Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ The Kills – I Put a Spell on You

Асмодей розплющив очі. Від перепаду тиску вуха геть заклало, а повіки здавались важкими. Сяйливе перо лежало на землі прямо біля його обличчя. Від важкого подиху демона, воно ледь затріпотіло, та не зрушило з місця, наче основа його була виконана з металу.

Князь Безодні повільно підвів голову. Ґабрієль стояв над ним, високий, світловолосий, з білосніжними довгими крилами. Золотиста шкіра янгола, неначе сяяла, змушуючи Асмодея мружити очі. Вродливе обличчя зараз набуло суворого виразу, зморшка пролягла між темних брів. Яскраві смарагдові очі зараз здавались темнішими.

– Я казав тобі дати їй спокій, Асмодею, – рявкнув він.

– Вона беззахисна, – повільно підводячись прохрипів демон. – Тепер, коли її смертний загинув, вона найбільше потребує допомоги.

Ґабрієль рушив до нього, змушуючи Князя Безодні відступити, доки спина не знайшла стіну.

– Твоєї допомоги вона вже точно не потребує. Твоя присутність лише підштовхує її до темряви.

Асмодей скривився, відвівши погляд.

– А як ти їй допоможеш? Добрим словом? Чи видереш чергове перо з дупи, як сувенір?

– Ти повертаєшся до Пекла, Асмодею, – безапеляційно заявив янгол. – А за Есті я наглядатиму.

– Наглядатимеш? – пирхнув демон. – Як? Дистанційно? 

– Тебе це не стосується, – відвів погляд Ґабрієль.

– Я можу бути поруч, на відміну від тебе, – зробив крок Асмодей. – І захищу її. А ти не маєш права вказувати мені, коли повертатись до Пекла.

– Ти тільки нашкодиш їй, – хитнув головою архангел. 

– А яка альтернатива? – звів брову Князь Безодні. – Лишити її геть саму? Як часто ти зможеш наглядати? Як далеко тебе відпустить татко? Чи мені нагадати, чому архангели не мають підопічних?

– Ми опинилися тут через твої дії! – рявкнув архангел, простір спалахнув його сяйвом, змусивши демона заплющити очі. 

– Знаю, – тихо відповів Асмодей. – Тому я і прагну захистити її. Я відчуваю відповідальність за її долю.

– Не можу в це повірити… – пирхнув архангел.

– Хай як ти гніваєшся, – рушив до нього Асмодей. – Хай як ненавидиш мене, та не заперечуй, що згоден зі мною.

– Згоден? Ти, певно, знущаєшся!

– Краще вже я буду з нею, ніж лишати її тут саму. Ти не вбережеш її, сидячи там на Небесах, Ґабрієлю. Я – так. І буду поруч, попри те, даєш ти мені дозвіл чи ні.

Важкий погляд смарагдових очей втупився у демона. Янгол розумів, що демон каже слушні речі, хай як це дратувало його.

– Ізуель не мала тебе відпускати, – зітхнув архангел.

– Але ти на це не впливаєш, – криво всміхнувся Асмодей. – Я – її підданий, а не твій. Тож, ти запізнився. Вертайся додому. Інакше татусь від хвилювання затопить якесь містечко.

Архангел поманив пальцями і перо піднялось з землі, змусивши Асмодея знову впасти. Коліна затремтіли від болю, що скував кістки. Ґабрієль схопив руку демона і кілька разів дряпнув гострим кінчиком пера. Шкіру миттєво запекло.

Асмодей відчув як повітря сповнилось потріскуванням, неначе від статичної електрики. Його рука відчувалась важчою. Демон втупився у гладеньку долоню, не знайшовши там жодного сліду.

– Що ти зробив?

– Поставив тобі печать, – опустив на нього погляд архангел. – Якщо будь-яка твоя дія коли-небудь зашкодить її життю чи здоров’ю – ти отримаєш рівноцінну відповідь. 

– Нащо це? – нахмурився Князь Безодні.

– Це – гарантія. Коли вже я мушу миритися з твоєю присутністю поруч з людиною, за яку відповідаю – я маю бути певен, що вона не постраждає.

– Ти міг взяти з мене слово. Чи для ангеликів слово демона нічого не значить? – глузливо зауважив Князь Безодні.

– Я не ділю істот Всесвіту за місцем їх народження, Асмодею, – криво всміхнувся Ґабрієль. – Проблема лише в тому, що саме твоє слово нічого не значить для мене. Бо той, хто так легковажно ставиться до долі смертного невинного дитяти – не може викликати у мене ні натяку на довіру. Тож ця печать має втримати тебе від необдуманих вчинків, – він обійшов його. – Я з тобою не прощаюся.

