Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Ghost – Mary On a Cross

Дівчина крутилась у ліжку ще певний час, думки про сказане Кессіді постійно вились у її голові, не дозволяючи стулити очей. Як жахливо було стикатись із систематичним насильством, ще й від члена родини. Що мусив пережити хлопець, щоб стати тим, ким він став?

У місці, де вона зростала було чимало інших. Вона пам’ятала, їх стомлені обличчя, згаслі погляди та постійний страх. Есті здригнулась. Мабуть, найсвітлішими у її житті з того часу були спогади, коли вони з Вів і Таєм знаходили ці “гнізда” і рятували тих, хто усвідомив помилку довіри до Аманди. Есті пригадувала як змінювались їх погляди, коли вони усвідомили, що нарешті врятовані.

Вівіка й Есті мали окремі організації, що займались реабілітацією всіх, хто зазнав жахливого досвіду. Туди міг звернутись будь-хто, будь-якого віку. Ці установи були добре профінансовані, там дбали про кожного починаючи від збалансованого харчування та медицини, закінчуючи навчанням, активностями та постійною роботою з психологами. За ці роки були й так звані “випускники”, що вже знайшли гарно оплачувану роботу і мали шанс на краще життя.

Вони дякували рятівникам, гадки не маючи хто стоїть за цією установою: така сама колись зламана, як і вони та її близькі друзі, що завжди були на боці Есті і мали власні причини для боротьби із огидною системою кримінального авторитета Коріна Дюпона, від чийого імені і діяла Аманда.

Есті стисла руки в кулаки. Вона знайде спосіб викорінити цю нечисть. Бо їй завжди було і буде діло до всіх, хто страждав від рук покидьків.

Певно тепер Кессіді думає, що їй начхати. Вона зреагувала занадто холодно на його розповідь. Такими речами не діляться, Есті знала як важко визнати, що ти став жертвою насильства. Довгий час вона соромилась того, що мала у минулому. Не могла відкритись нікому, ні з ким не почувалась у безпеці. 

Відчуття незахищеності, вразливості, сорому були її постійними супутниками. І лише зустрівши Вівіку, Тайлера і Томаса, вона зрозуміла, що не сама у цьому світі. Що їй є на кого покластись. Саме це відчуття і вивело її із пітьми і дало шанс повірити у те, що життя ще може здивувати чимось приємним.

Саме Томас навчив її любити себе, цінувати й не боятися. Він показав їй, що таке повага, безпека і щира любов. Томмі був не таким як ті, кого вона знала до нього. Його не долала хіть, він ніколи не ставив власні потреби вище за її. Ніколи не тиснув, завжди чув Есті та був готовий забезпечити їй абсолютний комфорт.

Дівчина повернулась, обійнявши подушку. Часом їй подобалось уявляти, що вона обіймає Томмі. Що він лежить поруч, гладить її по спині і тихо наспівує улюблену пісню. Гаряча сльоза прокотилась щокою.

***

Асмодей різко сів на ліжку, відчувши зміну у аурі Естефанії. Демон підвівся і рушив до дверей, а тоді застиг перед ними.

Навряд чи вона захоче бачити його зараз. Та її сум був занадто сильним. Князь Безодні відчував потребу дізнатись, що сталось і спробувати зарадити.

Він потер очі. Знати б, про що вона думає. Лишатись тут на відстані і здогадуватись, що так сильно засмутило її – було нестерпно. Кессіді провів рукою по волоссю, зітхнувши.

– Покажи, – наказав він суккубці, яка лишилась у кімнаті дівчини.

За мить він вже узрів Естефанію очима підопічної. Дівчина гірко плакала, притулившись до подушки. Від її сліз, Асмодей відчув, як стислося в грудях.

Раптом вона спинилась, зітхаючи. Витерла сльози на щоках і відкинула ковдру, підводячись. Асмодей нахмурився. Куди вона зібралась? Все його тіло напружилось, готуючи відчинити двері та піти слідом. 

