намагався – не міг і цього. 

Ізуель обійшла бранку, ставши спиною до Асмодея. Вона зірвала з себе накидку і, не дивлячись на демона, простягнула її йому.

Князь Безодні перехопив тканину, обернувши довкола себе.

– Дякую… – хрипів він.

– Йти можеш?

– Так…

Асмодей, похитуючись, підвівся.

– Тоді, ходімо, переодягнешся у пентхаусі. 

– Що буде з нею? – кивнувши на Абаддон, спитав він.

– Побуде під вартою, – вдягнувши на бранку сорочку, яку демониця скинула з себе кілька хвилин тому, мовила королева. – Маю для неї чудового тюремника.

Ізуель та Беліал, що чекала біля Брами, обмінялись кивками. Княгиня Безодні звузила очі, помітивши Абаддон у нашийнику, яка плелась поруч. На брата вона не дивилась, та її злісний погляд у бік кривдниці чогось його потішив. Вони рідко захищали одне одного, та тепер, коли Белі дізналась, що Абаддон робила з ним – вона цього не пробачить. Асмодей би поспівчував бранці, та зловтіха сповнила його солодким присмаком, здригаючи губи. У жилах Беліал кров матері демонів Ліліт і янгола. Що робило її неймовірно сильною. Демониці буде непереливки.

***

Все ще не прийшовши до тями, Асмодей переодягнувся у звичну для себе чорну сорочку і штани і повернувся до Брами. Королева чекала на нього там.

– Не знаєш, скільки часу минуло на землі?

– Близько трьох годин.

Асмодей кивнув. Королева обережно оглянула демона. Подумки він благав її не питати про те, що вона побачила (чи, вперто намагалась не побачити).

– З якої книги був взятий той ритуал, через який Абаддон прив’язала тебе до себе угодою?

Демон зустрів погляд Ізуель.

– З Гримуара Безодні. А, що?

– Гримуар має бути у Люцифера, – кивнула вона. – Коли не помиляюсь, він свиснув його ще коли Ліліт влаштувала чергову виставу занепалим.

Асмодей розгублено кивнув, гадки не маючи про що вона. 

– Але що тобі дасть Гримуар?

– Якщо ваша угода пов’язана з ним, суто теоретично, я можу розірвати її, вилучивши ритуал.

– Це можливо?

– Можливо, але мені треба як слід розібратись у цьому. А зараз йди. 

– Дякую.

– Поки зарано, – зітхнула королева.

– Ні, – хитнув головою демон. – Не зарано.

Він не міг описати словами ту вдячність, яку відчував до Ізуель. Не міг описати і сорому за те, свідком чого вона стала.

– Ізуель…

– Не треба, – вона наблизилась. – Ти не винен ні в чому, Асмодею. Я хочу, щоб ти пам’ятав про це. Абаддон тебе більше не торкнеться. Якщо ми не вирішимо питання з печаткою – я лишу її під вартою за спробу втечі від мене.

– Класно бути королевою, – вичавив усмішку демон.

– Є у цьому свої переваги, – погодилась вона. – Йди вже. І пам’ятай про що ми говорили: якщо ти знов когось там вб’єш – про землю і ту смертну доведеться забути. Я не жартую, Асмодею. Я хоч і маю владу – та не маю права на улюбленців. Ніхто не слухатиме упередженого та несправедливого правителя.

– Так, пам’ятаю, – він схилив голову. – Дякую за все, Ізуель.

– Вона дорога тобі, чи не так?

Демон відвів погляд.

– Сподіваюсь, ти розумієш, що на брехні щирості не збудувати?

Асмодей опустив очі, не відповівши.

– Якщо тінь справді шкодить смертній – ти мусиш звільнити її від цього тягаря і дати жити власне життя. Лишаючись поруч – ти позбавиш її можливості обирати власний шлях.

Він зустрів її погляд. Гірке усвідомлення змусило язик прилипнути до піднебіння. Визнавати це було майже фізично боляче, та Асмодей не бажав цього показувати. Він коротко кивнув:

– Дякую, моя королево.