На цих словах простір знову спалахнув. Щойно Ґабрієль зник, вуха Асмодея з різким писком почали чути звуки. Ті здавались чіткішими, гучнішими і викликали головний біль. Повітря стало надто холодним та різким, демон притулився потилицею до стіни, відчуваючи я долоня пече від невидимої печаті. Він не боявся болю чи страждань, та попри це, не мав жодного наміру приносити їх Естефанії.

***

– Володарю? – покликала суккубка. – Їй зле.

Асмодей змінився у обличчі, тихо відчиняючи двері у номер. Естефанія тремтіла, хрипкий голос щось бурмотів, сльози стікали щоками. Її тіло вигиналось, стискаючи простирадла. Обличчя спотворила гримаса страждання.

– Есті… – шепотів Томас. – Стережися!

– Томмі! – не вона кинулась йому на шию. А тоді відхилилась, цілуючи щоки, носа і губи.

Поцілунок вийшов солоний від її власних сліз. Хлопець всміхнувся, провівши рукою по її волоссю. Вона не знала себе від щастя, що знову бачить коханого, знову відчуває його дотик, знову дивиться у чисті блакитно-зелені очі, бачить найгарнішу усмішку у світі.

– Я так сумую за тобою… – схлипнула вона, цілуючи його знову.

– Есті, чекай…– шепотів він.

– Мені так бракує тебе, Томмі…

– Я мушу тобі дещо…

– Ні, не треба, – хитала головою вона і охопила його, притулившись до грудей. – Обійми мене.

Якусь мить вони мовчки обіймались, Есті прикусила губу, стримуючи тремтіння від плачу.

– Пробач, я маю…– він відпустив її, відступаючи на крок.

– Томмі! – хитала головою вона.

Хлопець взяв її обличчя у руки, поцілувавши ще раз.

– Мені час, – шепотів він.

– Не йди! – кричала вона, хапаючись за його сорочку.

– Я кохаю тебе, – всміхнувся він, рушаючи вперед. – Будь обере…– його голос урвався.

– Ні! – Есті бігла за ним. 

З кожним новим кроком їх відділяли дерева, що неначе виростали з-під землі. Вони били гіллям її обличчя, плутались у волоссі. Спиняли її повсякчас, заплутуючись товстим корінням довкола ніг.

Есті спіткнулась, падаючи. Задихнувшись від болю, вона схопилась за живіт і заплакала. Хлопець був на великій відстані. Йшов, не озираючись. Їй ніяк його не наздогнати.

– Ні! Не йди, Томе… – схлипувала вона. – Благаю, лишися зі мною…

Асмодей присів біля ліжка, злегка торкнувшись зап’ястку Есті. 

Вона озирнулась. Томас ніжно торкався її руки, та погляд його був далеким, позбавленим звичного тепла. Небо над ними потемніло. Вітер здіймав волосся і роздмухував блакитну сорочку з фламінго, які Томмі страшенно любив за життя.

– Що відбувається? – шепотіла вона. – Ти…ти повернувся до мене?

Томас поглянув на дівчину.

– Я не маю тут бути, – хитнув головою він.

– Ти маєш бути зі мною, – всміхнулась вона, провівши рукою по його щоці.

Шкіра хлопця була холодною. Та Есті не хотіла думати про це. Наблизившись, вона обійняла його, притулившись головою до його грудей.

– Я так сильно люблю тебе, – зітхнула вона. – Не лишай мене. Прошу.

– Гаразд, – тихо відповів він.

Есті підняла голову.

– Поцілуй мене.

– Есті…

– Поцілуй мене, Томмі, – вона всміхнулась, погладивши гладеньку шкіру його щоки і піднялась, аби легко торкнутися губ. 

– Есті, прокинься.

– Що?

Він схопив її за плечі.

– Прокинься!

Дівчина схопилась, задихаючись. Роздерте сухим повітрям горло боліло при кожному вдиху. 

– Це був сон, – тихо відповів Асмодей.

Естефанія лише зараз усвідомила, що тулиться до грудей Кессіді. З силою штовхнувши його вона потягнулась до подушки і дістала з-під неї ніж. Задихаючись, приставила його до шиї демона, та той навіть не кліпнув.

– Що ти в біса тут забув? – тремтіла вона.