Естефанія вийшла у коридор. Нічна прохолода пробіглась по литках, змусивши її здригнутись. Що вона робить? Тільки-но лила сльози за померлим коханим і йде до малознайомого чоловіка, що не зрозуміло чого хоче від неї. Дівчина ненавиділа себе за те, що робить це, та було важливо сказати Кессіді, що їй небайдуже на те, що він поділився із нею власним болем.

Есті розглянула подерті двері з темного дерева. Золотиста табличка з номером 532 на мить зблиснула її відображенням. Дівчина знервовано ковтнула і підняла руку, готуючись постукати. Аж раптом двері відчинились, Кессіді застиг на порозі.

Вона несвідомо опустила погляд. Сорочка була розстібнута, відкриваючи гладеньку засмаглу шкіру підтягнутого торса. Дихання на мить збилось, Асмодей звузив очі, слідкуючи за зміною її аури. Побачене його тішило, та він змовчав.

– Вибач… – пробелькотіла вона, піднявши очі. – Я просто хотіла сказати, що вдячна, що ти поділився і вибач за мою реакцію.

– Це тебе так засмутило? – звів брову він. 

Есті промовчала. Асмодей зітхнув.

– Мене не треба жаліти. Зі мною все гаразд.

Вона кивнула, розвертаючись.

– Дякую, – тихо мовив він.

Естефанія озирнулась. Вони зустрілись поглядами. Асмодей не міг пояснити тих почуттів, що долали його тієї миті. Та її погляд прискорював його серцебиття і змушував почуватись незручно. Тож він відвів очі.

– Та це нічого не змінює. Я все одно розбуджу тебе рано. Тож, спробуй поспати.

– А куди нам треба рано?

– Після того, що сталось у твоєму будинку, нам не варто ніде затримуватись. Вони знають, що ти тут. А отже, це не останній напад.

– Ти мав рацію.

Асмодей звів брову.

– Та, невже? – насмішкувато спитав він.

– Ти казав, що вони слідкуватимуть за будинком.

Демон зітхнув.

– Це вже не має значення.

– Я не хотіла ставити нас під загрозу.

Асмодей пирхнув.

– Загрози для мене немає. Вона є для тебе і ти знала, що це станеться. Просто перевіряла мої можливості.

Есті здійняла підборіддя.

– Маю ж я розуміти, кому довіряю власне життя?

Він наблизився до неї, окинувши поглядом згори донизу. Есті стиснула щелепи, дратуючись на хвилю тепла, що розливалась в животі.

– І як? – понизив голос він. – Перевірку пройдено?

– Я не бачила, що саме ти зробив…– тихо мовила вона. – Та ти врятував мене від них. 

Асмодей кивнув.

– І хоч я б змогла про себе подбати…

Він пирхнув.

– Я все одно тобі вдячна, – ігноруючи його реакцію, мовила вона, повертаючись до номера.

Асмодей ще певний час стояв на порозі, дивлячись на місце, де щойно бачив дівчину.

***

Барселону Есті не любила. Тут було занадто людно та гамірно, втім Кессіді запевнив, що саме тут, серед натовпу, їй буде легше сховатися. Прямуючи до нового готелю, Естефанія намагалась усвідомити, чому і головне, з якого моменту, вона почала вірити словам свого дивного попутника.

Вона окинула поглядом чоловіка. Теплі сонячні промені підсвічували золотисту шкіру і додавали його очам якогось дивного мерехтіння, що заворожувало. Він зустрів її погляд, густі брови злегка нахмурились. Пухнасті вії відкидали тіні на його вилиці, Есті не хотіла цього, але замилувалась вродою Кессіді. Неначе почувши її несміливі думки, він злегка всміхнувся, відвівши погляд.

Вони залишили автівку і рушили до готелю. Парфум, який використовували для ароматизації вестибюля дівчині не подобався. Вона знала трохи більше про готельну справу, тож могла із впевненістю заявити: це був не найдорожчий виробник парфумів для приміщень.

Асмодей повернувся, тримаючи в руці два комплекти з ключ-картками. Повільно простягнув їй один і рушив до ліфта. Есті вже звикла до того, що її попутник був досить таки мовчазним і відчувала тугу за стандартними довготривалими бесідами.

Вона дістала телефон, набравши Вівіку.