***

Переміщення на землю цього разу було болісним. Ноги ледь тримали Асмодея, хай як він намагався вдавати, що нічого не сталося, та тремтіння в грудях неначе тільки зростало.

Постукавши у двері номера Есті, він притулився до стіни, намагаючись заспокоїти дихання.

Дівчина відчинила, втупивши розгніваний погляд у демона:

– Де ти був?! Я ледь вмовила їх, а ти знову кинув мене?

– Пробач мені, – тихо мовив він.

– Чого ти зник?

Асмодей опустив очі, не знаючи як пояснити це. Дівчина нахмурилась, помітивши його розгубленість.

– З тобою…все гаразд?

Він мав бути чесним. З цього все починається. З довіри. Всі ці речі були для Асмодея темним лісом, та він хотів спробувати. Демон зітхнув, піднявши на неї очі:

– Я бачив сестру.

Есті здійняла брови.

– Заходь, – вона відступила на крок, пропускаючи його у номер.

Асмодей повільно увійшов, ставши посеред кімнати.

– Вона у місті? – спитала Есті.

– Вже ні, – він знервовано ковтнув. – Але була. І…

– Ти постраждав?

– Майже, – відвів погляд він. – Мені допоміг друг.

– Я дуже рада, що той друг опинився поруч, – тихо мовила вона.

– Так…я теж.

– Можна?

Асмодей підняв очі, Есті простягнула руки до його плечей. Демон знервовано ковтнув. Ніхто ніколи не питав чи можна його обійняти. Не те, що б хтось дуже прагнув це робити. Єдиними, хто часто ліз з дружніми тілесними контактами були Беліал та Люцифер. Проте ніхто ніколи не прагнув його підтримати. І це відчувалось дивно, але чомусь приємно.

Він повільно кивнув, не зводячи з дівчини обережного погляду. Вона ніжно пригорнулась до нього, легко проводячи долонею по його лопатках.

Прості обійми, без зайвих рухів, без намагання торкатись де не слід. Проста підтримка, але скільки у ній було тепла і щирості. Асмодей відчув, як шкірою сипнули мурахи. Він був напруженим, неначе боявся злякати Есті, та згодом просто здався, даючи собі змогу розслабитись.

Він обійняв її у відповідь і заплющив очі.

– Ти тремтиш, – з жалем мовила вона. – Може, хочеш відпочити?

Асмодей мовчав. Зараз йому не хотілось розривати цих обіймів. У них він почувався так, як не почувався ще ніколи. Наче його оточили затишком і простим розумінням. Де йому не треба було когось вдавати, відповідати уявленням інших. А просто бути. Зі своїм болем, порожнечею, страхом.

– Ти у безпеці, – тихо сказала Есті, провівши рукою по його потилиці. – Тут вона тебе не дістане. Я обіцяю. Ми захистимо тебе від неї.

Як це було кумедно: юна людська дівчина обіцяє захист безсмертному демону. Та в цьому була вся Есті. Для неї це було просто, бо вона гадки не мала, кого обіймає. Не уявляла, що тримає в руках того, хто свого часу і занапастив її.

Асмодей опустив очі. Він не мав сил звинувачувати себе зараз. Хотілось просто лишатись у цьому теплі. Бути оточеним ароматом півоній та мигдалю, відчувати стук її серця.

Есті повільно відпустила його. Демон одразу ж засумував за обіймами у яких йому було так добре. Натомість вона сіла на ліжку і кинула на Асмодея обережний погляд. А тоді лягла, посунувшись.

– Коли мені стає погано, Вівіка лягає зі мною поруч і ми говоримо про все на світі, витріщаючись у стелю.

Демон поглянув на Есті. Дівчина лежала на ліжку, поклавши руки на живіт і повернула голову до нього.

– І це допомагає?

Есті знизала плечима.

– Не спробуєш – не дізнаєшся.

Асмодей всміхнувся. Есті поплескала рукою поруч, він зітхнув та ліг, і собі склавши руки на животі. Вони дивились у білу стелю готельного номера. Демон міркував, що зараз була мить, коли він вперше за довгий час почувався спокійним. І це було приємно.