– Ти кричала. 

– Ти був тут? Дивився як я сплю? Лапав мене?!

– Я був поруч, але не у кімнаті, – спокійно мовив Асмодей.

– Ні, ти був тут. Я не чула як скрипнули двері. 

– Гаразд. І що з того? Ліпше дати тобі викричатись? Можемо зібрати весь готель біля твого ліжка, коли буде легше, – здійняв брову Асмодей.

– А, як краще?! Приходити до мене у кімнату без дозволу? Слідкувати за мною, як якийсь маніяк?!

– Зате дивись, як ти швидко прокинулась, коли усвідомила, що я тут, – звів брову він. – Цілком собі непоганий лайф-гак, як тобі?

– Ти торкався мене! Коли я була не у свідомості!

– Я взяв тебе за руку, коли ти заверещала, – понизив голос він. – Обійматись ти полізла сама. 

– Мені снився не ти!

– Та начхати, – відвів погляд він. – Я тебе не чіпав. І не обіймав у відповідь.

– Боже, постав собі пам’ятник! – пирхнула Есті. – Не обіймав у відповідь непритомну дівчину!

Асмодей стомлено зітхнув, підводячись.

– Що таке? Образився на правду?

– Коли ти вже не кричиш на весь поверх, я можу собі йти поспати. Тож, бувай.

– Чудово! – гаркнула вона. – І більше не смій сюди заходити без дозволу! – вона скочила, кинувшись вперед. Її очі горіли гнівом. – Якщо ти справді віриш, що коли-небудь зможеш зробити це зі мною – помиляєшся. Я не стану твоєю жертвою, вкурив?

– Жертвою? – не зрозумів Асмодей, озирнувшись.

– Я краще спробую вбити тебе ще раз, а як не зможу – розітну собі горлянку. Але ніколи не дам тобі владу над власним тілом, виродку.

Демон сахнувся, наче його обпалили. Есті нахмурилась.

– Що таке? – кинула глузливу посмішку вона. – Не чув відмов, збоченцю?

– Ніколи не кажи так про мене, – прошипів він, наблизившись.

– А то що? – насмішкувато здійняла підборіддя вона. – Побʼєш мене, щоб довести, що ти не здатен чинити насильства? 

– Що завгодно…– хитав головою він.

– Що? – звела брову Есті.

– Що завгодно, але не це.

Він відійшов, прикривши очі рукою. Есті втупилась у його спину.

– Про, що ти говориш?

– Я розумію, що таке безпомічність, – тихо мовив він. – Мені відомо як це – не почуватись у безпеці, навіть маючи силу. Бути приниженим, знерухомленим і ненавидіти себе, власне тіло і суть. І цього цілком досить, щоб розуміти, чого я сам ніколи не зроблю навіть з тим, кого щиро ненавиджу. Бо мені просто не стане на це сил.

Асмодей розвернувся, залишаючи кімнату. Есті певний час дивилась на двері, а тоді зітхнула, повертаючись у ліжко. Та сон їй не йшов. Серце гупало в грудях, змушуючи живіт хвилюватися.

Певний час вона крутилась у ліжку, перевертала подушку, накривалась тонкою бавовняною ковдрою, тоді відкидала її. Та згодом просто підвелася з ліжка, підійшовши до вікна. Нічне повітря було свіжішим. Есті вдихнула його і повернула голову до дверей, певну мить обмірковуючи доволі дурне спонтанне рішення.

Вона взяла ніж зі столу, напровсяк, накинула сорочку, закриваючи свою піжаму, і залишила номер. Асмодей неначе з’явився з самої тіні, змусивши дівчину підскочити.

– Ти далеко?

– До тебе, взагалі-то, – склала руки на грудях вона. 

Асмодей запхав руки до кишень. 

– Ну? – звів брову він. 

Естефанія мало не задихнулась від обурення.

– Розкажи мені, що ти мав на увазі.

Асмодей нахмурився.

– Що таке? Надто особисте?

Він кинув на неї холодний погляд:

– Ти ж не хочеш говорити про себе, чому я маю? 

– Ну, не я тебе переслідую, – знизала плечима вона. – Хочеш, щоб я довіряла тобі – викладай всю правду.

– Не сьогодні, – хмикнув він. 

– Ні, сьогодні, – зробила крок вона. – Ти розповіси мені все зараз, або…

– Або, що? – наблизився Асмодей.

Він опинився перед нею блискавично, від його дихання, пасма волосся, що вибились із хвостика, розлетілись довкола обличчя. Есті відчула, як в грудях стислося від такої близькості.