– Привіт, лялю, – озвався хрипкий приємний голос. – Нарешті ти зволила зателефонувати!

– Ну, не бурчи…я теж скучила. Даруйте, багато гуляю і вирубаюся ще до дев’ятої.

Кессіді окинув дівчину поглядом. Нащо вона бреше друзям?

– Як ви там? – спитала Есті, ігноруючи прискіпливий погляд попутника.

– Тайлер знову на щось біситься, а я намагаюсь з того не сміятися.

– О…успіхів тобі з цим, – реготнула Есті. – І що цього разу? Джим прийшов, чи може хтось дав поганий відгук на коктейль?

Вівіка реготнула.

– Цього разу я вирішила не питати. Так цікавіше.

– Яке ти стерво…– всміхнулась Есті. – Як там наші? Все гаразд?

– Так…Не турбуйся про це. Працюємо.

– Я поки не потрібна?

– Ти потрібна завжди. Та зараз, ми впораємось. Бери стільки часу, скільки треба.

– Дякую, Вів.

Вони помовчали.

– Чим займаєшся? Обійшла всі визначні місця?

– Поки ні, – всміхнулась Есті.

– У тебе точно все гаразд? – голос подруги не приховував щирого хвилювання. – Немає жодних…проблем, абощо?

Естефанія зітхнула.

– Поки моя найбільша проблема, що я тут вже два тижні і досі не їла чурос.

– Та годі тобі…Вони ж там на кожному кроці.

– Отож-бо й воно!

Кессіді повернув на неї голову, примруживши очі.

– Гаразд, Вів…я мушу вже йти. Люблю тебе, обійми Тая за мене, скажи хай не біситься, бо він у гніві схожий на рибу-фугу. 

Вівіка реготнула.

– Гаразд, лялю. Бережи себе.

Есті сховала телефон до кишені, рушивши до ліфта, який тримав Кессіді. Частину панелі закривала табличка “не працює”, дівчина замислилась, що було б якби вони застрягли в тому ліфті. Тривога здіймалась шлунком, стискаючи стравохід. 

Опинившись з Кессіді у тісному просторі, дівчина знервовано ковтнула, відчуваючи, як мурахи сипнули шкірою. Він опустив голову, зустрівши її погляд. Чомусь навіть мовчазне споглядання його обличчя, змушувало дівчину хвилюватися. Вона стиснула руки в кулаки, прагнучи відвести погляд, та не могла змусити себе це зробити. Що це з нею?

– Наш поверх, – тихо мовив він.

Есті відірвалась від нього, поглянувши на двері, що прочинились на поверсі готелю. Змусила себе зробити крок на вологий темно-зелений килим з коротким ворсом. Тут пахло ароматизованим миючим засобом, теж з дешевих. Есті поморщилась.

Вона дістала ключ-картку з кишені, а тоді рушила коридором, шукаючи свій номер. Кессіді безшумно крокував позаду, неначе тінь, що завжди супроводжувала її у сонячний день. Спинившись біля своєї кімнати, вона провела карткою біля зчитувача і відчинила двері.

Прохолода кондиціонеру миттю лизнула оголені ноги. Стійкий аромат миючого з ароматизатором знову вдарив у носа. Есті важко зітхнула, а тоді озирнулась. Кессіді стояв на порозі:

– Побачимось завтра.

– Не хочеш випити? – сама не знала нащо, спитала вона.

– Мене не п’янить алкоголь, – похмуро визнав Асмодей.

Дівчина повільно кивнула, розвертаючись, тоді посунула свою валізу, зняла сорочку, лишаючись у майці на тонких бретельках і сіла на ліжко. 

Кессіді все ще стояв на місці, пильно стежачи за кожним її рухом:

– Але я не проти випити. 

***

Есті не була прихильницею міні-пляшечок з алкоголем, та все ж, цей готель міг запропонувати лише такі. Тож, наступні десять хвилин вона просто зливала вміст кількох з них у свою склянку.

Асмодей уважно стежив за кожним її рухом, сидячи у кріслі. Він розглядав її замислений погляд, те, як вона сіла, підігнувши ногу під себе, як поклала подушки з ліжка поруч, аби спертись на них. Як темне волосся звисало густою завісою, прикриваючи частину її обличчя і тріпотіло від її дихання.

Вона приваблювала демона і це ставало проблемою. Асмодею було складно контролювати себе, коли вони були так близько. Він відчував дивний порив, бажання відкинути те волосся за її плече, аби відкрити довгу шию. Йому кортіло поправити бретельку, що час від часу опускалася(або стягнути її геть разом з усім одягом). Він хотів підняти її обличчя, аби вона зустрілась із ним очима. Хотів відчути її подих, м’якість губ.

Асмодей різко відвів погляд вбік. Ні. Цього допускати не можна. Може, все ж піти? Навряд чи сидіння тут, поруч, доки вона напивається – гарна ідея. Він спостерігав за смертними напідпитку. Вони стають нав’язливими, гамірними та балакучими. Надмірно приязними, наче будь-який незнайомець стає їм добрим другом. Їм кортить співати, гицати повсякчас і хапати інших за руки. Це було огидно.

І хоч частина Кессіді була б не проти побачити Есті такою, з іншого боку він не хотів аби вона знову шукала забуття. Не хотів, аби виявляла до нього яких-небудь дружніх почуттів, бо це дасть йому дозвіл виявляти власні, досить суперечливі емоції. Асмодей не любив давати волю своїм почуттям, вони тисли на нього, робили вразливим, а ставати вразливим завжди небезпечно.

Цей готель мав дещо гіршу шумоізоляцію. Тож стогони і крики смертних, що відчували ауру демона були чутні людському вуху, хоч Есті вдавала, що тих звуків немає, обоє добре усвідомлювали, що відбувається за зачиненими дверима номерів. Як легко смертні піддавались хіті у його присутності. Це дратувало Асмодея, та змушувало і самого відчувати обридливе збудження, яке він тамував виключно зі своїми суккубками, щойно Есті за стіною нарешті засинала.

Він ніколи не дозволяв собі розслабитись, доки вона схвильована, засмучена чи нервує. Демон відчував відповідальність за її стан і прагнув тримати все під контролем. Інша справа, що Естефанія нагадувала бурхливу річку. Часом вона здавалась спокійною, та частіше – перетворювалась на нестримну стихію, непередбачувану і швидку. Це непокоїло Асмодея, він весь час замислювався чи була б вона такою, якби не його тінь. 

Есті підняла на нього очі.

– Точно нічого не будеш?

Кессіді хитнув головою.

– Якось ніяково пити при тверезнику.

– Гаразд, дай мені те, – вказав він пальцем на одну з пляшечок.

– Горілку? – звела бровою вона.

– Байдуже, давай.

Асмодей перехопив чотири пляшечки, на мить торкнувшись її пальців. Есті відвела погляд.

Він покрутив кришку, чекаючи, коли Естефанія зробить ковток зі склянки, а тоді відпив сам. Ні смаку, ні міцності демон не відчував. Лише різкуватий запах, від якого нагрівся ніс. Не надто приємно.

Певний час вони мовчали. Дівчина замислено перебирала у пальцях китицю подушки.

– Вони вважали мене перлиною своєї колекції, – тихо мовила вона. – Завжди казали, що я дуже гарна і виросту у вродливу жінку. Тому я була для них цінною інвестицією. 

Асмодей уважно поглянув на неї, Есті пирхнула:

– І прибери це співчуття в очах – вони не чіпали мене. Лише вдягали як ляльку і дражнили мною інвесторів. Мені дарували гарненькі сукні, робили зачіски, приносили дорогі речі. А вона…лише тішилась, казала мені, що на зустріч зі мною колись буде черга.

– Вона?

– Аманда Колдвотер, – підняла очі на нього Есті. – Я довірилась їй, хоч батьки попереджали не говорити з незнайомцями. 

Есті опустила очі, пригадуючи звичайний осінній день, коли вони з Андресом гуляли на подвір’ї. 

Того року вийшов у кіно її улюблений мультфільм “Принцеса і жаба”, а на день народження батьки подарували їй тіару і гарну сукню, тож Есті обожнювала уявляти себе Тіаною і навіть міркувала, чи не стати їй шеф-кухарем, коли виросте.