Від його тіла віяло прохолодою, дівчина несвідомо здригнулася. Асмодей помітив цей рух і відступив на кілька кроків. Вона мала б відчути полегшення від того, що чоловік більше не нависає над нею, та чого її вколола образа, що він віддалився? Есті стиснула зуби, здійнявши підборіддя.

– Або я здам тебе поліції.

Асмодей пирхнув.

– Вигадай серйознішу погрозу. Судячи з того, чим ви з друзяками займаєтесь – робота поліції і вас не надто влаштовує.

– Що саме тобі відомо?

– Чимало. Та мене це не цікавить, тож про це можеш бути спокійна.

– Ні, я не можу бути спокійна, Кессіді. Я не можу тобі довіряти. Ти лякаєш мене.

– Даруй, та я не вірю, – примружив очі він. – Ти не з лякливих і твої реакції на мене, хай і несвідомі, свідчать про те, що ти не нажахана моєю присутністю.

– А що ж тоді?

Правий кутик його губ смикнувся, він поглянув на її губи, а тоді зазирнув у вічі.

– Схвильована, може навіть зацікавлена, та не хочеш міркувати про це, бо вважаєш мене кривдником.

– А ти, звісно ж, не кривдник? – Есті склала руки на грудях.

Асмодей зітхнув, як же вона часом втомлює...

– Я не збираюсь переконувати тебе у чомусь чи виправдовуватись, – знизав плечима він. – Я сказав, що дбатиму. Це все, що тобі варто знати. Добраніч.

Він увійшов до сусідньої кімнати, зачинивши двері. Есті певний час продовжувала стояти на місці, а тоді повернулась у номер, дратуючись на те, що взагалі з нього виходила.

***

Асмодей притулився спиною до дверей кімнати, переводячи подих. Чому йому було так важко себе стримувати у її присутності? Він ніколи не впадав за кимось, не відчував потреби перебувати з кимось у такій близькості. Діло у тіні? Чи все ж, у самій Есті? Чого він спиняв погляд на її губах, чого хотів прибрати неслухняне пасмо, що тріпотіло від кожного її подиху, затуляючи око? Чого він хотів відчути м’якість її шкіри на дотик, вдихнути на повні груди той аромат півоній та мигдалю? Що у ній такого особливого, що позбавляло його спокою всі ці місяці? 

А тепер вона хоче знати про нього більше. Звісно, він міг би викласти все як є: “Привіт, я – Князь Безодні, я – демон, у мене є роги та суккубки. О, точно, ще я випадково вклав у живіт твоєї вагітної матері власну силу. Вибачай!”. Асмодей заплющив очі. Один поганий вчинок тягнув за собою купу ще гірших наслідків.

Вона не казала, що сталося. Та він здогадувався, що відбулося щось достобіса страшне. Щось, що змусило Естефанію стати на шлях боротьби. Асмодей хотів дізнатись, що саме. Та не міг питати про це. Бо знав: про таке не питають і тим паче, не діляться з незнайомцями.

Демон перевірив чи Есті повернулась до номера. Суккубка, яку він лишив на чатах, пильно стежила за тим, як дівчина знову повернулась на ліжку, прагнучи відшукати комфортну позу для сну. Не розстеляючи постелі власного номера, Асмодей впав на ліжко, втупивши погляд у погано пофарбовану стелю. 

Демони, як і янголи, сну не потребували. Та могли задрімати, якщо бажали, аби ніч минула швидше. Асмодей би був не проти скоротити час, доки Есті відпочиватиме, втім не хотів втрачати пильність. Тож мовчки лежав, міркуючи про все це.

Думки про те, що показатися їй було помилкою, супроводжувались гіркотою. Значно ліпше було б, якби він лишався на відстані, приставивши до дівчини суккубку. Асмодей би був готовий відвести від дівчини загрозу, втім сам би лишався у тіні, не нервуючи Есті. Правий кутик губ смикнувся. Він хвилює її. Асмодей відчував це. Бачив зміни у її аурі. У його присутності вона неначе тремтить, тягнеться до нього. Сама дівчина затихає, а серце навпаки – прискорено гупає у грудях.

Демон відчував як гаряча кров біжить її венами, бачив як розширюються зіниці її очей. Попри те, що Есті завжди була напоготові, попри її спроби вбити його – Асмодей не міг приховувати від себе, що це додавало їй лише більше привабливості у його очах.