Поки брат ганяв м’яча на подвір’ї, дівчинка сиділа у саду, мілко нарізаючи бур’ян, який мама прополола вранці і залишила дочці для “гри у кухню”, їй навіть виділили пластиковий ніж, аби вона могла уявляти як шаткує зелень для чергової страви із землі, каміння та цибулин шафрану (які вона без дозволу смикнула у саду і вже отримала наганяй від матері).

– Андресе! – помішавши темно-зелену густу рідину у старому казанку, мовила дівчинка. – Ходи обідати! Я приготувала суп!

– У калюжі? – пирхнув хлопчик, відштовхнувши ногою м’яч з такою силою, що той вдарився у паркан. – Ого! Я забив гол!

– Не у калюжі! – нахмурилась Есті. – Сідай.

– Не гратимусь я у ресторан, мені нудно!

– Ну, будь ласка-будь ласка! А я побуду воротарем потім.

– Е, ні! Мені й так від батька дісталось, за той синець! Не будеш ти на воротах. 

– Ну…– відклавши дерев’яну ложку, дівчинка примружилась від сонячних променів. – Тоді я забиватиму.

– Дзузьки! Ти просто котиш м’яч по траві, так не годиться!

– Ну, то навчи як треба!

– Ти не вчишся, – махнув рукою Андрес, знову штовхаючи м’яч.

Есті зітхнула, повернувшись до “супу”. Скоріше б вже татко повернувся. Він завжди грався з нею, навіть коли був втомлений. 

Зазвичай, батьки приходили додому з роботи через дві години по завершенню уроків у школі. Хоч мама наказувала одразу після вечері сідати за виконання домашніх завдань, діти обирали погратися, доки сонце ще не зайшло. О вечірній порі подвір’я здавалось Есті чарівним. Їх будинок був на схилі, він купався у сонячному промінні, а легкий вітерець куйовдив її волосся, даруючи відчуття затишку та спокою.

– Ну, пограйся, будь ласка! – просила вона.

– Ні. Не їстиму я цю бурду.

– Хоч вдай!

Андрес відмахнувся, набиваючи м’яч коліном.

– А можна я скуштую? – озвався голос за парканом.

Есті озирнулась.

– А ви хто? – нахмурилась дівчинка.

– Я – подруга твоєї мами.

– Тітка Лусія?

– Ні, тітка Аманда. Вона мала розповідати про мене, колись ми дуже дружили, я обіцяла їй, що заїду в гості, – жінка променисто всміхнулась, окинувши поглядом будинок. – Вона вже вдома?

– Ще ні, але скоро буде.

– Що ж, тоді я зачекаю на неї у машині, – кивнула вона. 

Есті повільно кивнула, провівши жінку поглядом.

– Ти гарно куховариш, – всміхнулась Аманда. – Нагадуєш мені Тіану із мультику.

Очі Есті загорілись.

– Справді?

Аманда серйозно кивнула.

– Я, до речі планую їхати до театру ввечері. Ти знала, що за цим мультфільмом буде вистава?

– Ні…– здивувалась Есті. – Але ж вистави це нудно.

– Ти просто не бачила цікавих вистав, – всміхнулась Аманда. – Там все як насправді! Кухня, смачні ароматні страви, гарні сукні. Хтось казав там буде сама Тіана, вона даватиме уроки куховаріння!

– Сеньйоро, не хочу Вас засмутити, але Тіана – це лише персонажка мультику, – змовницьки шепнула Есті.

Аманда засміялась.

– Ну, звісно! Але акторка, що гратиме Тіану шукатиме серед глядачок дівчинку, що б змогла зіграти її у наступній виставі.

– Хіба на цю роль уже нема акторки?

– Це відома театральна традиція! Щоразу на поточній виставі відбирають нову акторку, що втілить образ у наступному місті, до якого приїде театр.

– А що стає з попередніми?

– Повертаються додому. З новими сукнями, солодощами і навіть справжнім живим жабенятком!

– Не може бути! – пискнула Есті. – Я якось просила маму взяти додому жабеня. Та вона їх дуже боїться.

– О, так…– хитнула головою Аманда. – Пам’ятаю, як один із дурних хлопчаків вирішив пожартувати і закинув їй жабеня за комір. Вона так злякалась!

– Так! Мама казала, це жахливо!

– Але знаєш, я думаю, що зможу вмовити її дозволити тобі взяти жабеня. Якщо, звісно, тебе оберуть на цю роль.

– Думаєте, оберуть? – з надією спитала дівчинка.

– Впевнена. Та для цього треба встигнути на виставу. То, що скажеш? Здивуємо маму приємною новиною, що її дочка майбутня зірка сцени? 

Есті всміхнулась.

– Я навіть не знаю…А що як мене не оберуть?

– Акторка моя добра знайома. По секрету сказала, що у неї є друга частина мультфільму на диску! Його ще ніхто не бачив.

– Не може бути!

– Мені самій дуже цікаво, що ж там далі! То як? Хочеш побачити мультик першою?

– Авжеж! – пискнула Есті, підвівшись.

– Чекай-но, – спинив її Андрес. – Не ходи.

– Чого? Це ж мамина подруга.

– І що? Мама чітко казала: не говорити з незнайомцями. Хай прийдуть батьки – тоді спитаємо.

– Та ну тебе! Я піду в театр і дивитись мультик! А ти собі далі ганяй із м’ячем.

Есті відчинила хвіртку і вийшла за неї. Аманда всміхнулась, провівши пальцями по густому хвостику. 

– Яке в тебе гарне волосся! Справжня принцеса!

Дівчинка запишалась, всміхнувшись. Аманда відчинила дверцята машини і, дочекавшись, коли Есті сяде – зачинила їх.

– Стій! – крикнув Андрес і, залишивши двір, відчинив двері, вмощуючись поруч з Есті.

– Що ти робиш?! – шипіла дівчинка.

– Ти нікуди сама з ними не поїдеш.

– Вони ж не відбиратимуть хлопчиків? – покосилась вона на Аманду.

– Певно, що ні, – мовила жінка. – Та твій брат може підтримати тебе, чи не так, Андресе?

Хлопчик нахмурився, машина тим часом поїхала. Есті тоді ще не розуміла, що Аманда ніяка не подруга мами, а просто жахлива і небезпечна людина, що досить довго слідкувала на Есті і дізналась, що їй цікаво, щоб зіграти на її захопленнях.

Андрес був іншим. Він ставив запитання, тож вже за кілька годин безперервної їзди, коли Есті задрімала – Аманда вивезла її з країни, до якої дівчина не поверталась сімнадцять років. А коли прокинулась – брата поруч вже не було. І про його подальшу долю вона не знала тепер нічого.

Асмодей опустив очі, стискаючи зуби. Якби від зараз бачив цю Аманду – насолодився б тим як її очі вдавлюються у череп, зникаючи у кривавому місиві назавжди.

– Коли я опинилась там, зустріла багатьох інших. Всі різного віку. Старших було найменше, з часом їх…переводили у інші місця. Ми ніколи не питали куди.

Вона помовчала.

– Щоразу я думала про те, що якби була звичайною, зі мною б робили б щось гірше за наряджання і зачіски. Та вони хотіли, щоб я подорослішала. Тоді б ціна на мою невинність була б неймовірно високою.

Есті примружилась, згадуючи голос Аманди.

– Зараз ти гарненький рожевий бутончик, Монсі. Та колись розквітнеш і будеш неймовірно гарною, як троянда. Сильною, яскравою і привабливою. Не уявляєш як багато охочих зірвати цю квіточку, – вона погладила її по щоці. – Та все це лише дрібничка. Бо коли ти будеш готова – ціна зросте до небес. Якщо будеш слухняною – я дам тобі змогу обрати самій.

Кессіді стиснув руку в кулак і повільно розтиснув пальці.

– Потім…

– Досить, – спинив її демон.

Есті підняла очі.

– Тобі важко говорити про це, – хрипко мовив він. – Я відчуваю. Захочеш розповісти – я чекатиму. Як ні – тиснути не буду.

Дівчина повільно кивнула, відчуваючи тепло. Він справді розумів.

– Дякую, Кессіді, – тихо відповіла Есті.